Двадцять років потому, дивлячись на хлопця, я впізнаю в ньому самого себе.
Напередодні весілля Олексій запідозрив свою кохану Оксану у зраді. Попри всі її запевнення у вірності, він не захотів навіть слухати її виправдання. Та лише через двадцять років доля звела його з її сином. Хлопець був його точною копією
Їх кохання було таким сильним і щирим, про яке пишуть у давніх повістях, повним пристрасті і відданості. Багато хто їм заздрив і намагався розірвати їхнє кохання. Молоді готувалися до весілля, яке, на жаль, так і не відбулося.
Коли залишалася одна ніч до свята, Оксана наважилась сказати Олексієві, що чекає дитину. Замість радості в його очах вона побачила лише роздратування й недовіру. Олексій вирішив, що його зрадили. Він переконував себе, що не можливо так швидко “завести дитину”. Він безжально заявив: не вірю тобі. А Оксана народила цю дитину.
Багато хто з друзів Олексія вмовляв його одуматися, казали йому, що він дурень, бо всі бачили, як Оксана його кохала. Та він був непохитний. Їхній звязок розірвався, заручини скасували. Олексій пропонував їй позбутися дитини, але Оксана і чути не хотіла. Вона чекала вибачення до останнього, та так і не дочекалась дзвінка.
Вона не збиралася дзвонити першою. Олексій був переконаний, що не помилився. Вони розпочали нові, окремі життя. Оксані ж довелося самотужки справлятись із наслідками. Коли навіть випадково десь бачилися, Олексій вдавав, ніби і зовсім її не знає. Він бачив її у парку, де вона гуляла з сином, але завжди відвертався, не бажаючи згадувати минуле.
Життя Оксани було важким. Вона залишилась самотньою матірю, що не завадило їй бути щасливою. Так, їй довелося покласти край особистому щастю, та заради сина була готова на все.
Вона працювала на кількох роботах, щоб її син Антон мав все необхідне. Син дякував їй як міг, був її найбільшою радістю та підтримкою.
Він отримав гарну освіту у Львівському університеті, відслужив у війську, влаштувався на роботу. Дорослішаючи, перестав розпитувати про батька, все розумів по-своєму. У дитинстві Оксана розповідала, що батько любив їх обох, та чи вірив у це Антон питання риторичне.
Антон був і справді копією свого батька. У двадцять років він все більше нагадував Оксані молодого Олексія, якого вона колись так любила. І ось одного разу дороги Оксани, Антона й Олексія перетнулися. Рідний батько не міг не здивуватися, адже подібність була такою явною. Довго стояв, вдивляючись, але ні слова не промовив.
Тільки три дні потому він прийшов до Оксани й несміливо запитав:
Ти зможеш мене пробачити?
Це вже було… давно, ледве чутно відповіла вона.
Тоді й ожили для Антона ті історії про тата. Він уперше побачив свого батька…
