У кожної любові своя форма
Соломійка вийшла на подвіря й мимоволі стиснула плечі холодний вітер відразу проник під тонкий светр, бо вийшла за хвіртку, не накинувши куртки. Просто стояла, озираючись, навіть не помічаючи, як по щоках котилися сльози.
Соломійко, чого ти плачеш? Вона здригнулася, зачувши голос Івасика, сусідського хлопця. Він був трохи старший, із неслухняними кучерями на потилиці.
Та не плачу я це вітер, збрехала Соломійка.
Івасик пильно подивився, мовчки витяг з кишені три цукерки.
На, тільки мовчи бо зараз налетять, йди вже до хати, суворо наказав він. Вона слухняно пішла.
Дякую, прошепотіла, але я не голодна просто
Та Івасик і так усе зрозумів, кивнув і пішов собі далі. В селі давно всі знали, що батько Соломійки Андрій, випиває. Часто зявлявся в магазині, єдиному на всю Грушівку, просив у борг у тітки Олени, продавчині. Вона лаялася, однак давала.
Як тебе ще з роботи не вигнали? бурчала йому вслід. Боргами обкладайся, невже совісті не маєш? А Андрій хутко тікав, а потім всі ті гривні спускав на горілку.
Соломійка зайшла в хату щойно повернулася зі школи, їй девять. Їсти вдома майже ніколи не було. Вона нікому не хотіла зізнаватися, що голодна бо заберуть у дитбудинок, а там, казали, ще гірше. А як же тато один він зовсім зламається. Краще вже так хоча й холодильник порожній.
Сьогодні вона повернулася зі школи раніше двох уроків не було, вчителька захворіла. Надворі кінець вересня, вітер хитає жовте листя, зриває із дерев та гони його кудись по подвірю. Вересень цього року ранній та холодний. У Соломійки стара куртка, взуття теж якщо на вулиці мокро, то воно швидко промокає.
Батько спав на дивані прямо в одязі та чоботах, гучно хропів, а на кухонному столі стояли дві порожні пляшки, ще й під столом інша. Дівчинка зазирнула в кухонну шафку пусто, навіть шматочка хліба не було.
Вона швидко зїла цукерки, принесені Івасиком, і вирішила сісти за домашку. Вмостилася на стілець, підібгавши ноги, відкрила зошит з математики, але ніяк не могла зосередитися не хотілося рахувати. Дивилася у вікно, а там вітер гнув дерева, женучи по дворі пожовкле листя.
Огород видно з вікна: колись він тішив око, зелений і доглянутий. Тепер зовсім мертвий, малина висохла, полуниця зникла, на грядках самі буряни, а стара яблуня й та засохла. Мама колись усе це плекала, берегла кожен паросток. А яблука ж були такі солодкі Але цим серпнем, ще до стиглості, тато обібрав усі яблука і збув на базарі, відказавши:
Гроші потрібні.
Андрій колись був не такий. Добрий, веселий, і з мамою в ліс ходили по гриби, і фільми ввечері разом дивилися, і чай з ранку пили, млинцями чи пиріжками маминими ласували.
А потім мама захворіла. Її забрала швидка і вона вже не повернулась.
Серце у мами прихопило, сказав батько і заплакав, Соломійка теж плакала в його обіймах. Тепер мама буде на тебе дивитись з неба.
Після того він довго сидів з маминим фото, дивлячись у порожнечу. Потім почав пити. В хаті зявилися чужі чоловіки, гучні, сміялися, сварилися. Соломійка сиділа тихцем у своїй кімнатці, інколи йшла на лавку за хатою.
Соломійка зітхнула, взялася до прикладів. Швидко впоралася розумна ж дівчинка, до навчання здібна. Склала зошити й книжки в сумку, лягла на ліжко.
На ліжку завжди лежав її старий плюшевий заєць мама ще у Львові на базарі купила. Улюблена іграшка, звали її Тарасиком. Колись білий, давно вже сірий, але улюблений. Дівчинка обняла зайця.
Тарасику ти ж памятаєш нашу маму? прошепотіла.
Тарасик мовчав, та вона вірила: він памятає, як і вона. Заплющила очі і згадалися яскраві спогади. Мама у фартусі, волосся, закручене на потилиці, мішає тісто. Часто щось пекла.
Доцю, давай спечемо чарівні булочки!
Чарівні? Правда так буває, мамо?
Буває, сміялася мама. Сердечками зробимо, треба тільки мрійливо зїсти і бажання збудеться.
Соломійка з задоволенням ліпила булки-сердечки з мамою, хоча ті виходили кособокі. А мама все казала лагідно:
У кожної любові своя форма.
Поки булки пеклись, дім наповнювався ароматом. Повертався з роботи тато разом пили чай з магічними булочками.
Витерла Соломійка сльози, що навернулись від щемливих спогадів. Колись було світло, а тепер Тихо цокають годинники, а на душі пустка; шкода себе, шкода батька й найбільше бракує мами.
Мамцю, видихнула, обіймаючи зайця, як мені тебе бракує
Вихідний, до школи не треба. Після обіду Соломійка накинула під куртку тепліший светр і вийшла надвір. Вирішила піти до лісу за селом стоїть старий дім, де колись жив дідусь Єгор. Його не стало два роки тому, лишився тільки яблуневий сад і кілька груш.
Вона вже не раз туди ходила перестрибувала через паркан, збирала опалі яблука й груші. Переконувала себе:
Я ж не краду, лиш збираю з землі, і так би їх ніхто не взяв.
Діда Єгора памятала нечітко старенький, сивий, з палицею, дітям щедро роздавав фрукти, а іноді й цукерку знаходив. Його не стало, але сад далі родив.
Соломійка перелізла через паркан, підійшла до першого дерева, підняла два яблука, потерла об куртку, надкусила.
Ти хто? з несподіванки вона мало не випустила яблука, на порозі стояла жінка в плащі.
Жінка наблизилась.
Хто ти?
Соломійка Я не краду я тільки що з землі белькотіла дівчинка. Я думала, тут нікого немає
Я онука діда Єгора. Вчора приїхала, буду тут жити. А ти давно сюди ходиш?
Відтоді, як не стало мами голос зірвався, очі сповнилися сліз.
Жінка обійняла Соломійку.
Ну-ну, не плач. Заходь у гості. Я Ганна Сергіївна, навіть як і ти іменем. Коли виростеш, також станеш Ганною.
Ганна Сергіївна все відразу зрозуміла що дівчинка голодна, що життя в неї нелегке. Завела в дім.
Знімай взуття, я тут учора прибрала, тільки речі ще не розклала. Зараз дам тобі поїсти, зранку суп зварила з куркою й овочами. А ще булочки є.
Соломійка сіла за стіл, аж шлунок заурчав нічого не їла зранку. Ганна Сергіївна принесла миску гарячого супу, поклала чорний хліб.
Їж, доки є, ще дам, не соромся, Соломійко.
Дівчинка не відмовлялась була дуже голодна, за кілька хвилин миска спорожніла, хліб теж.
Ще? спитала Ганна.
Ні, дякую, я вже наїлася.
Тоді пємо чай, Ганна виставила кошик, накритий рушничком. Від нього запахло ваніллю всередині лежали булочки у формі сердечок. Соломійка схопила одну, відкусила, заплющила очі.
Такі ж булочки, як у мами тихо мовила. Моя мама пекла такі самісінько.
Після чаю та булочок Соломійка розслабилася, щоки порожевіли. Господиня заговорила:
То що, розкажи про життя своє. Де живеш, з ким?..
Я швидко добіжу, тут всього кілька хат, не хотіла Соломійка, щоб хтось бачив їхній безлад.
Треба, твердо сказала Ганна.
Хата Соломійки зустріла їх тишею. Батько так і спав у одязі на дивані. Навколо пляшки, недопалки, ганчіря.
Ганна окинула поглядом оселю, похитала головою.
Тепер все зрозуміло. Давай наводити лад, мовила вона й заходилася прибирати.
Швидко заметушилась: підмела сміття, зібрала пляшки, провітрила кімнату, вимила стіл і викинула старий килимок. Соломійка крізь сльози прошепотіла:
Не кажіть нікому, що у нас так. Тато мій добрий, він просто не може відійти від втрати мами Якщо дізнаються заберуть мене, а я не хочу. Я його люблю. Він скучає
Ганна обняла дівчинку.
Я нікому нічого не скажу. Обіцяю.
Минув час. Соломійка йде в школу зі щасливо заплетеними косичками, у новому пальті і з рюкзаком, у нових чобітках.
Соломійко, а правда, що твій тато одружився? запитує Марічка, однокласниця. Ото ти гарна стала, і волосся так гарно заплетене!
Правда, тепер у мене інша мама тьотя Ганна, гордо відповіла дівчинка й поспішила до школи.
Андрій давно кинув пити Ганна Сергіївна допомогла йому. Тепер ходили разом: Андрій високий, охайний, Ганна поряд статна, впевнена, гарна. Соломійку обоє любили.
Час летів. Соломійка вже студентка на канікули приїздить додому, з порога гукає:
Мамо, я приїхала!
Обіймає її Ганна, каже:
Ну, вітаю, моя студентко! і обидві радісно сміються. Увечері з роботи повертається Андрій, теж усміхнений та щасливий.
Тепер я часто роздумую над тим, що справжня любов не у формі сердечка, і не в гарних словах, а в турботі, у терпінні й у простих вчинках. У кожної любові своя, неповторна форма.
