Особистий щоденник. Запис від суботи.
Ти справді зібралась провести цілу суботу, перебираючи мотлох у гаражі? скептично перепитала Лада, наколюючи виделкою шматочок сирника і зиркаючи на високого, трохи рудуватого хлопця навпроти.
Володимир відкинувся на спинку стільця, гріючи руки на горнятку з майже холодною кавою.
Ладо… Це не мотлох, а справжні скарби мого дитинства. Десь там досі зберігається колекція фантиків від жувальних гумок «Love is». Уявляєш, який раритет?
Ой, та ну! Ти й досі їх зберігаєш? А з якого року ці фантики?
Лада тихо пирснула, ледве стримуючи сміх. Це маленьке кафе з потертою, сливово-ліловою оббивкою диванів і вічно запітнілими вікнами давно стало для нас місцем притулку. Офіціантка Марина вже давно не питала, що замовляти завше приносила Володимиру капучино, мені латте, і на двох подавався десерт дня. Пятнадцять років дружби відточили цей ритуал до автоматизму.
Добре, зізнаюся, Володимир підняв до неї чашку, гараж може й почекає. І скарби також. Тим більше Остап на неділю кличе на шашлики, якщо що.
Я знаю, погодилась Лада. Вчора він три години шукав новий мангал в інтернеті. Три години! Я думала, мені очі повипадають від тієї нудоти.
Наш сміх розчинився серед шуму кавомашини й неголосної говірки за сусідніми столиками…
…Між нами давно не було ні пауз, ні незручностей. Знали ми одне одного, мов власні долоні. Я ще памятаю, як Володимир, худорлявий семикласник із навіки розвязаними шнурками, першим підійшов до мене у новій школі. А він памятав, що я єдина не сміялася з його окулярів з товстою оправою.
Остап прийняв цю нашу дружбу одразу й без жодних підозр. Дивився на мене та мого друга з тією впевненістю, яку мають тільки ті, що добре знають себе та тих, кого кохають. На наших вечорах із «Монополією» і «Уно» Остап сміявся найголосніше, коли Володимир вкотре програвав мені в «Скрабл», і підливав чай, поки ми з другом сперечалися щодо правил «Крокодила».
Він підлаштовує правила, тому виграє, обурено відпускала я якось, кидаючи у чоловіка картами.
Дорога моя дружино, це не шахрайство, а стратегія, незворушно відповідав Остап, збираючи карти.
Володимир дивився на нас із теплою посмішкою. Йому подобався Остап надійний, грунтовний, з таким гумором, що інколи не відразу скажеш: жартує він чи всерйоз. Поруч з Остапом я розквітала, і Володимир радів за мене по-справжньому, як тільки міг справжній друг.
Баланс порушила Віра…
…Сестра Остапа зявилась на нашому порозі близько місяця тому, з заплаканими очима, рішуче налаштована почати нове життя. Її розлучення виснажило до самих кісток, залишивши лише порожнечу там, де раніше хоч якесь було відчуття стабільності.
Першого ж вечора, коли Володимир прийшов на чергову партію настільних ігор, Віра підняла очі від смартфона й пильно подивилася на нього. Щось у ній мовби клацнуло наче раптом запрацював давно забутий механізм. Перед нею стояв спокійний чоловік із добрими очима та такою щирою усмішкою, що хотілося усміхатися у відповідь.
Це Володимир, мій друг ще зі школи, представила я. А це Віра, сестра Остапа.
Рада знайомству, Володимир чемно простягнув руку.
Віра тримала його долоню трохи довше, ніж треба за етикетом.
Навзаєм.
Відтоді її «випадкові» появи стали звичкою. Вона зявлялася у нашому кафе саме тоді, коли ми там сиділи. Приходила з тарілкою печива у гості, коли Володимир заходив. Сідала біля ігрового столу так близько, що їхні плечі торкались.
Подаси он ту карту? Віра тягнулась через його руку, і її волосся, буцімто випадково, лоскотали Володимиру шию. Ой, вибач.
Володимир обережно відсахувався, бурмочучи щось ввічливе. Я перекидалася поглядом із чоловіком Остап тільки зітхав: сестра завжди була трішки надто настирливою.
Флірт ставав усе відвертішим. Віра довше поглядала на Володимира, сипала компліментами, часто шукала приводу для дотиків. Її сміх лунав гучніше за всіх, коли Володимир жартував, а мене від того навіть вуха закладало.
У тебе такі гарні руки, довгі пальці, як у піаніста, якось сказала Віра, ухопивши його долоню над коробкою-фішок. Ти музикант?
Е-е… Програміст.
Все одно гарні.
Володимир акуратно вивільнив пальці й занурився в карти із зайвою зосередженістю. Вуха у нього аж порожевіли.
Після третього запрошення на каву «просто побалакати» Володимир здався. Віра подобалась йому вона була емоційна, щира, не така, як інші. Можливо, подумав він, якщо у них щось вийде, вона перестане дивитися на нього так жадібно, і все знову стане спокійно.
Перші тижні їхніх стосунків минали непогано. Віра світилася від щастя, Володимир розслабився, наші сімейні вечори знову стали просто затишними. А потім Віра побачила те, чого б хотіла не помічати…
Вона помічала, як при мені у Володимира світлішало обличчя. Що його погляд ставав теплішим, і як легко ми підхоплювали жарти одне одного, закінчували фрази, як між нами існував особливий мікроклімат, куди Вірі не було входу.
Ревнощі пустили в грудях Віри отруйне коріння.
Чому ти постійно з нею зустрічаєшся? Віра схрестила руки і перегородила Володимиру дорогу до дверей.
Бо вона моя подруга з дитинства. Пятнадцять років, Віро. Це…
А я твоя дівчина! Я! Не вона!
Сварки накочували хвилями. Віра ридала, звинувачувала, вимагала. Володимир пояснював, переконував, виправдовувався.
Ти більше думаєш про неї, ніж про мене!
Віро, це абсурд. Ми просто друзі.
Просто друзі так не дивляться одне на одного!
Йому дзвонила по сто разів, коли ми зустрічалися з Володимиром.
Де ти? Коли повернешся? Чому мовчиш? Ти знову з нею?
Володимир навчився вимикати звук, але Віра почала слідкувати за ним. Зявлялася у кафе, у парку, біля мого підїзду схвильована і розлючена до сліз.
Віро, прошу, Володимир масажував скроні від виснаження. Це ненормально.
Ненормально те, що ти більше часу проводиш із чужою жінкою, ніж зі мною!
Я теж відчувала втому. Кожна зустріч із другом дитинства перетворювалася на випробування. Коли прийде Віра, з яким новим закидом, із якою сценою.
Може, мені варто рідше… почала я, але Володимир рішуче перебив:
Ні. Нізащо. Не будеш міняти своє життя через її напади. І ми всі не будемо.
Але Віра вже вирішила інакше. Якщо чесно не виходить, значить хитрощами.
Остап сидів на кухні, коли Віра ввійшла.
Братику… Мені треба щось тобі сказати. Не хотіла, але… ти маєш знати правду…
…Вона подала все невеличкими порціями, час від часу підхлипуючи. Таємні зустрічі. Занадто довгі погляди. Як Володимир тримав мене за руку, коли ніхто не бачив.
Остап мовчав, не перебивав і не питав. Його обличчя було незворушним.
Коли ми з Володимиром повернулися додому за годину, у вітальні було густо, мов у залитій киселем кімнаті. Остап розвалився в кріслі з виразом людини, що чекає на цікаву виставу.
Присідайте, махнув він на диван. Сестра розповіла мені дуже цікаву історію про ваш таємний роман.
Я застигла на півдорозі. Володимир стиснув щелепи.
Що за…
Вона запевняє, що бачила дуже компрометуючі речі.
Віра сховалася за вуха, відводячи погляд.
Володимир різко повернувся до неї, і Віра похитнулась.
Досить, Віро. Вистачить. Я вже не можу терпіти твої витівки!
Обличчя у нього посіріло від злості. Спокійний, врівноважений Володимир зник, залишивши замість себе чоловіка на межі.
Ми розстаємось. Просто зараз.
Ти не можеш…
На її очах сльози справжні тепер.
Це все вона! Віра ткнула пальцем у мене. Все через неї! Ти завжди її вибираєш!
Я витримала паузу, даючи їй випустити отруту.
Знаєш, Віро, тихо відповіла я, якби ти не намагалась контролювати кожну секунду його життя й не влаштовувала сцени на рівному місці, цього б не сталося. Ти сама це зруйнувала.
Віра схопила свою торбу й вискочила з квартири, грюкнувши дверима напослідок.
Остап розсміявся щиро, від серця, сперся головою на спинку крісла.
Нарешті!
Він встав і обійняв мене за плечі.
Ти ж не повірив її словам? я протиснулась носом йому в шию.
Ні на мить. Я роками спостерігаю, як ви спілкуєтесь. Це як рідний брат із сестрою, які сваряться через останню цукерку в коробці.
Володимир видихнув напруження спало, мов рукою зняло.
Вибач, що втягнув вас у цей цирк.
Та облиш. Віра доросла людина, сама відповідальна за свої рішення. А взагалі пора їсти. Лазанья вистигає, і я не збираюсь її підігрівати через чиїсь драми.
Я тихо розсміялась з полегшенням. Моя родина лишилась разом. Дружба з Володимиром встояла. А чоловік вкотре довів, що його довіра основа нашого миру.
Ми пішли на кухню, і золотава скоринка лазаньї в світлі кухонних ламп нагадала: життя знову повернулося у свої прості й ближчі обриси.
