Мені вже 47 років. Я звичайна жінка, нічим не виділяюся, можна сказати сіра мишка. Не красуня, не маю гарної фігури. Самотня. Заміж не виходила і не хочу. Вважаю, що чоловіки всі однакові тільки й знають, що їсти та лежати на дивані. Хоча, якщо чесно, мені й не пропонували ніколи нічого такого ані заміж, ані зустрічатися. Батьки мої старенькі живуть у Чернігові. Я єдина дитина в сімї, немає в мене ані братів, ані сестер. Є якісь двоюрідні, але не хочу з ними спілкуватись. Живу і працюю в Києві вже пятнадцять років. Робота моя нічим не особлива щодня: робота дім. Квартира у звичайній багатоповерхівці на Виноградарі.
Я часто думаю про себе, що я зла, цинічна, нікого не люблю і не довіряю. Дітей терпіти не можу. На Новий рік поїхала в Чернігів до батьків раз у рік приїжджаю додому. Повернулась, вирішила перемити холодильник. Викидала старі заморозки вареники, котлети. Колись купила, спробувала, не сподобалось так і лежали. Зібрала все в коробку, повезла до смітника. Їду ліфтом, там хлопчик десь семи років. Не раз бачила його з матірю, у них ще й немовля. Подумалося щось недобре: Оце так понаробляла дітей! Він упявся поглядом у коробку. Вийшли, я йду до смітника, він за мною. І питає тихо: А можна взяти? Я кажу: Та це старе, тобі ж не треба. Але потім подумала, якщо йому так хочеться, нехай бере, воно ж не зіпсоване. Вже йшла, та озирнулась він обережно перекладає пакуночки, складає, притискає до грудей. Я питаю: А де твоя мама? Він каже: Вона хвора, і сестричка теж. Встати не можуть. Розвернулася і додому. Зайшла, поставила на плиту вечерю.
Сиділа за столом, думала. Дивно чомусь защеміло серце, не виходить з голови той хлопчик. Я ніколи не була чуйною, не хотілось ні допомагати, ні співчувати. Але щось таки мене штовхнуло. Назбирала, що було: ковбасу, сир, молоко, печиво, картоплю, цибулю, шмат мяса з морозилки. Вийшла, й біля ліфта зрозуміла я ж не знаю, де вони живуть. Знаю лише, що десь вище, та й усе. Пішла поверхами пощастило, на другому ж мені відчинив той самий хлопчик. Спершу не зрозумів, хто я, але чомусь мовчки пропустив до квартири. У квартирі бідно, але чисто.
Мати лежала, згорнувшись, біля немовляти. На столі миска з водою й ганчіря видно, температура, то примочки ставила. Дівчинка спала, а всередині аж клекотіло. Я питаю хлопця ліки є? Показав якісь прострочені. Підійшла до жінки гаряча, наче жар у неї. Відкрила очі, подивилася здивовано. Потім різко: Де Сергійко? Я пояснила, що я сусідка. Спросила про симптоми в неї і малюка. Викликала швидку. Поки їх чекали, напоїла чаєм, ковбаски відрізала їла, наче ніколи не їла. І як вона ще груддю годує?
Приїхали лікарі, оглянули, купу ліків виписали немовляті і ще уколи призначили. Пішла в аптеку, купила все потрібне. В магазин зайшла молока, дитячого харчування. І іграшку якусь химерну лимонно-жовту мавпу, бо подарунків дітям ніколи не купувала.
Її звуть Ярина, їй 26. Родом із Боярки. Мати та бабуся киянки, тільки от мама за чоловіка з Боярки вийшла. Переїхали туди, працювала на консервному заводі, її чоловік був механіком. Коли Ярина народилась, батька вбило струмом на роботі. Мати з малою дитиною лишилась без засобів. Друзі-товариші зявилися. Спилася швидко за три роки. Сусіди якось знайшли бабусю в Києві, вона і взяла дівчинку. А коли Ярині було 15, бабуся все розповіла і про смерть мами від туберкульозу. Бабуся була мовчазна, скупа й багато курила.
У 16 Ярина пішла працювати в найближчий магазин фасувальницею, потім касиркою. За рік бабуся відійшла у вічність, Ярина залишилась сама. У 18 закохалася у хлопця, той обіцяв одружитись, зачав дитину і зник. Працювала до останнього, гроші збирала, бо знала на допомогу нема кому чекати. Коли народила, вже через місяць залишала дитину одну й мила підїзди. А дівчинку народила Господар магазину, куди вона повернулась працювати, почав її ґвалтувати, потім це стало регулярним. Погрожував звільненням. Дізнавшися про вагітність, дав три тисячі гривень і сказав, щоб більше не зявлялася.
Усе це вона мені розказала того вечора. Подякувала, пообіцяла відпрацювати усе прибиранням чи готуванням. Я її перебила, подяку не прийняла, пішла додому. Ніч не спала. Думала. Для чого я живу, для кого? Чому я така байдужа, навіть до батьків не дзвоню. Гроші складаю, зібралось вже чимало, а витратити нема на кого. А тут чужі люди нічого їсти, ні на що ліки купити.
Вранці прийшов Сергійко такий серйозний, вручив мені сніданок тарілку з гарячими млинцями й утік. Стою на порозі, тримаю тарілку, і від тих млинців ніби життя проступає захотілось і посміхнутись, і поплакати, і поїсти.
Недалеко від нашого дому маленький ТРЦ. В дитячому магазині власниця не зрозуміла, який розмір потрібен, і погодилась піти зі мною на дім! Може, вирішила добру виручку зробити, а може й справді їй стало цікаво, але вже за годину чотири пакети з одягом для хлопчика та дівчинки стояли у них вдома. Я купила ще ковдру, подушки, білизну, вітаміни, їжу. Хотілось купити все! Вперше я відчула, що комусь потрібна.
Минуло десять днів. Вони тепер кличуть мене тітка Катерина. Ярина вправна майстриня: і прибрано, і затишно стало в квартирі. Я телефоную батькам. Надсилаю SMS зі словом ДОБРО у благодійний фонд для хворих діток. Я не розумію, як я раніше жила. Щовечора після роботи лечу додому бо мене там чекають. А ще, навесні їдемо до Чернігова. Всі разом. Квитки вже купили.
