Слухай, хочеш розповім одну історію, яку досі памятаю, немов це було вчора?
От уяви: Богдан, юрист тридцяти пяти років з Києва, терпіти не міг Новий рік. Для нього ці свята як забіг на виживання. Все це безкінечне метушіння, біганина у пошуках «найкращого» подарунка для колег, яких ледве терпиш, і, звісно, корпоратив. Цьогоріч його контора вирішила «замутити щось особливе», орендували цілий заміський комплекс під Києвом.
Богдан їхав туди на своїй ідеально вимитій чорній Шкоді, слухав подкаст про всі ці нові нюанси в податковому праві, й у голові вже крутив чіткий план: прийти на годинку, випити келих шампанського, чемно посміхнутися керівництву і спокійненько зникнути додому.
Коли він прибув, клуб гудів, мов розворушений вулик. Усюди снували люди в яскравих вишиванках та новорічних светрах, штучно сміялися й створювали атмосферу спільного щастя.
Богдан взяв келих, став біля стіни, мов стійкий солдат, і спостерігав за всім тим театром штучної радості. Почувався мов інопланетянин, кинений на планету, де Бути щасливим! головний закон.
***
І тут він її побачив. Не була вона найяскравішою і вже точно не найбільш гомінкою. Дівчина стояла біля вікна, трохи осторонь, і уважно дивилася на заметене київське поле.
Вона була у простій темно-синій сукні, в руці стискала склянку з морсом. Але зовсім не виглядала самотньою чи засмученою радше глибоко задумливою.
Богдан зловив себе на думці, що вона виглядає саме так, як він себе почуває.
Не найкраща погода, аби повертатися, перше, що вирвалось у нього, коли він підійшов.
Дівчина обернулась і усміхнулась щиро, по-людськи, а не тією штучною корпоративною посмішкою.
А яка краса! кивнула на вікно. Коли так засипає, здається всі проблеми залишилися під снігом.
Богдан навіть трохи здивувався. Бо чекав чого завгодно, але не відповіді, від якої наче легше дихати.
Богдан, сказав, подаючи руку.
Оксана, відповіла вона, я з бухгалтерії. Здається, ми пару разів перетиналися у ліфті.
Якось так у них і вийшла та зручна, проста пауза, в якій було так легко мовчати, просто стоячи поряд.
За вікном заметіль тільки посилювалась. По гучномовцю повідомили, що траси перемело, дороги перекрили, залишаємося до ранку.
В залі покотилася хвиля зітхань та нервового сміху.
Богдан подумки вилаявся. Його план пішов шкереберть.
Ну що, юристе, готовий ночувати на розкладачці? з хитринкою мовила Оксана.
По інструкціях таке не передбачено, всміхнувся Богдан. А у вас як з виживанням?
Я завжди беру з собою пауербанк і улюблену книжку. Так що готова до будь-якого катаклізму, кинула Оксана.
Власне, того вечора, коли всі маски й схеми полетіли під три чорти, вони й насправді вперше поговорили по-людськи.
Виявилось, Оксана обожнює старі чорно-білі фільми. Богдан ж терпіти їх не може, але пообіцяв дивитися разом, якщо вона пояснить, у чому їхній кайф.
А він зізнався, що мріє колись відкрити невелику кавярню, а Оксана малює аквареллю, але ніколи не показувала свої роботи навіть мамі.
Вони сиділи у куті, забувши про корпоратив, і пили не шампанське, а гарячий чай із термоса, який Оксана завбачливо прихопила з дому.
Вона сміялася, розповідаючи, як її кіт Мурко ганяється за сніжинками на підвіконні. А він згадував, як бабуся вчила його пекти медівник ще коли був малим в селі під Житомиром.
Коли пробило дванадцять, вони не волали Слава Україні!. Вони просто подивились одне одному у вічі.
З Новим роком, Богдане, тихо сказала Оксана.
З Новим роком, Оксано, посміхнувся він.
Ніч вони провели не в шикарних номерах, а в маленькій вітальні на двох розкладачках, які принесла привітна покоївка. Поруч. Говорили пошепки до самого ранку, поки хуртовина не стихла за вікном.
Як тільки прочистили дорогу, вони вийшли на мороз. Світ навкруги був білий і мовчазний, а сонце так яскраво сліпило, що снігові кучугури аж іскрились.
І куди зараз? питає Богдан.
На маршрутку, додому.
Я можу підвезти, якщо бажаєш.
Оксана глянула на нього, очі її весело засміялись.
А якщо я скажу, що хочу ще трохи пройтись цією зимовою казкою до зупинки? Люблю тишу, коли сніг усе поглинає.
Він зрозумів. Випадковості тут не було.
Це був початок чогось справжнього.
Тоді я піду з тобою, упевнено мовив Богдан.
І вони разом рушили по пухкому снігу, удвох у перший ранок нового року, залишаючи за собою сліди, яким судилося вести у прекрасне, добре невідоме.
Хочу вірити, що все саме так і будеСніг хрумтів під ногами, повітря було свіже й сповнене обіцянок. Вони мовчали, але в тій паузі не було більше незручності лише тепле розуміння, що поруч є хтось, із ким навіть холод не лякає.
Крізь гілки ялин мерехтіло сонце, і здавалось, що всесвіт сам задумав для них цей маленький ритуал почати рік у тиші, разом, не поспішаючи ні до минулого, ні до майбутнього.
Вони зупинились біля першої лавки на узбіччі, і Оксана розсміялася, струшуючи сніг з волосся.
Якщо на Новий рік збуваються бажання, то я своє вже встигла загадати, шепоче вона.
Богдан кивнув, зненацька відчувши незвичну легкість. Він не загадував бажань вже багато років, та зараз подумки побажав, щоб цей ранок, це відчуття, не закінчувались.
Десь у далині пролунав дзвін авто; життя знову сповільнено поверталось до буднів, але в памяті залишався цей зоряний момент між ніччю і світанком, коли все тільки починається.
І поки їхні сліди тонули у свіжому снігу, Богдан уперше за довгий час повірив: новий рік справді може бути новим, якщо йти далі не сам.
