Втихомирити чоловіка. Оповідь
Дуже вдячна всім за підтримку, за добрі слова, теплі коментарі й вподобайки на мої оповіді, за підписки та особлива подяка за щедрі перекази від мене й моїх пяти котиків. Діліться, будь ласка, цими історіями у соцмережах це найкраща винагорода автору!
Було це ще тоді, коли життя нібито спокійно текло своїм руслом. Лікарня вже залишилась позаду, й Марічка відчула певне полегшення і збиралася з самого ранку взятися до звичних справ.
Але тієї давньої весни, щойно прокинувшись, вгадала у собі незнайоме внутрішнє несприйняття.
Її чоловік, Пилип, уже розминав суглоби. Спортивний душею, навіть на пенсії не зраджував звичкам. Щоранку методично робив гімнастику аби зняти біль у колінах та плечах.
Марічка ж звикла бігти одразу до кицьки Марусі після неї прибрати лоток. Потім годувала улюблену пухнасту Марусю та спритного песика Рябка, ладнала у коридорі сліди нічних котяче-собачих “витівок”. І поспішала вигуляти Рябка.
Вдень та ввечері вони гуляли з Пилипом довше, насолоджуючись тишею старого парку. Зранку ж чоловік займався собою, а Марічка мала встигнути все: приготувати нехитрий сніданок, зварити сирники з медом і курагою чи омлет, або просто подати мяко зварені яйця.
Цю метушню вона вважала своєрідною зарядкою, та лікар у лікарні, дізнавшись про таке “міське багаття”, наполягав: потрібні справжні вправи, хатня суєта не замінить гімнастики.
Пилип, вправно скінчивши ранкову розминку, брався застеляти ліжко бурчав при цьому, що це, мовляв, “не чоловіча справа” й що всі домашні обовязки мусять лягти на його плечі. Двічі на тиждень він запускав пральну машину, пилососив підлогу, але нерідко дорікав дружині, що Марічка, як завжди, “нічого як слід не встигла”. А потім мив посуд після сніданку й вважав, що вже капітально допоміг їй.
По сніданку Марічка варила обід, а далі сідала за компютер. На пенсії підробляла, щоб не зводити скінченне життя до зекономлених копійок. Пилип же глузливо ставився до її маленьких заробітків і вважав захоплення обновками зайвим. Адже шафи ломилися від речей!
Зазвичай Марічка не перечила чоловікові, підлаштовувалася. Вбранню була байдужа, тим паче коли Пилип увесь час захоплювався її виглядом порівняно з ровесницями. Вона не заперечувала і тоді, коли він купував собі третю викрутку чи якусь дрібничку, ще й на її “смішні гонорари”.
Аж раптом хвороба змінила все до невпізнаваності, Марічка й сама злякалася.
Сталося так, що на вулиці, дорогою в крамницю, їй стало зле впала непритомна. Швидка забрала її, а експрес-аналізи були тривожні, лікарі дивувались, як вона так довго ходила сама.
Пилип також злякався, побачивши її у палаті з крапельницею бліду, виснажену. Дома ледь зводив кінці з кінцями, щиро дивувався, скільки ж тих турбот і справ.
Тому й чекав, коли рідна дружина повернеться додому він її таки любив, усім серцем хвилювався.
Перші дні по поверненню Марічка виконувала наказ лікаря, відпочивала, а Пилип турбувався та питав:
Ну як, Марічко, краще стало? Ще ні? Але вже й не така бліда, не як тоді…
І навіть сміявся:
Лежиш забагато розучишся ходити, повертайся до звичного життя…
Марічка погоджувалася не з усім. І того ранку не відчула, як завжди, бажання стрімголов кидатися в домашні справи.
Поглянула на Пилипа, що старанно вигинався на килимку, впевнений, що дружина от-от почне “свої” клопоти.
І вперше за стільки літ не побачила у ньому турботливого чоловіка. А лише людину, яка, сама того не відаючи, знову хоче скинути на неї непосильний тягар.
Занило в душі незнаним протестом!
Марічка згадала, як лікар суворо казав, і тепер ці слова лунали малознаним дзвоном:
Ви, пані, себе зовсім не бережете, й чоловіка до того привчили. Йому здається, що все у вас як по маслу, і ви не втомлюєтесь. Та ж вас ледь живою привезли, аналізи нижче неба, ви жити хочете?
Їй одразу поставили крапельницю, а ще пять разів переливали кров, доки аналізи стали нормально.
То було її перше переливання. Марічка дивилась на прозору трубочку, яка йшла до вени, і думала:
Які ж добрі люди! Пятеро зовсім незнайомих дали свою кров. Вони мені врятували життя. Тепер у мені щось чуже чи не змінить воно мене?
Здається, думки її були пророчі.
Повернувшись додому, Марічка з подивом помітила, що більше не збирається так ревно догоджати чоловікові.
Любить Пилипа, і він її також. Він і бурчить, але робить те, на що інші чоловіки нізащо не зважаться. Проте сам себе переоцінює, її роботу применшує.
Раніше Марічка прощала йому ці недоліки. Вона була мяка. А тепер раптом змінилася.
Захотіла більше часу приділяти собі, своїм давнім захопленням може, меншувати на старому піаніно, що припадало пилом, може, ще щось
Встала й задумливо стала поруч з Пилипом виконувати вправи. Чоловік здивовано глянув:
Що, Марічко, не перекрутили там тебе в лікарні? На старості вирішила за себе взятися? Ти ж і так в порядку, давай краще кицьку й Рябка нагодуй, сніданок готуй їсти ж хочеться!
Мені лікар наказав, незвично жорстко відповіла Марічка, Сказав, інакше надовго мене не стане. То ти чого, смерті мені бажаєш?
Пилип ошелешено дивився, зрозуміти не міг, звідки така прямота взялася. Але бурчати не став, коли після зарядки Марічка твердо мовила:
Так, я зараз Марусю та Рябка нагодую, а ти з Рябком підеш на прогулянку. Я в цей час приготуємо сніданок це швидше піде…
Внутрішньо сама здивувалась, як просто Пилип погодився. В душі зудів якийсь дивний неспокій.
Здавалося, в Марічці прокинулася нова сила чи то пять сил, які наштовхували не терпіти старе, а, приміром, викинути зношені сукні й пальта, купити нові і з власно зароблених гривень.
Говорили, рухайся, зарядку роби, будь спортивною, не руїною, та ще й музику не занедбуй.
Всього нарахувала пять нових рішучих бажань, і трохи здригнулася.
Ага, пять переливань від пяти людей В цій сміливості та нутряній енергії їхній дарунок!
Недарма ж кажуть, що після пересадки органів можуть передаватися й риси характеру, і таланти, й спогади Мабуть, тому люди, переживши тяжке, відкривали у собі нові грані.
Тепер, дивлячись на Пилипа, вона вже не відчувала колишньої покори. Зявилася впевненість не лише в словах лікаря, а й у раптовому припливі сил.
Бачила, як чоловік дивується світ, у якому його Марічка завжди була лагідна й зручна, починає тріщати.
Знаєш, Пилипе, вже спокійно сказала вона, я нарешті зрозуміла, чому ти все життя думав, що я нічого не роблю. Ти просто цього не бачив. Як я стараюсь, як втомлююсь, як хочу, щоб тобі було добре.
А тепер, думаю, будеш усе бачити. Не дивуйся, я буду викидати старе вбрання, куплю нове. А ще почну грати на піаніно! Ти ж насміхався, що після музучилища тільки “Собачий вальс” можу, або “Гопак”? Тож слухай…
Відкрила кришку інструмента, поклала руки на клавіші, і раптом навіть для себе почала грати щось незабутнє, сокровенне.
Пилип аж очі витріщив, захоплено прошепотів:
Марічко, як ти це робиш? Не вміла ж ніколи Ти ніби інша стала.
В його очах читалася здивованість, і навіть легкий страх.
Він звик до одної Марічки, а перед ним стояла інша сильніша, рішучіша. Ця зміна була для нього незрозумілою й тривожною.
Марічка усміхнулася й не тією знайомою винуватою посмішкою, а щирою, радісною, з передчуттям нового життя. Відчувала, як усередині палахкотить вогонь спалахнув від пяти нових іскор життя. І цей вогонь обіцяв не просто вижити, а жити на повну.
Повноцінно, з місцем для себе, для власних бажань. І, можливо, навіть для нової, здоровішої любові до чоловіка поваги й підтримки, а не самопожертви.
Марічка не знала, ким були ті пять донорів, але, певно, люди сильні й талановиті.
Вони не лише врятували її, а й наповнили її дні справжнім змістом, щастям.
Пилип з захватом дивиться на свою Марічку…
Кажуть не треба питати, чому сталося лихо чи випробування.
Треба знайти, навіщо. Може, для того, щоб згадати заново, яка прекрасна ця мить.
Яка чудова весна й осінь, мряка та сніг. Кожен день диво і небо, і промінь ранковий, і вечірній.
І усмішки рідних, і їх підтримка, і навіть слабкості їхні, бо ми всі просто люди…
І якщо чоловік почав бурчати та невдоволено бурмотіти час його втихомирити. Може, тоді він згадає, що він чоловік…
Поки живемо цінуймо кожну мить, приймаймо все, що маємо. Бо інакше не буває…
