Випадковостей не буває
Минуло вже близько чотирьох років відтоді, як мама померла, та я досі памятаю ту гіркоту і болісну тугу, особливо того вечора після похорону. Батько сидів у вітальні, ніби затьмарений горем, а я вже просто не мав більше сліз. У нашій великій, затишній хаті стояла гнітюча тиша.
Мені було шістнадцять. Я усвідомлював, як важко і боляче нам обом, адже ми втрьох були справді щасливі. Тато, Петро, обійняв мене за плечі і сказав стиха:
Якось треба жити далі, сину, будемо звикати… Треба триматися.
Час минав. Я вивчився на фельдшера і нещодавно отримав роботу в амбулаторії рідного села. Жив сам у домі, бо тато торік одружився вдруге та переїхав до іншого села. Я не мав на нього зла життя є життя, судити його не хотів. Він ще молодий, може йому також потрібне щастя.
Того дня я повертався з райцентру у батька, єдиної рідної людини, день народження. Я зійшов із автобуса у гарній сорочці, взяв у руки подарунок і поспішив двором.
Привіт, татусю, щиро посміхнувся я, вони міцно обійнялись на подвірї, з днем народження!
Привіт, синку! Іди, сідай, вже стіл накритий, запрошував тато у хату.
Ну нарешті, вигукнула з кухні мачуха, Галина, а то мої діти вже зголодніли.
У Галини була тринадцятирічна донька Зоя, надто примхлива й груба, і син десяти років. Мене тут бачили вдруге за рік, бо особливого бажання приїздити я не мав: злі жарти Зої, зверхнє ставлення все це терпіти було складно. Її мама нічого не забороняла.
Після обіду Галина почала розпитувати:
Є в тебе дівчина?
Так, є, відповів я.
То й весілля плануєте?
Я трохи ніяковів від її прямолінійності.
Та побачимо ще…, відказав коротко.
Галина натягнуто всміхнулась і сказала:
Знаєш, Миколо (саме так моє імя), ми з твоїм татом вирішили, що відтепер допомоги від нього очікувати не варто. Витрачає на тебе надто багато, а у нас тепер велика родина. Сам працюєш отож, починай самостійне життя.
Та годі, Галино, перебив батько, я вам казав: доньці даю й так менше, ніж вам
Галина одразу роздратовано перебила:
Для неї ти банкомат, а наші діти страждають!
Тато мовчав, опустивши очі, а я відчув, як мені важко на душі. Я вийшов у двір, сів на лавку, намагаючись заспокоїтись. День народження був зіпсований. Зоя вийшла вслід і сіла поруч.
Гарно виглядаєш, сказала вона, а я мовчки кивнув. Не тримай зла на мою маму, вона зараз нервова чекає дитину, єхидно усміхнулась, ну нічого, скоро й ти познайомишся з нею ближче, і побігла назад у хату.
Я підвівся і, озирнувшись, побачив, що тато стоїть на ґанку й дивиться мені вслід.
За кілька днів батько з Галиною приїхали до мене в гості.
О, несподівано, заходьте, чаю попємо, запросив я.
Галина оглядалася по хаті.
Гарний дім. Рідко у селі такий побачиш.
Золоті руки у мого тата сам з дядьком Миколою будували, так, тату?
Та яке там, для себе старався…
Добре, бо мені пощастило з цим будинком, сказала Галина, ми приїхали про хату поговорити.
Я одразу запідозрив недобре.
Я свою частку продавати не збираюся. Тут моя мамина память, це мій дім, гостро відповів я.
Ого, розумний, єхидно прискалились очі Галини. Петре, чому мовчиш? Говори вже!
Сину, треба якось вирішувати цю проблему. У нас велика сімя, ще й малюк буде… Продамо хату, ти собі купиш меншу, я допоможу з виплатою кредиту…
Тату, та ти що таке говориш? я був шокований.
У твого батька інша сімя! Досить займати все це житло! почала кричати Галина. Не підеш виженем і не спитаємо!
Не смійте на мене кричати! Прошу, залиште мій дім! вигнав я їх із хати.
Після їхнього візиту було важко на серці. Розумію тато має право на щастя, але не такою ціною. Я не продам своєї частини це память про маму.
Незабаром увійшла у двір Марічка мій наречений. Побачивши мій стан, одразу спитала:
Ти ніби не свій, любий, що сталося?
Я ринув до неї в обійми зі слізьми, довго плакав, потім усе розповів. Марічка працює слідчим у поліції, стримана та рішуча.
Твій тато по суті добра людина, він не піде прямісінько супроти тебе. А от Галина його обкрутила, ще й безчесна, з нею треба остерігатися. Не підписуй нічого, я підключу юристів і не дам цього зробити.
Тато ж, вернувшись додому, довго не знаходив собі місця. Після весілля з Галиною все наче було добре, та згодом вона перетворилася на злу, вимогливу жінку й наполягала продати дім, щоб розширити житлоплощу. Петро розумів, що помилився, та Галина повідомила йому про вагітність.
Одного вечора я затримався у лікарні; осінь, темно. Марічку викликали по тривозі, повертатись мала сама. Я поспішав додому. Біля паркану зупинився незнайомий легковик, з нього вискочив кремезний чоловяга, схопив мене і затягнув у салон. Машина швидко рушила.
Хто ви?! Чого вам треба? тільки це й встиг вигукнути я.
У нашій справі випадковостей не буває. Підпишеш папери і нічого з тобою та твоїм батьком не станеться, спокійно вимовив незнайомець.
Причому тут тато?
Підпишеш договір купівлі-продажу будинку і зїдеш. А ні попрощаєшся з життям.
Погрожував, тицяв документ ліхтариком під ніс. Та тут я побачив позаду мигалки поліцейських машин. Водій спробував утекти, але злякався, переплутав педалі і вїхав у кювет.
Виявилося, Марічка попередила свого колегу Максима, щоб той приглянув за мною він і став свідком викрадення, викликав поліцію. Згодом зясували: чоловік, що напав на мене, був коханцем Галини й саме від нього вона чекала дитину. Вдвох вони хотіли заволодіти домом, а я єдина перепона.
Минув час, усе стало на свої місця. Петро розлучився й повернувся на рідне обійстя. Вів свою справу продавав запчастини у райцентрі. Вечором ми всі троє тато, я та Марічка сиділи за столом.
Татку, не журись, ти не залишишся сам, весело мовила Марічка.
Сину, ти й одружуватись зібрався? спитав Петро.
Я запропонувала Миколі, з усмішкою сказала вона, і я кивнув. Ми подали заяву, скоро весілля.
Навіть коли ми підемо жити окремо, часто будемо до тебе заходити, ти ж знаєш, ми недалеко.
Пробач мені, сину, наламав багато дров… тато змахнув сльозу, подивившись на мамину фотографію.
Все гаразд, татусю. А буде ще краще, відповів я.
Зараз я твердо знаю: випадковостей у житті не буває. Кожен наш вибір це цеглинка у настояще і майбутнє. Треба вірити в себе, не зраджувати свої цінності, за жодних обставин.






