Весь рік я і мій чоловік, Олексій, підтримували нашого онука, платячи за нього кредит, бо більше ні копійки не хотіли давати!
У мене лише одна дитина дорослий син Андрій. Він вже має свою сімю, і ми, власне, стали дідусям і бабусею.
Я виріс у радянському часі, одружився у тридцять років. Тоді мене вважали «старою дівчиною», і кожен одразу ж очікував, що я матиму дітей. Бездітність у ті роки була, наче хвороба чуми.
Тож з Олексієм ми вирішили, що достатньо вже мати одного сина. Ми розуміли, що утримання дитини обходиться дорого, а чим їх більше, тим більше грошей треба. Тому ми обмежилися одним сином і змогли виховати його, дати гарну освіту і влаштувати собі життя.
Андрій мав інше бачення. Після нашого одруження його дружина, Зоря, завагітніла, і наш онук народився. Молоде подружжя не мало власного житла, тому вони взяли кредит. Ми щомісяця допомагали їм його сплачувати. Потім я дізнався, що Зоря знову вагітна. Я запитав, як вони зможуть годувати двох дітей і ще й погасити кредит. Вони злякалися, сказавши, що впораються, а я відповів: «Якщо зможете, то добре».
Тим часом вони впоралися, але незабаром Зоря втратила роботу, а Андрій був звільнений. Що робити? Вони вирішили переїхати до нашої орендованої квартири. Олексій сказав, що допоможе молодятам розплатитися з кредитом. Тож ми з Олексієм протягом року сплачували їх іпотеку. Я думав, що це велика допомога для дітей, та виявилось іншим.
Нещодавно я дізнався, що кредит залишився непогашеним вже шість місяців прострочено. Куди поділися наші гроші? Олексій розлючений, каже, що втратив сили. Я в шоці, не знаю, що сказати чи робити. Ми підтримували дітей, а вони лише відпускали нас і розслаблялися. І що робити нам тепер?
