Мамо, а Мартуся знову погризла мій олівець!
Олеся влетіла на кухню із залишком кольорового олівця в руці, за нею ледь встигала винна лабрадорка, що радісно виляла хвостом. Я знявся з плити, де вже кипів борщ і шкварчали котлети, й тільки тяжко зітхнув. Це вже третій олівець за день.
Викинь у смітник і дістань новий з пеналу. Богдане, ти зробив математику?
Майже! озвалося з дитячої.
«Майже» для мого дванадцятирічного сина означало, що він сидить у телефоні, а зошит лежить поруч зовсім чистий. Я це добре знав, але зараз треба було зняти котлети, помішати борщ, спіймати чотирирічного Арсена, який повз до собачої миски, і не забути про прання у машинці.
…Тридцять два роки. Троє дітей. Одна дружина. Одна бабуся теща. І єдиний «працюючий механізм» у цій хаті це я.
Хворію рідко. Не тому, що маю залізне здоровя, а бо не можу собі цього дозволити. Хто нагодує сімю? Хто збере дітей у школу? Хто вигуляє Мартусю? Відповідь була одна ніхто.
Сергію, а вечеря скоро?
Ганна Михайлівна зявилася у дверях кухні, сперлася на палицю. Вісімдесят пять, гострий розум і досі добрий апетит.
За пять років нашого спільного побуту я можу порахувати на пальцях ті рази, коли бабуся дійсно чимось допомогла хаті.
Ще хвилин десять, Ганно Михайлівно.
Вона задоволено кивнула й подріботіла до вітальні. Інколи, дуже рідко, читала Арсену казку перед сном «Колобок» або «Коза-дереза» з репертуаром не надто розгуляєшся, але хлопець слухав із захопленням. А більшість часу бабуся сиділа у своїй кімнаті, дивилась серіали й чекала наступної трапези.
…На кухонному годиннику було пята тридцять, коли у дверях повернувся ключ. Олег переступив поріг, як людина, що подолала марафон.
Вечеря готова?
Навіть не «Привіт». Я без слів показав на накритий стіл. Олег пройшов у ванну, помив руки, сів на своє місце. Телевізор увімкнувся автоматично пульт наче приріс до його руки.
Сьогодні Олеся отримала дванадцятку з читання, спробував я.
Ага.
А Богдану треба допомогти з проєктом з природознавства.
Ага.
«Ага» це максимум, на що можна було сподіватись. Після вечері Олег перекочував на диван. Його робочий день закінчився. Місія виконана гроші у дім приніс, далі не його клопіт.
Пізніше, коли діти заснули, я відкрив ноутбук. Дистанційна робота обробка замовлень, відповіді клієнтам, накладні. Ніяких золотих гір, але власноруч зароблені. Плюс оренда квартири, яку я здаю вже четвертий рік.
«Час би й переїхати», майнула звична думка. Та відразу ж сто причин відкласти: у Богдана чудова школа, Олеся звикла до садочка, втратимо дохід від оренди… Я закрив ноутбук. Завтра. Все завтра.
Грудень приніс не лише передсвяткову метушню, а й грип. Температура підскочила до тридцяти девяти за годину. Боліло все тіло, горло палало, в голові туман. Я ледве добрався до ліжка.
Тату, ти захворів, повідомив Богдан, заглянувши у спальню.
За ним зявився Олег у виразі обличчя було щось схоже на тривогу. Хоча турбота адресувалась не мені.
Ти тільки бабусю не зарази. У її віці грип це дуже серйозно.
Я заплющив очі. Звісно. Ганна Михайлівна. Як я міг забути про головне.
Наступні три дні змішалися у мареві: лихоманка, мокра подушка, сухі губи. За ці дні жодна душа ні дружина, ні бабуся, ні діти не подали мені навіть склянки води. Чайник стояв на кухні, до нього десять кроків, та ці десять кроків я мусив долати сам, тримаючись за стіни.
Усі переймалися тільки бабусею. «Не заходь у спальню там тато хворий». «Одягни маску, коли проходиш повз». «Може, хай він спить в іншій кімнаті?»
Мене в рідній хаті вважали джерелом загрози, а справжні члени сімї ті, кого треба захищати.
Через тиждень вірус дістався до решти. Спершу Арсен з соплями, гарячкою та примхами. Потім Олеся. А потім Олег з жалем ліг у ліжко з температурою тридцять сім і два. Останньою злягла Ганна Михайлівна й одразу перевершила всіх у драматизмі.
Я ще напівживий підвівся і взявся до справ: курячий бульйон, аптека, градусник, прибирання, прання… Ті ж самі маршрути, тільки вже на ватних ногах.
Олеже, побудь з Арсеном годинку. Я до аптеки.
Дружина зітхнула, але погодилася. Рівно через годину я засік вона занесла сина назад.
Я втомилась. У мене теж температура.
Тридцять шість і вісім. Я перевіряв.
Весна мякіша не стала. Новий вірус нові хворі діти, нові безсонні ночі. Арсен плакав, Олеся відмовлялась пити мікстуру, Ганна Михайлівна вимагала особливе меню. А посеред усього цього хаосу цілком здоровий Олег.
Олеже, допоможи з дітьми.
Сергію, я ж допомагав минулого разу, коли вихідні були. А тепер в мене робота, я сильно втомлююсь.
Він тільки розвів плечима і цим все пояснив. Вечорами сидів за столом, чекав на вечерю. Хворі діти, виснажений чоловік, безлад у квартирі не його клопіт.
Одного вечора, коли Арсен заснув, а старші робили уроки, я сів біля Олега. У телевізорі йшов футбол.
Чому ти мені не допомагаєш? Чому ти ніколи не допомагаєш?
Олег навіть не повернувся. Не відповів. Просто додав звук.
Я ще хвилину подивився на його потилицю. Мені стало все абсолютно ясно й так без слів.
Наступного дня я зняв із шафи валізи. Дитячі речі, іграшки, документи. Богдан став у дверях:
Тату, ми кудись їдемо?
До бабусі Лесі.
Надовго?
Побачимо.
Олеся аж підстрибнула від радості бабуся Леся завжди пече її улюблені вареники. Арсен тягнув із собою плюшевого зайця, не розуміючи ще, що відбувається.
В останню чергу я згадав і про вірну Мартусю. Вона поїде з нами.
Олег лежав на дивані. Валізи, речі, діти у куртках ніщо не відірвало його від екрану. Коли за мною зачинились двері, він певно просто перемкнув канал…
Леся Степанівна зустріла нас без зайвих питань. Нагодувала, пригорнула. Пятдесят вісім років, учителька з тридцятирічним стажем вона й так усе розуміла.
Живіть, поки треба.
Телефон задзвонив на третій день. Олег.
Сергію, повертайтеся. Тут усе в безладі. Їсти нічого. Бабуся весь час щось просить.
Ні «я сумую». Ні «мені вас бракує». Його турбували лише побутові незручності.
Олеже, так тобі не дружина потрібна, а хатня робітниця.
Що? До чого тут…
Ти хоч раз сказав, що сумуєш за дітьми?
Мовчанка. Довга й промовиста.
Я ж приношу гроші, урешті сердито сказав він. Що ще треба?
Я поклав слухавку. Все закінчилось. І мені стало дивно легко.
Через два тижні з моєї орендованої квартири виїхали мешканці. Переїзд забрав один день. Нова школа для Богдана, новий садок для Олесі. Все вирішилось легше, ніж я уявляв.
…Наступна розмова стала останньою. Всі недомовлені образи, всі проковтнуті слова, всі безсонні ночі, поки я самотужки боролись із дитячою температурою все це потекло, мов потік, який вже не зупинити.
Я дванадцять років був безплатним слугою! кричав я у слухавку. І жодного разу ти не запитала, як я почуваюсь! Як я взагалі живу! Мені досить!
Заблокував номер. І подав документи на розлучення.
Судове засідання тривало двадцять хвилин. Олег не заперечував. Підписав на аліменти, кивнув судді і вийшов. Може, й щось усвідомив. Але швидше втомився розбиратись.
…Ввечері я сидів на кухні в новій-старій квартирі. Богдан читав книжку у своїй кімнаті. Олеся старанно малювала, висунувши язика. Арсен грався з кубиками на підлозі.
Тиша. Спокій. А Мартусю вкотре вляглася біля моїх ніг, поклавши морду на лапи.
Знов треба було готувати, прибирати, працювати вечорами. Та тепер лише для тих, хто й є моєю сімєю. А вихованням дітей я займуся ретельніше, щоб вони не повторили чужих помилок.
Тату, Олеся підняла голову від малюнка, ти тепер більше усміхаєшся.
Я усміхнувся ще раз. Олеся мала рацію.
