Ви мали б зробити мені ремонт, а не їхати у відпустку!
Мені сниться, що мама мого чоловіка дорікає нам, бо ми вирушили на канікули й не оплатили їй ремонт у квартирі. Її оселя світла, охайна, запахла крейдяним пилом, як у музеї дощу ремонт просто забаганка. В її снах ми спонсори, наче усяка гривня народжується у нас у кишені, хоч вона сама могла б усе сплатити.
Ми ж з Ігорем ощадливі до болю, життя давить подібно до мокрих черевиків. Ще погашаємо іпотеку, виховуємо двох підлітків-ліцеїстів. За стільки років шлюбу це літо вперше, як ми дозволили собі подорож.
До того ховалися з відпочинком у лісі, в бабусиній хатинці під лісовою шепотнею. Наші діти майже нічого не бачили, тож ми насилу назбирали на тур до Одеси. Довелося стягти паски до болючого хрускоту, але воно того варте.
Свекруха ще одразу після весілля сказала, що онуків няньчити не буде. Я це сприйняла і не просила допомоги. Тож усі вакації й вихідні діти проводили у моїх батьків у Хмельницькому, а ми працювали. Я не звинувачувала її й досі не звинувачую розумію, які це сили тягнути двох дітей. Вона вже на пенсії й має право на свої хвилі відпочинку.
Записалася в басейн, їздить на екскурсії до Львова, відвідує виставки у Києві. Веде життя галасливе, активне, схоже до розбурханого ярмарку. Проте весь час як ланцюг гримів лише один недолік грошей завжди бракувало. Кожна її примха мала спонсоруватися нами, із шкодою для власних дітей. Її не цікавили іпотеки, рахунки, наші проблеми мамі треба допомогти, так і маємо жити.
Вихідні наші також не наші. Кожної суботи давала чоловікові завдання: то світильник полагодити, то кран полагодити. А цього року її забаганки перекрили береги захотіла новий ремонт. Кожен щось хоче, але не завжди може дозволити. Пять років минуло з минулого ремонту, все ще було новим, як для ока місячної ночі.
Про поїздку до Одеси їй не сказали. Не хотіли просто замкнули двері й поїхали разом із дітьми, мов тіні, що вирушають за обрій.
Та поки нас не було, вона прийшла до нас додому. Знайшла зачинені двері зателефонувала Ігорю. Він відразу все й випалив: Ми в Одесі. Вона мовчки поклала слухавку. По поверненню на нас чекало щось на кшталт апокаліпсису.
Могли б попередити! І де ви гроші узяли? Мали б мені ремонт зробити, а не по курортах їздити!
Мій чоловік зазвичай мовчить перед матірю, але тут простір снів дав йому силу. Він сказав, що це наші гроші і що вона не має до них жодного стосунку.
Свекруха з того часу перестала нам телефонувати. Не дзвонить і онукам. На противагу, інші родичі дзвонять як дикі дротики докоряють, що ми бездушні. Та ані я, ані мій чоловік не відчуваємо сорому на серці. Батьки мої нас підтримують, мов весняна течія. Маємо мандрувати, доки молоді, особливо якщо забаганки свекрухи стосуються лише її мрій, а не справжньої потреби.
