Незважаючи на всі мої прохання, щоб теща не завітала пізно, вона ні на що не звертає уваги. У нашій малій квартирі в Києві я і мій чоловік, Іван, живемо з однорічним синоммрійником, Тімофієм, якого вже звикли до ритуалу: коли на вулиці вже темно, а годинник показує двадцять, я не кладу його в ліжечко, а залишаю його під подушкою, бо інакше наступають дві години крижаних криків.
Теща, Ольга Петрівна, впевнена, що має право стукнути в наші двері без попередження. «Я працюю до пізньої ночі», промовляє вона, і, мов у сні, заходить на півгодини, грає з Тімофієм, змушує його сміятись, а потім я змушена проводити залишок ночі, заспокоюючи його, коли він починає ревти, немов маленький кіт, що втратив свій хвостик.
Сьогодні, коли ми вже підготувалися до перегляду фільму, що розповідає про козака, що шукає золоті гривні, піднялося дзвінок у двері. Іван відкрив двері, а перед ним Ольга Петрівна, весь обличчям вкрита крихітними слізьми, а в руках тримала плед, на якому писало «Захисти мрії».
Я відчула, як в моїй душі підлітає вітрильник хвилюючої гніву. Тімофій лише розпочинав нову фазу зубного болю, і ми з Іваном цінували кожну хвилину тиші. Я схопила свою щічку, ніби вона була полумям, і крикнула:
Ти прийшла саме вчасно! У мене болять зуби, і я не можу йти до стоматолога сама! Посидіть ще трохи з малюком, а потім ми підемо.
Іван, ніби втративши свої крила, швидко одягнувся і ми вийшли з дому, залишивши за собою тінь, що шепотіла: «Що це за спектакль, який ти граєш?».
«Тепер ми підемо кудись удвох, а телефон вимкнемо», прошепотіла я, і наша машина, ніби коник, понесла нас вночі до нашого будинку. Теща вирішила таксі, а Тімофій лежав у своїй ліжечці, оточений розкиданими підгузками, старими шкарпетками, іграшкамипотягами, що нагадували абстрактне полотно.
Ольга Петрівна виглядала втомленою, макіяж розмитий, сукня вкрита дитячою какавою, і з того часу вона приходить рідше, і вже не так пізно, мов тінь, що зникає перед світанком.
