ПО-ЖИВОМУ
У цій родині кожен жив сам по собі.
У тата Олексія, окрім дружини, завжди була ще улюблена жінка, а подекуди й не одна й та сама. Мама Ганна ладна була заплющувати очі на зради чоловіка, бо й сама грішила, зустрічаючись із одруженим колегою після роботи. Два сини залишалися самі на себе. Їх особливо ніхто й не виховував, тож хлопці частенько тинялися дворами без діла. Ганна казала знайомим, що школа має дбати про дітей, і це ж їхній прямий обовязок.
Разом сімя збиралась лише на кухні у неділю, щоби мовчки пообідати борщем і вперенебур залишити стіл, кожен випурхував до власних справ. І так би жили вони далі у своєму розладнаному, але солодкому грішному світі, якби доля не розсудила інакше.
…Коли молодшому синові Тарасові виповнилося дванадцять, тато Олексій уперше взяв його з собою до гаража, допомогти підремонтувати авто. Поки Тарас розгледів ключі й гайкові викрутки, Олексій відійшов трохи до сусідів поговорити з іншими автолюбителями на сусідньому подвірї.
Раптом із їхнього гаража вибухнули клуби чорного диму, а через мить показалося й полумя. Ніхто одразу не збагнув, що сталося. Пізніше стане зрозуміло: Тарас випадково скинув увімкнену паяльну лампу на бідон із бензином. Люди закамяніли на місці, розгубилися. Вогонь ревів. Олексієві швидко вили на голову відро води, і він ринувся до палаючого приміщення. Присутні затамували подих. За лічені миті тато виніс з горівшого гаража нерухоме тіло сина. Тарас був у тяжких опіках, тільки обличчя залишилося неушкодженим певно, прикривав руками. Одяг хлопця вигорів до тла.
Медиків та рятувальників уже викликали. Тараса повезли до обласної лікарні. Він залишався живим!
На хлопця одразу чекав операційний стіл. Кілька довгих годин Ганна й Олексій ходили коридором, аж нарешті вийшов лікар у білому халаті та стисло сказав:
Робимо все можливе, навіть більше. Ваш син у комі. Шансів вижити один із мільйона. Наука майже безсила. Якщо хлопець сам захоче жити можливо, станеться диво. Тримайтеся.
Олексій і Ганна, не роздумуючи, подалися до найближчої церкви у Львові; дощ бухав стіною, та батьки не помічали ані нічого, ані нікого довкола. Вперше за багато років вони переступили церковний поріг, мов діти. Пара обережно підійшла до священика.
Отче, крізь сльози прохрипіла Ганна, наш син помирає. Скажіть, що нам робити?
Діти мої, я отець Артем. А коли тісно тоді до Бога, еге ж? Багато грішили? одразу вразив у ціль священик.
Та здається ні, нікого ж не вбили, пробував віджартуватись Олексій, але очі опустив від погляду батюшки.
А любов свою навіщо вбили? Вона в вас під ногами валяється. Між вами могла б і нитка не пролізти, а зараз хоч колоду клади, не зачепить. Моліться, діти, святому Миколаю! Добре моліться але не нарікайте на Божу волю. Інколи Отче так врозумляє непутящих. Інакше ви не зрозумієте. Дух загубите і не помітите. Виправляйтесь! Усе любовю рятується.
Олексій і Ганна, змоклі до нитки, стояли перед отцем Артемом, осоромлені і приголомшені, як ніколи. Було шкода на них дивитись.
Священик показав на ікону святого Миколая Чудотворця.
Перед образом Ганна та Олексій попадали на коліна. Гаряче молилися, схлипували, клялися виправити життя…
Ставши на новий шлях, вони миттєво й остаточно відкинули всі позашлюбні захоплення. Життя переглянули, як вербову гілку з кожної бруньки.
Вранці дзвінок із лікарні: Тарас вийшов із коми.
Олексій і Ганна вже сиділи біля його ліжка. Хлопчик відкрив очі, спробував посміхнутись, але вийшло якось з розпачем. Біль закамянів у дитячому погляді.
Мамо, тату Не розлучайтеся, прошу, прошепотів Тарас.
Синку, що ти таке кажеш? Ми ж разом, запевнила Ганна, лагідно доторкнувшись до його руки. Тарас скривився від болю, і Ганна нараз вдягнула руки.
Я бачив, мамо! А ще мої діти носитимуть ваші імена, прошепотів син.
Батьки переглянулися. Подумали: марить, які діти Сам не може й поворухнутися! Була б сила одужати і на тому спасибі.
…Проте Тарасові стало поступово краще. Усі заощадження родина спрямувала на лікування. Олексій продав дачу під Львовом. Шкода, що гараж і машина згоріли дотла їх би теж продали, аби відновити здоровя сина. Але головне Тарас лишився живим! Усі бабусі-дідусі долучилися, хто чим міг.
Біда обєднала сімю.
…Жоден найдовший день не триває навіки.
Минув рік.
Тарас проходив реабілітацію в санаторії в Трускавці. Уже міг ходити, сам себе обслуговував. Там же хлопець потоваришував із дівчиною-одноліткою Ладою. І Лада, й Тарас постраждали від вогню у Лади залишилися опіки на обличчі. Вона соромилася шрамів, рідко дивилася в люстерко, боялась свого відображення
Тараса неймовірно зворушила ця добра, промениста дівчинка. Вона приманювала своєю мудрістю не за віком, лагідністю і ранимістю. З нею хотілось бути поряд і захищати. Усі перерви й хвилини між процедурами вони проводили разом, розмовляли про все на світі. Діти, що пережили нестерпний біль, звикли до уколи й пігулок, не боялися білих халатів і розуміли одне одного з півслова.
Час ішов
Тарас та Лада відгуляли скромне весілля на західноукраїнський лад.
У них народилася прекрасна донька Соломія, а ще через три роки син Ярема.
І ось коли родина вперше могла полегшено зітхнути, Олексій та Ганна вирішили розійтися. Увесь цей моторошний період вибив із них усі сили. Вони повністю виснажились, і обом забракло снаги бути разом. Ганна поїхала до сестри у передмістя, та перед відїздом ще раз завітала до храму. Хотіла взяти благословення в отця Артема. Останніми роками не раз дякувала йому за порятунок сина, а батюшка лише казав:
Богу дякуй, Ганно!
Священик не схвалював її відїзду:
Та коли вже невмоготу, їдь і відпочинь. Самотність часом корисна. Але повернешся! Чоловік і дружина одне ціле, лагідно повчав отець Артем.
Олексій лишився сам у порожній львівській квартирі. Сини з родинами мешкали окремо. Колишнє подружжя й онуків відвідували по черзі, уникаючи зустрічей поміж собою.
Одним словом, кожному стало затишноТа як не намагалися Олексій і Ганна приховати сліди старих ран, доля все одно вивела їх на одну стежину. Одного суботнього ранку, коли у Львові несподівано розцвів жасмин і вітерець доносив ще зимову прохолоду, вони зіткнулися у дворі біля школи там, де маленька Соломія мала свій перший виступ.
Вони стояли осторонь, кожен зі своїм букетом, і спочатку мовчали. Залуна лися дитячі голоси, діти зустрічали весну. Ганна, міцно стискаючи в руках тюльпани, зненацька відчула, як Олексій вкладає у її долоню ще одну квітку білий нарцис. Їй здалося, що за всі ці роки він навчився казати те, що не зміг би словами.
Вона так схожа на тебе, тихо сказав він, дивлячись на онуку на сцені. Якось усе обернулось інакше але любов усе зшиває, правда ж? Навіть по живому.
Вона посміхнулася крізь сльози. У цю мить важливим було лише те, що ті нитки, колись порвані, сплів знову Бог чи Доля у крихкий, але справжній візерунок. Вони стояли поруч, притискаючи долоні, і відчули: старий біль уже більше не гострий. А попереду ще стільки днів, у які можна зустрічатись, миритись і прощати по-справжньому.
Зі сцени Соломія махала їм рукою, усміхалася і у світі, здавалось, стало трохи більше світла.
