Диво не сталося
Сьогодні я вийшла з пологового з сином на руках. Сонце лагідно гріло обличчя, холодно затягнула на собі вільну куртку. Пакет із речами та документами придавлював до боків однією рукою, а другою обережніше присипала малого. А батьки… Не зустріли. Нікому не треба, жодного дива. Гола весна і самотність.
Я не знала, куди йти. Батьки категорично відмовилися приймати мене з дитиною. Мама вимагала написати офіційну відмову. Але ж я сама сирота, виростала у дитбудинку, мама давно залишила мене під самим парканом дитячого дому. Я ще маленькою вирішила: мою дитину я не кину ні за яких обставин.
Пізніше мене забрали у прийомну сімю. Тато з мамою були лагідні, не скривдили ніколи. Навіть інколи балували, тож до самостійності не привчили. Жили ми скромно, часто хворіли. Я, звісно, винна в тому, що в сина немає батька зараз це розумію. Він здавався серйозним, обіцяв познайомити мене зі своїми. Та коли я сказала про вагітність, він раптом став чужим: мовляв, не готовий. Пішов, телефон заблокував, і я залишилась на самоті.
Сіла на лавочку біля лікарні й підставила обличчя сонцю. Куди тепер мені? Чула, є центри для таких матерів. Але ніяковіла питати про адресу, думала може батьки приїдуть, передумають. Але ні.
Я вирішила діяти, як запланувала: поїду до села під Львовом, до бабусі. Вона не відмовить допомагатиму по господарству, поки платитимуть державну допомогу на дитину а далі знайду якусь роботу. Мені має пощастити, я це відчуваю.
Зручніше перехопила звязку сина, витягла з кишені старенький телефон і майже не потрапила під авто на переході! Водій, сивий високий чоловік, вискочив, почав сварити мене: куди дивишся, мало не загубила себе і дитину, а йому тепер увязнення на старість.
Я розгубилась, сльози піднялись в очах, малий прокинувся й заплакав. Чоловік розтанув, спитав: куди я збираюся йти з дитиною? Я зітхнула, ледь стримуючи сльози: не знаю ще…
Сідай-но до машини. Поїхали до мене, заспокоїшся, подумаємо разом, що робити, вирішив. До речі, звати мене Костянтин Григорович. Як тебе?
Катерина…
Сідай, Катрусо, зараз допоможу.
Костянтин Григорович привіз мене з малюком до своєї великої трикімнатної квартири на Сихові. Дав окрему кімнату, запропонував нагодувати сина. Z речей для нього майже нічого не було; попросила купити підгузки, простягнула свій невеликий гаманець із останніми гривнями, але він відмовився брати гроші навіщо йому ті копійки, коли витрачати нема на кого?
Він пішов до сусідки-лікарки, а вона, вислухавши, склала величезний список речей, які треба купити матері та немовляті. Коли Костянтин Григорович повернувся з покупками, я задрімала, голову поклала на подушку, а син вже неспокійний крутився.
Тільки він зачинив двері, як я схопилася без сина переляк не на жарт! А він усміхається, із сином на руках: «Навіщо лякатись? Хотів дати тобі перепочити». Показав речі, куплені для нас, а потім пояснив, що сусідка та ще й дільничний лікар прийде подивитися на малого.
Потім Костянтин Григорович повів відверту розмову:
Забудь про те село й бабусю, Катрусю. Живи тут, разом зі мною. Я вдівець, маю пенсію й досі працюю. Насправді, страшенно самотньо, тож буду радий добрим мешканцям, посміхнувся тепло. Чи були у вас коли-небудь діти? спитала я обережно.
Був син, зітхнув. Я роками працював на буровій під Полтавою: пів року дома, пів на роботі. Син навчався у львівському університеті, зустрічався з дівчиною. Планували весілля чекали на мого повернення. Але син мотоциклом розбився, якраз перед моїм приїздом, я одразу на похорон. Дружина після цього тяжко захворіла й відійшла… А невістка, як не шукав, зникла з маленькою дитиною. Лише фото і спогади. Може, поверне сімейне тепло мені хоч твій син, Катрусю. Як назвала хлопчика?
Чомусь ще з дитинства мріяла про імя Артемій. Мені воно завжди подобалось, хоч не вельми поширене.
Костянтин Григорович раптом стис кулаки:
Артемій?.. Це ж імя мого сина… Я тобі його не називав. Так ось ти обрала імя серцю. Тож що, лишаєшся?
З радістю. Я сама із сиротинця, потрапила у прийомну сімю, батьки мене прийняли, а от мого сина не схотіли… Якби не вони, хто зна, ким би стала, а завдяки їм закінчила коледж, мала свій шмат хліба… Але й квартиру після дитбудинку мала б.
Моєю єдиною річчю, яку залишила рідна мама, була ланцюжок з кулоном. Я його завжди зберігаю.
Перевдягайся, Катрусю, я й одяг купив новий. А ванночку треба вимити добре купати малюка. Сусідка навчить. Та й самій треба добре поїсти, щоб молоко не пропало.
Коли я вийшла вже у нових речах, він уважно подивився на ланцюжок і запитав: це подарунок мами? Я кивнула. Він попросив показати кулон. Видно, занервував:
Ти коли-небудь відкривала його?
Ні, він не має застібки.
І тут він легко, одним рухом, розкрив кулон навпіл. У середині маленька пасмо світлого волосся.
Це волосся мого сина. Я сам туди поклав його…
Дідусь на мить ледве не втратив свідомість добре, що я його підхопила.
Отже, ти моя внучка? Ми не випадково зустрілися. Справжнє українське диво!
Давайте зробимо тест ДНК, щоб ви не сумнівались у правді.
Та ні, Катрусю, яка ще перевірка? Ти моя внучка, це мій правнук, і тема закрита. Ти навіть схожа на сина Я зберіг фото твоєї мами покажу! Нарешті в мене є справжня родина.
Запис: Катерина Степаненко, ЛьвівМи просиділи до пізньої ночі, розглядаючи старі фотографії, згадуючи минуле й налагоджуючи майбутнє. Артемій міцно спав у колисці, а я раз по раз ловила себе на усмішці, яку не могла зупинити. Доля, така складна і сувора, нарешті обійняла мене теплими руками.
Вранці Костянтин Григорович розбудив нас свіжими булочками і какао. Він приніс коробку іграшок, якими колись грався його син. Я раптом зрозуміла, що справжнє диво не в блискавичних зціленнях чи несподіваних багатствах, а в людях, які опиняються поруч у найтемніший момент. Тепер у нашому домі пахло дитинством і смачною кавою, і вже не було місця самотності.
Я підійшла до колиски, нахилилась над своїм сином і прошепотіла:
Тут твій дім, Артемійчику. Тут починається наша нова щаслива історія.
І крізь ранкове світло, напоєне надією, я знову відчула нарешті ми вдома.
