А серветки ти куди поділа? Я ж просила дістати ті, з сріблястим візерунком, вони до скатертини пасують, Марія Петрівна, навіть не повертаючись, акуратно різала лимон прозорими скибочками.
Її чоловік, Віктор, у такі моменти вже давно розмістився б перед телевізором, чекаючи на новорічне шоу з Олегом Винником, але сьогодні його ще не було. Марія вже розмовляла зі стінами, вічно бурчала під ніс у затишній київській кухні. До бою курантів залишалося три години! У духовці доспівала качка з антонівськими яблуками за родинним рецептом, квартира блищала, навіть кота не на що нарікати, ялинка блимала, а у душі було те знайоме, трепетне очікування дива, яке не минає навіть у пятдесят.
Витерла руки об рушничок, поглянула на годинник Вітя затримується. Обіцяв заїхати до офісу по забутий для неї подарунок і десь загубився. Марія посміхнулася: певно вишукує щось особливе. Цього року вони відзначали срібне весілля, двадцять пять років разом і вирішили зустріти Новий Рік романтично удвох, без натовпу родичів чи дітей, які давно вже порозїжджалися в різні кінці України.
У коридорі нарешті клацнув замок. Марія підтягла зачіску, зірвала фартух, відкривши оксамитову сукню, і поспішила зустрічати чоловіка.
Вітю, де ти? Качка вже на грані…
І тут у неї в горлі застрягли слова. Віктор стояв у дверях але не сам. З ним молода панянка, що струшувала сніг з коштовної каракулевої шубки та переступала з ноги на ногу. Руда грива, яскраво-червоні губи, мандарини в пакеті, а у Віктора в руках пляшка шампанського і трохи штучна посмішка провини.
Марічко, зустрічай гостей! надміру бадьоро проголосив Віктор. Знайомся: це Зося, головний бухгалтер у нас тепер.
Марія скамяніла. Усередині все похолоднішало. Вона глянула на Марі, потім на чужу жінку.
Доброго вечора, якось видавила. А ми когось чекали?
Зося простягла долоню у шкіряній рукавичці:
Ой, Марічко, добрий вечір! Та ви не уявляєте, яка пригода! Саме як у фільмах та ще на Хрещатику! Ві… тобто Віктор Анатолійович мене просто врятував! Я йому так вдячна, так вдячна!
Віктор, знімаючи взуття, не зводив очей з килимка.
Марічко, таке діло… Забіг я в офіс а там Зося сидить і плаче! Просто реве! У неї ж труби прорвало, квартиру залило, світла нема, холод, слюсар лиш третього приїде… Де їй бути у новорічну ніч? Не ж на вокзал! Родини в Києві немає, одна як палець. Я й кажу: їдь до нас, у Марії завжди стіл хоч зараз трубу качай, і очима на мене, мовляв, не вижене ж, золота жінка.
Марія слухала цю маячню, і її уявна картинка вечора розсипалася. Двадцять пять років. Вечеря при свічках. Келихи вже дріботять. І тут це от «диво» у каракулі.
Заходьте, сказала вона крижаним, як зимовий Дніпро, голосом. Раз вже прийшли.
Зося одразу ж увірвалася у вітальню, наповнивши повітря важким, солодким ароматом дорогих парфумів так і притиснуло запах качки й хвої.
Ой, як затишно! защебетала вона, обводячи очима кімнату. Прямо… ретро-стайл. Так схоже на сервант у моєї бабусі! Це ж, як у музеї радянського побуту.
Марія трохи не згризла зуби. Сервантик, між іншим, італійський дуб, викладений злотими гривнями ще пять років тому. Але пояснювати щось молодиці, якій у доньки годитися, вона вже не збиралася.
Вітю, допоможи гості зняти шубу, кинула вона і втекла на кухню, бо руки уже хиталися.
Віктор метнувся вслід через хвилину вигляд у нього був голівудський трагічний.
Маріє, ну не починай, га? затискуючи двері кухні, шепоче. Ну справді ж людині нема де дітися. Ну Новий же рік! Посидить, поїсть, я їй таксі викличу в готель чи хоч там на диван постелимо
На диван? різко повернулась Марія, стиснувши ополоник так, що аж побіліли пальці. Ти глузду позбувся? Ми мали бути ВДВОХ. А ти живеш собі за мій рахунок і жартуєш? Який «музей побуту»?
Не зі зла вона, молоденька ще невинна! Ну, Марійко, змилуйся, не осором мене перед роботою! Вона ж тоді всім розкаже: от, нашого Віктора викинули на вулицю з гостею! Мені ж із нею ще працювати!
Марія дивилася на його злякані очі, не впізнаючи чоловіка. Де той турботливий і ніжний, з яким разом зводили дім? Перед нею стояв якийсь дряхлий хвалько, що намагається справити враження перед колежанкою за чужий рахунок.
Нехай. Хай вже сидить! Але, Вітю, ще хоч слово про мою оселю і
Та не буде! пожвавішав Віктор і кинувся цілуватися, але Марія відсторонилася.
Іди, бав свою щирість. Я поставлю третій прибор.
Вечеря розпочалася у важкій тиші. Марія мовчки розставляла тарілки. Зося, вже без шуби, втиснулася у вузьке плаття з декольте, що аж просилося у якийсь нічний клуб. Вона сіла, закинувши ногу, крутила фужер, жіночка-павич.
Вітю, а давай відкоркуй шампанське зараз? Щоб старий рік «па-па», муркнула йому, кидаючи чуттєвий погляд. А то аж пити хочеться.
«Вітюньчик». Марія ледь не випустила салат. «Оселедець під шубою» гепнувся на стіл з таким гуркотом, що аж бульбашки в шампанському задрижали.
По-нашому відкривають шампанське під бій годинника, сухо кинула. Зараз пийте морс. Клюквовий, власноруч.
Зося скривила губи:
Морс? Так мило! Але я солодке не пю, за фігуру хвилююсь. А у вас брют є? Кажуть, напівсолодке для тих, хто смаку не виховав
Віктор суетно підлетів:
Я зараз! У барі ж бренді добрий є! Бренді підемо, Зосю?
Хіба що крапельку. Щось у вас прохолодно економите на опаленні?
Марія розхилилася біля столу їм навпроти. Відчувала себе зайвою на власному святі. Віктор сипав анекдотами, підливав гостьові попоїти Зося сміялася гучно й по-штучному, аж занадто.
А ви, Маріє, працюєте? раптом спитала Зося, відкусивши бутерброд.
Звісно, спокійно відповіла Марія. Я головна технологиня на кондитерській фабриці.
Та ви що! Я собі й не подумала. Так виглядаєте по-домашньому. Ну знаєте: ті, хто тільки борщі варить і чоловіка з роботи чекає. Ну нічого, Віктор розказував: у вас руки золоті. Щоправда, каже, поговорити нема про що побут зїв, зате пиріжки смачнючі!
Повисла тиша. Тільки тиканння годинника і телевізор рятували від порожнечі. Віктор захлинувся бренді, закашлявся, став як буряк.
Я я такого не казав! простогнав кулаком у груди.
Марія поклала вилку. Струна терпіння обірвалася. «Поговорити нема про що? Побут зїв?»
І що ще Вітя розказував, Зосю? Дуже цікаво.
Зося, нарешті схаменувшись, затрясла руками:
Та ви не зважайте! Чоловікам адреналіну подавай О, Віктор Анатолійович на нашому корпоративі цим драйвом аж блищав! Зі мною ламбаду танцював всі аплодували! Каже: «Дома так не станцюєш, дружина ноги втомила»
Марія глянула на свої ноги. Не боліли. Боліли тільки після трьох діб у каструлях оце й весь «драйв».
Віктор був невидимий-прозорий, розумів, що дихає марно.
О, давайте випємо! видушив він з себе. За мир у всьому світі!
Зачекай, не відводячи ока від гості, мовила Марія. З трубами у вас, кажете, біда? Що сталося?
З трубами? Е-е Прорвало! Кипяток фонтаном! Я ж нажахалася, дзвоню Віті ой, Віктору Анатолійовичу. Він справжній чоловік, рятувальник просто! Не те що мій колишній.
Дивно, задумливо сказала Марія. Надворі мінус пятнадцять. Якби вас окропом залило і світло вибило, певно, ви б тут не сиділи з ідеальною зачіскою і лакованими нігтями. Ви б пахли сирістю й горем. А пахне від вас тільки салоном краси і спрагою до чужого чоловіка.
Зося розчервонілася:
Як ви смієте! Я ж гість! Вікторе, скажіть їй!
Віктор зїхав під стіл очима.
Марічко, ну перестань Може, вона переодягтися встигла
Замовкни, Вітю, тихо сказала Марія. Встала з-за столу. Двадцять пять років я закривала очі на твої дрібні кривляння: на погляди, затримки по роботі… Думала, цінуєш сімю. А тут виходить кухарка проста, що навіть поговорити нецікаво.
Підійшла до вікна, відтягнула фіранку. Двір під Києвом блимав петардами.
Слухайте сюди, повернулася вона. Кінець концерту. Зосю, збирайте мандаринки й гайда!
Зося рота роззявила було та, зустрівшись із сталевим поглядом, змовкла.
Вітю! Ти даси мене вигнати в ніч? заверещала вона.
Віктор несподівано ляснув долонею по столу:
Марія, досить істерики! Це мій дім теж! Гість у мене. Зося залишиться. Відмітимо всі разом, як люди!
Як хто? поглянула уважно Марія. Договорюй.
Як мегери! випалив.
Марія глибоко зітхнула. Підійшла до серванта, дістала звідти величезну сумку, приготовану, щоб на Різдво відвезти гостинці дітям, висипала цукерки на підлогу.
Твій дім, кажеш? Прекрасно! Тоді я йду. Але нюанс: квартира батьківська, ти тут лише прописаний. З першого січня як відкриються ЦНАПи я подаю на розлучення й виписку! А поки обоє на вихід.
Що? Віктор аж побілів. Маріє, та куди йти?
Он, до драйву, де ламбада й фонтани кипятку. Може, допоможеш? Бо тут нудно. Музей же.
Маріє, пробач! Ну дурень я! Давай вона піде, а ми залишимось!
Марія кинула багатозначний погляд. Ще хвилина тому ледь не в груди кидався, а тут уже жертва.
Ні, Вітя. “Олівє” прокисло. Як і наші стосунки. Збирайся.
Зося, хоч зрозуміла, що скандал їй без надобності, мовчки пішла одягатися.
Психована! викрикнула лише у дверях. Вітя, я таксі викличу. Сам доїдеш. Не треба мені такого «надійного» із причепом проблем.
Гупнули двері. Запах парфумів, залишився після Зосі у повітрі, ще довго витирався серветками.
Віктор стояв із порожньою сумкою, жалюгідний, як пісний борщ.
Маріє ну все, вона ж пішла! Давай як раніше? Качка мерзне.
Марія витягла качку з духовки ароматний запах яблук та кориці зараз відверто дратував.
Давай забудемо, сказав? Ти привів чужу жінку у наш дім у річницю весілля. Звинуватив мене у банальності. Дозволив принижувати мене в моїй же кухні.
Взяла гарне керамічне блюдо.
Вітя, йди. Я не жартую. Ще секунду і викличу поліцію: що ти пяний і загрожуєш мені. І повір мені повірять.
Віктор зблід, забряжчав у шафі, жбурнув у сумку речі. Вийшов, плетучи ногами у пуховику, з рукавом, що теліпався з сумки.
Пошкодуєш, Марія! крикнув уже з порогу, чіпляючись за гідність. Одна залишишся! Кому ти потрібна в пятдесят?
Собі, сказала вона й замкнула двері. Два обороти ключа. Тиша.
Опустилася навшпиньки на підлогу. Здавалося, зараз розплачеться але не було сліз. Була легка порожнеча, ніби винесли стару шафу, й одразу стало можна дихати.
Пройшла на кухню. Три прибори, ікра, качка, салати декорація до скасованої вистави.
Взяла тарілку Зосі із залишеним бутербродом з помадою в смітник! Гуп! Дзвін, мов музика.
Віктора туди ж. Дзинь!
Прибрала третій прибор. Лишила собі улюблену тарілку з золотою каймою. Налила повний бокал прохолодного шампанського.
З телевізора заговорив президент. Бій годинника, секунда й рік, в якому Марія втратила ілюзії, але повернула власну гідність.
З Новим роком, Маріє, сказала собі у темному віконному склі.
Відрізала собі крильце з хрусткою скоринкою, ложку «Олівє», який, між іншим, вкотре «змахлював» і настоявся.
Телефон пискнув. СМС від доньки, Катрусі: “Мамцю, з наступаючим! Любимо тебе! Готуйтеся, внуки скоро приїдуть!”
Марія всміхнулася. Справжнє життя нікуди не ділось. Діти, внуки, робота, улюблена оселя. А те, що відвалилося значить, було зайвим. Зіпсованим.
Зробила ковток бульбашки вибухнули у носі, як феєрверк.
Вперше за багато років вона не подавала, не бігала, не рахувала чужі тарілки просто кайфувала від моменту.
За стіною сусіди кричали “Слава Україні!” й запускали салюти. Світ радів. І Марія святкувала разом із ним власну свободу.
Через годину вона охайно запакувала їжу в лотки завтра віднесе двірничці тьоті Валі й охоронцю Михайлу. Нехай порадіють.
А качку качку доїсть сама. Вона заслужила.
Перед сном змыла макіяж. У дзеркалі дивилася усміхнена жінка з трохи печальними, але живими очима зовсім не «тіточка в халаті».
Драйву йому бракувало гмикнула Марія. Тепер, Вітю, драйву хапай і по судах, і по квартирах, і по дітях з поясненнями.
Вляглася у ліжко, розкинула руки тепер місця вдосталь, і ніхто не бурчить! Постіль пахла лавандою та свіжістю.
Вранці її розбудило сонце. Перша думка була не: «треба б чоловікові сніданок», а: «хочу каву й еклер у тій новій кондитерській на розі». І це була чудова думка.
Що далі хай життя покаже: буде розлучення, буде ділити майно. Але це все потім. А зараз її день, її тиша й її спокій. Ніхто не посміє більше назвати її оселю музеєм, а життя нудним.
Сподобалася історія? Натисніть “лайк” і залиште коментар. Як би ви вчинили на місці Марії?
