Давно це було, ще до війни, коли в Києві на Осокорках стояла стара хрущівка, і там жила Марія Петрівна. В ту весну їй виповнилось сімдесят. Вже з самого ранку Марія Петрівна готувала на кухні: узвар настоювався біля підвіконня, на плиті варився холодець, а ще лежала святкова паска і, звісно, її фірмова “Оселедець під шубою”. Вона нетерпляче дивилась на годинник і чекала, що ось-ось зателефонує її син, Сергійко.
Рівно о дванадцятій задзвонив старий телефон. Марія Петрівна поспішно зняла слухавку, дбайливо прихлопнувши складку на щойно випрасуваній скатертині.
Сергію, це ти? радісно вигукнула вона.
Мамо, вітаю тебе, почувся втомлений голос на іншому кінці дроту. Пробач, я сьогодні не приїду. Справи на роботі такі, що взагалі ніяк. Крайній термін здачі проекту, начальство сивину наводить, не можу відірватись.
Марія Петрівна втупилась поглядом у миску з салатом «Олівє», який зранку так майстерно нарізала.
Сину, та це ж кругла датаСімдесят. Я ж так чекала.
Мамо, я обовязково заїду наступного тижня. Посидимо, чаю попємо. Тримайся. Цілую.
Короткі гудки.
Марія Петрівна повісила слухавку. День минув, мов у тумані. Забігла сусідка Галка, принесла шматочок чорного хліба з салом. Випили по чарці «Житомирського бальзаму», а потім Марія Петрівна ніяково посміхалася, розповідала новини.
Свято так і не розпочалося. Воно залишилося вузлом у грудях. Ввечері, вже приводячи себе до ладу в старому бавовняному халаті, Марія Петрівна бездумно погортала новини у Фейсбуці. І раптом їй кинулося в очі яскраве фото.
Стрічка Марічки, її невістки.
Ресторан, здається, «Купол» десь на Подолі. На фото розкішна зала, офіціанти у вишиванках, живий гурт співає «Червону руту», а на столах пахне борщ з пампушками, вареники та голубці.
Марічка, її мама Лідія Стефанівна сяюча, у коралях, з величезним букетом бузку.
І Сергій син, Сергій. У святковій світлій сорочці, щиро обіймає тещу.
Підпис під фото: «Відзначаємо мамин ювілей! 65! Перенесли святкування на суботу щоб усім було зручно!»
«Зручно».
Марія Петрівна памятала день народження Лідії Стефанівни був у середу. Вони перенесли свято саме на Марії Петрівни ювілей.
Вона переглядала фото, як слайд-шоу: ось Сергій виголошує тост, ось вони з Марічкою голосно сміються, а на столі дефілюють устриці, банош, і чого тільки нема.
Та справа була не у ресторані, не в розкішному букеті, більшим за всі її букетики разом узяті.
Головне брехня. Холодна, буденна, як весняний дощ.
Вона закрила планшет. Запах холодцю, який так ретельно варила, здавався вже не таким апетитним. Чекання стало кислим присмаком понеділкового ранку.
Всю кухню заполонили запахи страв, які нікому не знадобилися: холодець заветрівся, салат «Олівє» розплився під майонезом, а шинка вкрилась прозорою плівкою.
Марія Петрівна дістала велике сміттєве відро й, не поспішаючи, тарілка за тарілкою, скидала туди вчорашнє свято. Ось, летять її улюблені млинчики для Сергія, навіть рештки її неперевершеної “Київської” торта.
Від кожного шматка, що падав у чорний пакет, стискалося під серцем. Це не просто образа. Це стирання. Наче її не існує.
Телефон задзвонив у середу.
Мамо, привіт. Вибач, закрутився. Я зараз підїду хвилин на пятнадцять, Марічка потім мене забере маємо квитки.
Квитки?
В театр «Сузіря». Марічка дістала. Приїду, завезу подарунок.
Сергій зявився за годину, простягнув глянсову коробку: очисник повітря з підсвіткою та іонізацією.
Класна штука. Марічка обирала. Для здоровя.
Сергій зайшов на кухню, налив собі води.
Мамо, а ти хіба нічого не приберегла?
Я усе викинула ще в понеділок.
Сергій скривився.
Шкода. Могла б залишити, я забрав би.
Марія Петрівна мовчала. Вона ще намагалась його виправдати: «Марічка змусила», «Не міг відмовити», але він стояв тут і знову брехав.
Сергію.
Що?
Я бачила фото.
Він різко обернувся.
Які фото?
З ресторану, у суботу, в Марічки на сторінці.
На обличчі Сергія спалахнуло роздратування.
Та почалось Мамо, ну пішли ми до мами Марічки. Ти ж знаєш, яка вона треба, щоб було красиво. Я взагалі не мав бажання святкувати. Я втомився.
Він говорив голосніше.
Мамо, це моя сімя. Треба було бути там. Ти б хотіла, щоб у мене з Марічкою через це проблема була?
В двері подзвонила Марічка. Сергій поспіхом закінчив розмову й пішов.
Марія Петрівна дивилась на слід від склянки на столі. В її душі заплутався вузол.
Він не просто збрехав це було простіше для нього. А її ювілей став незручною датою.
Вона розпакувала подарунок. Очисник освіжив повітря по-новому. В її квартирі здавна пахло книжками, сухим чебрецем, парфумами «Квітка Степу», що вона колись капала на лампочку. Тепер стерильний, холодний запах невідомості.
В неділю, прибираючи пил по полицях, Марія Петрівна знайшла старе фото: їй пятдесят, Сергій ще студент, обіймає її, сяючий, з гарячими, чесними очима. На звороті його підпис: «Любій мамі від Сергія». Справжнього. Не цього чужого дорослого.
Тоді вона зателефонувала.
Сергію, приїдь, будь ласка.
Мамо, у нас плани, Марічка
Забери цей подарунок. Він мені не потрібен.
Він примчав через годину, розлючений.
Це ж дорогий подарунок! Для тебе!
Моє здоровя це, коли мій син не бреше мені в день мого народження.
Він відвернувся.
Знову ти мені дорікаєш
Ні. Я просто кажу правду. Ти навіть не намагаєшся її сказати.
Він не витримав, разом з дзвінком Марічки втік, грюкнувши дверима.
Двічі прибор стояв біля дверей. Сергій не приїжджав, не дзвонив. Вона зрозуміла, що цього не буде.
Викликала курєра, і прибор відправили у офісний центр, де Сергій працював начальником відділу. Заплатила майже 3000 гривень курєру. Дії мовчазні, але твердий крок.
Ввечері подзвонила Марічка.
Як так? Ви відправили подарунок прямо Сергію на роботу! Всі бачили!
Він мені не підходить, Марічко.
Ми за нього добрих грошей віддали! Ви завжди були незадоволені!
Подарунок від душі, а не як відкуп за брехню.
Розмова обірвалась.
Пізно вночі зявився Сергій. Сам, втомлений, постарілий.
Мамо, прости. Я не хотів ображати. Просто Марічка сказала, що, як скажу правду, ти все одно будеш ображена. Її мама, мовляв, статусна, а ти
Він заплакав наче дитина.
Прости, що я не приїхав. Я винен.
Вона сіла поруч, поклала руку на плече.
Живи так, як вирішиш. Але зі мною будь чесним.
Він лишився посидіти. Пили чай з вишневим пирогом.
Минуло півроку.
Квартира Марії Петрівни пахла, як і раніше: книжками, валідолом і сухим звіробоєм.
Сергій не пішов від Марічки. Але тепер кожної суботи після ринку він приходив у гості, привозив домашній сир чи улюблений вишневий пиріг. Вони сиділи на кухні, говорили про роботу, про буденне, жодного разу він не збрехав, не скаржився.
І Марія Петрівна змінилась. В її житті не лишилось місця осліпленій вірою тривозі. Вона повернула собі гідність. Сина не ідеального але живого.
Одного вечора, за столом і пирогом, у Сергія задзвонив телефон. На екрані «Киця».
Він притиснув слухавку до вуха:
Я в мами. Приїду пізніше, як і домовлялись.
Він сам вибрав бути тут, із мамою.
Марія Петрівна подивилась, як його рука потягнулась за пирогом.
І подумала: оте втрачене ювілейне свято було його дорослішанням. Нарешті її син перестав бути дитиною.
