Безпритульний КІТ проник до палати українського бізнес-магната, що перебуває в комі і те, що сталося далі, стало дивом, яке не можуть пояснити навіть лікарі…
До палати мільярдера, що був у комі, тишком потрапив безпритульний кіт. Григорій Мельник не рухався вже три місяці. Лікарі казали, що він у глибокому вегетативному стані, шансів на пробудження майже не існувало. Рідні вже почали сперечатися, як ділити бізнес, гроші, все, що він будував протягом 50 років важкої праці. Саме тоді у вікно палати 312, залишене прочиненим, заскочив кіт смугастий, худий, із біло-коричневими плямами.
Ніхто не бачив, як він проник. Коли медсестра повернулася з вечірніми ліками, вона застала кота біля Григорія, той обережно торкався мордочкою і лапкою його обличчя. Свята Маріє! вигукнула вона, впустивши тацю з ліками на підлогу так, що луна прокотилася коридором. Кіт не злякався тихо гарчав і муркотів, ніби розмовляв із непритомним чоловіком, ніжно торкався лапкою обличчя. Медсестра кинулася його проганяти, але тварина вперлася кігтями в простирадло, не даючи її вигнати.
Геть звідси! наполягала вона, намагаючись не бути подряпаною. В цей час до палати на шум зайшов лікар Ігор Коваль, невролог, 32 роки, вже знаний у лікарні як фахівець своєї справи. Ставши у дверях, він уважно спостерігав. Почекайте, підняв він руку до медсестри. Подивіться на його обличчя. Жінка помітила: по правій щоці Григорія Мельника скотилася сльоза.
Таке неможливо, прошепотів лікар, нахиляючись ближче з ліхтариком. Організм у такому стані не продукує таких емоційних сліз Жодної реакції, але сльоза справжня мочить подушку. Треба повідомити родину, сказала медсестра, не вірячи очам. А кіт лишався на місці, його муркотіння стало гучнішим, ніби кликав когось допомогти.
Лікар Коваль назирав на тварину зацікавлено: здавалось, той має якийсь звязок із хворим. Нехай залишиться, тихо сказав лікар. Подивимося, що буде далі. Дзвінок на телефон Ярослави Мельник, доньки Григорія, пролунав об 11 вечора. Вона саме намагалась знайти у фільмі забуття від усіх негараздів, коли побачила на дисплеї номер лікарні. Хотіла не відповідати, вимкнути телефон, зробити вигляд, що спить, але щось змусило її взяти слухавку.
Пані Ярославо, голос медсестри тремтів, терміново приїжджайте до лікарні. Щось сталось із батьком. Серце Ярослави стислося, попри всі образи та біль, ці слова пробили її наскрізь. Він він помер? ледве вимовила вона. Ні, ні! Приїжджайте, дуже треба. Ярослава не розпитувала, кинула все і вибігла, навіть не зачинивши двері.
Дорога була безкінечною. Кожен червоний вічність. В себе запитувала, коли востаннє бачила батька Три чи чотири тижні тому? Вона втратила ліку часу. Коли дісталася лікарні, летіла пустими коридорами до палати 312. Двері прочинені, чути голоси. Вона завмерла на порозі: смугастий, худющий кіт лежав біля батька і гучно муркотів.
А Григорій Мельник, що не ворушився три місяці, обернув до кота обличчя. Що тут відбувається? промовила Ярослава. Пані Ярославо, обернувся лікар Коваль. Знаю, це дивно, але ваш батько зреагував на кота: ми бачили сльози, коли тварина зявилася. Цього не може бути! Батько не може плакати! вигукнула вона. Я власними очима бачив, твердо додав лікар. І ще: голова повернута в інший бік, ніж була раніше зараз повернута до кота.
Ярослава підійшла ближче. Кіт підняв голову й подивився її смарагдовими очима. Щось у його погляді було до болю знайоме. Ярослава згадала, наче старий фільм: саме цього кота вона бачила колись. Ви знаєте його? запитав лікар. Вона тихо кивнула. Батько підгодовував кота біля офісу підприємства. Це було багато років тому. Я думала, то просто якийсь дворовий кіт… Лікар коротко щось занотував.
Це може пояснити реакцію. Можливо, емоційний звязок значно глибший, ніж ми думаємо. Ярослава сіла поряд із ліжком, кіт уважно спостерігав за нею, але не полишав батька, муркотів так, ніби наповнював своєю присутністю всю кімнату. Як довго він тут? допиталася вона. Вже більше двох годин. Пробували відвадити не дає себе вигнати, хапається за простирадло, нервує.
Ярослава дивилась на батька обличчя, завжди напружене й суворе, зараз наче розпливалося в якійсь дивній, неземній тиші. Давайте лишимо кота. Якщо це допомагає нехай буде тут, сказала вона так рішуче, що й сама здивувалася.
Наступні дні були дивними: щоранку кіт приходив у відчинене вікно, медпрацівники спеціально ставили в кутку миску їжі та води. Ярослава залишалася поряд, спостерігаючи цю картину неймовірного єднання. Вирішила дізнатися більше зателефонувала Лідії Власюк, особистій секретарці батька, з якою він працював 15 років. Зустрілися в кавярні біля лікарні. Ярославо, як батько? запитала Лідія, обіймаючи дівчину. Все так само, але в його палаті зявляється якийсь особливий кіт.
Обличчя Лідії сяйнуло ностальгією: Смугастий, з білими та рудими плямами? Так. Так, я знаю того кота. Ваш батько приходив з ним щоранку, годував біля офісу, розмовляв про свої тривоги, страхи Той кіт був як мовчазний друг.
Ярославі стає боляче: вона й гадки не мала, наскільки самотній був її батько й як усе це замовчував від родини. Лідія поділилася, що після інсульту шукала кота, хотіла підгодовувати, але він зник. А тепер, наче відчувши, що Григорію зараз найгірше, прийшов до лікарні, задумалась вона. Обидві замовкли, кожна зі своїми спогадами.
Чому з котом він був відвертий, а з людьми ні? спитала Ярослава. Йому було соромно Він будував імперію, але після стількох втрат і помилок довіряв лише коту: тварини не засуджують, вони просто поруч, відповіла старша жінка.
Дочекалась вона вечора і зазирнула до палати вже був дядько Тарас, брат Григорія, гучно вимагав вивести антисанітарну тварину. Лікар Ігор заперечив: Усі показники поліпшилися після приходу кота! Мене це не хвилює. Я керую родинним підприємством, і наказую прибрати його, не відступав Тарас.
Ярослава зачинила за собою двері: Ви не керуєте цим, дядьку. Я донька, я вирішую. О, подивися, дочка зявилася. Тижнями не приходила, а через кота раптом стала турботливою. Слова боліли, але Ярослава залишилася твердою: Кіт лишається.
Ти не маєш уявлення, що робиш. Батько не прокинеться. Чим швидше це визнаєш тим краще для всіх. Для вас, мабуть, не уступала Ярослава. Вам вигідно, щоб батько був у цьому стані Розмова обірвалася холодом. Тарас пішов, а лікар Ігор зітхнув: У вас складна родина. Ви й гадки не маєте, відповіла вона, обіймаючи кота. Як ти це робиш, котику?.. Як викликаєш у ньому реакції, недосяжні для людей?
Ярослава почала вивчати минуле батька. Поспілкувалась із ветеранами підприємства: двірник Євген згадував, що Григорій таємно платив за навчання його дитини; бухгалтерка Галина розповіла про фонд для допомоги нужденним співробітникам. Вона склала портрет іншої сторони батька жорсткого бізнесмена на людях і добросердного чоловіка в тіні.
Чому він це приховував? питала Ярослава Лідію. Страх здаватися слабким, бути обдуреним. Він виріс у бідності, у нього була недовіра до всіх Поступово Ярослава почала розуміти батька і пробачати.
Того четверга почалася буря. Небо потемніло, грім, шквальний вітер. Кіт став неспокійним, бігав кімнатою, просився на вулицю. Не відпускайте його! благала Ярослава. Але кіт стрибнув у вікно й зник у темряві. Три дні його не було. За цей час стан Григорія погіршився. Лікар занепокоєно казав: «Наче він здався, наче ниточка тримаюча його тут обірвалася».
Четвертого дня Ярослава рушила містом у пошуках кота, гукала на вулицях, поки у темному провулку не почула приглушене нявчання. Кота збила автівка, він лежав змочений дощем. Біля нього бабуся, яка жалісливо пестила: Допоможіть, я знайшла його тут учора…
Ярослава впізнала її: це ж пані Марія, колишня домробітниця Мельників, яка після конфлікту багато років не виходила на звязок. Вони разом повезли кота до ветклініки. Лікар оцінив травми: зламана лапа, знесилення. Операція та лікування коштуватимуть не менше 15 000 гривень. Ярослава не вагаючись погодилася.
Поки кіт був на операції, у залі очікування Ярослава випитала пані Марію чому вона зникла. Я знала надто багато: твоя матір і дядько Тарас хотіли вкрасти гроші з підприємства. Я попередила Григорія, а твоя мати мене вигнала під приводом наклепу на мене. Грошей дали, просили замовкнути Григорій намагався вибачатися, писав листи, шукав мене потім, але я не могла пробачити.
Після операції Ярослава відразу повезла кота до лікарні. Лікар погодився залишити тварину під наглядом. Варто він знову зявився на лікарняному ліжку, як рука Григорія затремтіла, обличчя набуло живого виразу. Далі ще більше показники покращилися, поступово повертався рух, зявлялися реакції на голос дочки й присутність кота. Лікарі не вірили очам.
Проводячи час у палаті, Ярослава досліджувала її стосунки з батьком, дізнавалася про його мрії: вона розкопала у нотаріуса Омеляна Гниди папери із планами пожертвування половини статків на дитбудинки та лікарні. Дізналася, що дядько Тарас злодій, який привласнює собі гроші та намагається легалізувати свою владу над компанією.
Їй вдалося знайти докази фінансових махінацій. Проти Тараса зібрали справу та Ярослава вирішила почекати до повного одужання батька. Саме тоді вона й дізналася, що Григорій щосуботи відвідував дитячу лікарню й брав із собою кота, щоб тішити тяжкохворих дітей. Їй розповіла про це мати одного хлопчика «Цей кіт повернув синові бажання жити»
Минали тижні. Стан Григорія швидко покращувався, він поступово повертався до життя; кіт не відходив від нього ні на крок. Був день, коли він уперше розплющив очі Ярослава заледве втрималася її батько, розгублений, але впізнав її, змусив посміхнутися навіть лікарів. І головне він першим рухом торкнувся кота, той у відповідь муркнув.
Перші слова: Товариш, сказав Григорій, дивлячись на кота. Мій товариш. Поступово він розповідав, як знайшов цього смугастого кота, як тварина стала йому справжнім другом у самотні роки. Гроші, влада але почувався самотнім.
Ярослава поділилася з батьком інформацією про зраду дядька й про його фінансові злочини. Григорій признався усе підозрював, тому й підготував документи щодо передачі статків на благодійність. Уперше він розказав дочці, як колись приїхав із Тернополя до Києва, маючи лише невелику суму 50 гривень, ночував у притулках, лиш завдяки допомозі випадкового підприємця міг піднятися.
Зустріч сімї та партнерів у офісі, у присутності адвоката була емоційною. Ти вкрав у мене, у родини, сказав Григорій Тарасу. Той не заперечував. Чому? Вічна заздрість Ти завжди мав усе Я залишався тінню. Ти міг мати мою повагу, родину. Я пробачаю тебе, тихо відповів Григорій, але гроші поверни й залиш компанію пора знайти своє місце.
З того часу багато змінилося. Григорій повернув собі сили, не повернувся до старих звичок, натомість реалізував усі благодійні плани: відкрив фонди, фінансував дитячі лікарні, заснував у лікарні, де сам лежав, Центр терапії з тваринами. Якщо мій товариш врятував мене, сміється він, врятує й інших.
Ярослава взяла керування бізнесом у свої руки, запровадила програми підтримки працівників навчання, медицину, діалогові зустрічі. Батько збудував імперію, але не збудував мостів. Я не повторю цієї помилки, часто казала вона на зборах.
Марія повернулася у сімю не як служниця, а як старша подруга. Вона й Григорій довго розмовляли, плакали, пробачали. Я пробачила тебе, коли побачила тебе у тій лікарняній палаті
Тарас повернув гроші, виїхав із міста, зрідка писав листи про нове спокійне життя на Волині, де відкрив маленький магазинчик. Він мав знайти себе далеко від моєї тіні, зітхав Григорій.
Минув рік. Григорій організував скромне свято для сімї, друзів. На спеціальній подушці сидів його Товариш. Цей кіт навчив мене цінувати те, що справді має сенс: присутність, любов, пробачення, другий шанс мовив він у промові.
Після свята, коли всі розійшлися, Григорій і Ярослава сиділи на терасі. Дякую, тихо сказала дочка. За що? За те, що дозволив знати, яким ти є насправді. Це кіт повернув мене сюди але ти втримала мене.
Вони мовчки дивилися на зоряне небо. Товариш муркотів, наповнюючи ніч спокоєм. Григорій думав про свій шлях: дитинство у злиднях, боротьбу, злети, помилки, і, головне як один бездомний кіт змінив усе.
Це не було диво у казковому сенсі лише глибокий, справжній звязок, любов і прощення, вибрані там, де можна було обрати образу чи байдужість.
Наступні роки Григорія згадували в ЗМІ не як олігарха з рейтингу, а як людину, яка рятувала життя. Про нього складали легенди: мовляв, тепер він кожного дня годує безпритульних котів на лавці у парку, розмовляє з усіма, хто потребує доброго слова
Центр терапії тваринами розрісся, подібні відкрилися у Львові, Одесі, Харкові. Тисячі людей діти, літні, самотні поправляли здоровя завдяки котам, собакам, кроликам. Про Товариша зняли програму на Суспільному, його портрет висів у холі центру.
Коли прийшов час і Товариш залишив цей світ, він тихо заснув поруч із Григорієм, як колись у лікарні. Григорій пустив сльозу але то були сльози вдячності. Кота поховали у саду посадили яблуню, встановили невеличку дошку із написом: Товариш, що знав, як бути поруч.
Протягом років його спадок жив у нових котах, яких Ярослава брала до центру “Життя триває”, казав Григорій, гладячи нового пухнастого друга. І любов так само ось у чому суть. Не дива, не гроші, а найпростіша доброта й здатність прощати це рятує світ.
Григорій Мельник був найбагатшим серед людей, але справжній спадок залишив у серцях тих, кого вмів любити і пробачати. І все це почалося з безпритульного кота, який знав, що є головним у житті.
