Майстерня замість офісу
Колись, у далекій березневій памяті, я, Наталія Ковальчук, зняла гарнітуру і на мить тримала її в руці, відчуваючи слабке тепло, що лилось від затискаючого навушника до пальців. У переговорній ставало душно. На екрані миготіла таблиця з різнокольоровими стовпцями; хтось із київського офісу монотонно пояснював, чому у третьому кварталі треба «піджати кістки», а стрілка на графіку повільно спускалась вниз.
Я знала, що мене скоро попросять висловити думку. Зрозуміла, що доведеться говорити про оптимізацію процесів і перерозподіл навантаження. Слова вже стояли в голові, як заздалегідь відрепетована промова. Проте в грудях було порожньо. Усі ці «процеси», «ініціативи», «горизонтальна взаємодія» жили десь окремо, далеко від мене.
Наталіє, ви з нами? голос із екрана прозвучав різкішим, ніж треба було.
Я здригнулася, натиснула гарнітуру назад на голову.
Так, так, чую. З мого боку автоматично клікнула мишкою, відкривши нотатки. Бачу потенціал у перерозподілі завдань між регіональними командами. Але важливо враховувати людський фактор, щоб не втратити мотивацію працівників.
У маленьких вікнах кілька голов кивнули. Хтось записав мою фразу у протокол, інший вже відволікся на електронну пошту. Я говорила, а в думках зявилося: «людський фактор» яка іронія. Коли я останній раз відчувала себе справжньою людиною, а не лише «керівником відділу клієнтського сервісу»?
Після наради всі швидко розійшлися по кабінетах. У коридорі пахло кавою і свіжою випічкою з автоматів. Я залишилася біля вікна. Унизу, під сірим березневим небом, розтягався потік машин; люди квапились до метро, стискаючи шарфи до обличчя. У склі я побачила своє відображення строгий піджак, укладене волосся, легкий макіяж. Сорок три роки, хороша посада, гідна зарплата в гривнях, іпотека, підлітоксин Олексій. Усе, як треба.
Тим не менше, у серці було відчуття, ніби щодня я надягаю не лише піджак, а й чужу шкіру.
Телефон задзижчав. Повідомлення від колишньої однокласниці: «Ти ще живеш там? Весь час на роботі. Хочеш підеш кудись у вихідні». Я машинально відписала: «Зараз важко, проект завал», і стерла. Потім написала: «Зателефонуємо ближче до суботи».
Повернулася до кабінету. На столі, поруч із ноутбуком, лежала маленька пластикова коробка з голками. Тиждень тому під час нічного дзвінка з зарубіжним підрозділом я зачепила рукавом стілець і порвала підкладку піджака. Згадавши, що в ящику лежить дорожній набор для шиття колись куплений «на всякий випадок», я сіла в напівтемному кабінеті, підсвічування монітора рвало очі, і, знявши піджак, акуратно підшивала підкладку великими, рівними стібками. Рукам знову згадалося, як тримати голку, як натягати нитку, щоб не сплуталась. У дитинстві я часто шила лялькам сукні зі старих маминих спідниць. Пізніше, у інституті, передшивала джинси й пальто, аби виділитися серед однакових курток.
Потім я працювала спочатку в банку, потім у цьому холдингу. Вечірні курси, звіти, проєкти. Швейна машинка, колись придбана на премію, пилілася в кутку спальні під чохлом. «Колинебудь, коли знайдеться час», казала я собі. Час не приходив.
Наталіє Сергіївно, можна? заглянувала асистентка. З Москви терміново просять звести звіт по скаргам за квартал. До кінця дня, будь ласка.
Надішли шаблон, відповіла я і знову повернулася до екрану.
До вечора очі різали, в скронях гуділо. Я закрила ноутбук, сховала його в сумку, вимкнула світло. У ліфті подивилася у дзеркало і різко побачила втому синювату під очима, яку не приховує тональний крем.
Вдома на кухні син Олексій жував макарони, заглиблений у планшет. На плиті охолоджувався соус з банки, який я лише розігріла, ледь встигнувши зняти пальто.
Як школа? спитала я, знявши піджак.
Нормально, не відводячи погляду від екрану.
Я поставила чайник, діставла з холодильника сир. Сумка з ноутбуком важко опустилася на табурет. У голові все ще крутилося цифри, плани, презентації. У якийсь момент здавалося, ніби все життя нескінченна стрічка завдань у корпоративному планувальнику.
Ніччю я довго не могла заснути. У темряві чула, як у суміжній кімнаті тихо сопить Олексій, а за вікном гудить рідка автотрафік. Згадувала пальці, що стискали голку, і рівну лінію стібка на підкладці піджака. Памятала, як колись мріяла відкрити маленьку майстерню з ремонту одягу. Але потім вийшла заміж, народився син, потрібні були гроші, стабільність. Мрія відсунулася, як старий чемодан на антресоль.
Ранком у пошті мене чекав новий сюрприз: лист від відділу кадрів з темою «Зміни в організаційній структурі». У тексті сухі формулювання про реструктуризацію, злиття підрозділів і оптимізацію керівного ланцюга. В додатку нова оргструктура. Мій відділ приєднували до іншого блоку, а над нами зявилася нова посада «директор з клієнтського досвіду». Прізвище поруч було мені незнайоме.
Через годину мене запросили до генерального директора. У кабінеті пахло дорогим ароматом і свіжою кавою. Генеральний усміхався, хоча й був напружений.
Наталіє, ви знаєте, часи складні, почав він. Потрібно бути гнучкішими, швидше реагувати на ринок. Тому ми вирішили обєднати підрозділи. Ваш досвід безцінний, проте пауза. Ми пропонуємо вам позицію радника нового директора. Формально це пониження, але збереження зарплати на півроку. Потім подивимось.
Я кивнула, відчуваючи, як щось важке опускається в середину. Радник тобто людина, яку можна в будьякий момент відсунути в бік.
Я розумію, відповіла я. Можна день подумати?
Він здивувався, та кивнув.
Покинула кабінет, пройшла коридором, де на стінах висіли плакати з гаслами про лідерство і успіх. У туалеті, прислонившись лобом до холодної плитки, я подумала: «Якщо не зараз, то коли?»
Вечором я замість одразу їхати додому вийшла на зупинку раніше. Хацялась пройтись, провітрити думки. Йшла вулицею, мимо аптек, салонів краси, крихітних крамничок. У одному підвалі горів теплий жовтий світло. На склі була вивіска: «Ремонт та пошив одягу». Під нею листок з графіком роботи та телефонним номером.
Зупинилася, поглянувши у вікно, побачила вузьке приміщення, заповнене столами. Біля вікна сиділа жінка близько п’ятдесяти, у окулярах, веде тканину під лапкою швейної машинки. На вішалках висіли пальта, сукні, чоловічі штани. На стільці біля дверей лежала купа джинсів.
Хтось підштовхнув мене ззаду.
Ви заходите чи ні? пробурмив чоловік з пакетом.
Я відступила, пропускаючи його всередину. Двері відчинилися, і до мене донісся глухий стук машинки, запах тканини, гарячого праски і мила. Щось дуже знайоме з дитинства, коли мама гладила білизну на кухні.
Раптом зрозуміла, що стою і посміхаюся, а водночас відчуваю страх. Той підвал інше життя, куди страшно зайти.
Додому я довго ходила з кімнати в кімнату. Олексій знову був у навушниках. У пошті лежав чорновик листа в відділ кадрів з темою «Заява». Я відкрила його, подивилась на пусте полотно й закрила.
Ніччю знову не спала. У голові крутилося: іпотека, комунальні, їжа, секція з баскетболу для Олексія. Поточна зарплата закривала все з запасом. Майстерня в підвалі це, швидше за все, мінімальний дохід, нестабільність, відсутність страховки.
Ранком, коли йшла на роботу, зайшла до підвалу. Двері ззвеніли дзвінком. Всередині було тепло. На одному зі столів лежали різнокольорові котушки ниток, булавки, сантиметрова стрічка. Жінка в окулярах підняла голову.
Добрий день, сказала я, відчуваючи, як сухне у роті. Я чи шукаєте працівника?
Вона привстала, оцінивши мій піджак, акуратну сумку, невисокі підбоки.
А ви шити вмієте? запитала без зайвих слів.
Трохи. Раніше шила собі, подругам. Довго вже не шила. Але руки памятають.
Усі так говорять, усміхнулася вона. Я Зінаїда. У мене одна помічниця, але їй важко весь день стояти. Роботи досить. Тільки у нас не офіс, розумієте. Пил, нитки, клієнти різні. І гроші розвела руками. Це не корпорація.
Слово «корпорація» звучало чужо.
Я розумію, тихо сказала я. Можна спробувати? Хоч декілька днів. Я зараз працюю, але, можливо, скоро звільнюся.
Зінаїда уважно подивилась.
Приходьте в суботу. Подивимось, що вийде.
Виходячи на вулицю, я відчула, як трясуться коліна. Тримала в руці візитку з номером майстерні. У голові боролися два голоси. Один шепотів: «Ти з розуму збожеволілась. У тебе дитина, іпотека. Який підвал, які нитки». Інший, тихий, але настирливий, нагадував, як приємно вести тканину під голкою.
В офісі чекали нові листи, нові наради. На обідню перерву я роздрукувала бланк заяви про звільнення і поклала в ящик столу. До вечора так і не ділася.
Субота була похмурою. Олексій пішов до друзів, пообіцяв повернутися на вечерю. Я довго стояла перед шафою, обираючи, що одягнути. Врешті-решт наділа джинси і просту кофту. Піджак повис на плечиках, як чужий.
У майстерні було живо. На стільці біля дверей сиділа молода жінка з пухлим пакетом.
Мені підшити джинси, говорила вона. І замінити блискавку.
Зінаїда, помітивши мене, кивнула.
Проходьте. Це наша стажерка, кинула вона клієнтці. Сідайте.
Я сіла за стару, але доглянуту машинку. Поруч лежала купа брюк. Зінаїда показала, як відмірювати довжину, як фіксувати булавками.
Головне не поспішайте, сказала вона. Люди платять за акуратність.
Перші стібки давалися важко. Ноги непривично натискали педаль, нитка кілька разів заплутувалась. Спина швидко нудила. Але через півгодини я знайшла ритм. Тканина мяко шуршала під пальцями, голка рівно входила і виходила, залишаючи прямий шов.
До обіду голова кружляла від напруги. Зінаїда налила мені чай зі старого заварника, поставила чашку на край столу.
Ну як? спитала вона.
Втомилась, чесно зізналася я. Але приємно. Бачу результат.
Оце й важливо, кивнула Зінаїда. Тільки не обманюй себе. Це важка праця. Плечі, очі, ноги. І грошей мало. Але якщо подобається тримайся.
Того дня я отримала символічну суму Зінаїда простягла мені кілька гривень.
За стажування, сказала вона. Подумай, чи потрібне тобі таке життя.
Додому я розклала гроші на столі. Це була, по суті, десята частина мого денного заробітку в офісі. Я дивилася на купюри і згадувала, як колись легко витрачала таку суму на каву навесні і таксі.
У понеділок я вже з рішенням прийшла в офіс. Зранку підписІ, спустивши очі на підписаний лист, я зрозуміла, що справжнє щастя живе в тих маленьких швах, які я тепер роблю для себе.
