У мене така історія, просто хочеться поділитися з тобою, бо накипіло трохи. Коли Любомира зібралася заміж, то син та невістка, Микола й Оксана, про це взагалі не очікували настільки були шоковані, що й слів нормальних знайти не могли.
Ви впевнені, що готові так радикально міняти життя у цьому віці? невпевнено спитала Оксана, нервово поглядала на чоловіка.
Мамо, навіщо так різко, нервував Микола. Я все розумію, ти вже багато років сама, мені життя присвятила, але зараз одружуватись Ну це трохи дивно.
Просто ви молоді, тому так мислите, спокійно відповіла Любомира. Мені шістдесят три, хто знає, скільки ще залишилось. Я заслужила на те, щоб пожити з коханою людиною.
Ну, хоч не поспішай з розписом, хотів заспокоїти матір Микола. Ти ж Івана знаєш тільки пару місяців, вже йти все міняти?
В нашому віці нема чого тягнути, усміхалась Любомира. Все вже відкрите, він на два роки старший, живе з дочкою і її сімєю у великій трикімнатній квартирі на Оболоні, пенсію гарну отримує, дача в селі під Києвом.
А де ви жити збираєтесь? дивувався Микола. Ми ж поки всі разом, у нас місця на ще одну людину нема.
За це не турбуйтеся, Іван не буде вимагати нашої площі, я до нього переберуся, заспокоювала Любомира. Там квартира простора, з його дочкою Інною ми спільну мову знайшли, всі дорослі проблем не буде.
Микола хвилювався, а Оксана його підбадьорювала й казала, що треба зрозуміти маму.
Може ми й справді егоїсти? казала вона. Мені й справді зручно, що мама допомагає, з нашою Назарною сидить, але вона має право на своє щастя. Якщо шанс зявився, не треба заважати.
Ну, а навіщо їм офіційно розписуватися? не розумів Микола. Ще нам не вистачало весільної сукні на пенсії!
Вони старомодні, так їм спокійніше, Оксана з плечима знизала.
Зрештою Любомира вийшла заміж за Івана, з яким познайомилась просто на зупинці, і переселилася до нього. Спочатку ніби все добре, її прийняли, чоловік був турботливим, Любомира вже повірила, що нарешті пощастило. Почала просто жити новим життям й тішилася кожному дню Але потім почалися ті «побутові» нюанси.
Приготуйте, будь ласка, картопляне рагу на вечерю, попросила Інна. Я б і сама, але на роботі завал, сил не вистачає, а у вас часу вдосталь.
Любомира все зрозуміла й взяла повністю на себе кухню. Потім вже й продукти купувати, квартиру прибирати, прати та навіть їздити на дачу.
Тепер наша дача спільна справа, оголосив Іван. Дочка з чоловіком не мають коли туди їздити, онука ще маленька, будемо все самі робити.
Любомиру це не обтяжувало, їй хотілося відчувати себе частиною великої сімї, допомагати. З першим чоловіком такого не було, бо він лежав на дивані, хитрував і зрештою зник, коли Миколі було лише десять. Вже 20 років як нічого про нього не знали А тепер ніби новий шанс, і робота не лякала, бо робила її з любовю.
Мам, ну ти ж не дачниця, турбувався Микола. Після кожної поїздки тиск скаче, воно тобі треба?
Та треба, мені подобається, відповідала Любомира. Виростимо з Іваном урожай, всім вистачить, з вами поділимось.
Але Микола сумнівався за півроку до них ніхто так і не зайшов, ні зять, ні дочка Івана. Їх з Оксаною в гості не запрошували навіть познайомитись. Івана запрошували, але він завжди був зайнятий то сили нема, то ще щось Та і перестали навязуватись. Головне, щоб мама була щаслива.
Перший час Любомира справді тішилася всім цим клопотам. Але питань ставало дедалі більше. Іван на дачу приїздив спина болить, серце ниє, лежав, а вона й гілки носила, і листя прибирала, і сміття тягала сама.
Знову борщ? кривився Антон, зять. Вчора ж був, думав, щось новеньке буде.
Я нічого іншого не встигла, вибачалась Любомира. Поки штори випрала, голова розболілась, вирішила прилягти.
Ну, борщ не люблю, бурчав Антон.
Завтра нашій Любочці ще святковий обід вдасться, підтримував Іван.
І наступного дня Любомира знову цілий день на кухні, а за вечерею все зїдено. Потім знову прибирання. А невдоволення дочки й зятя тільки росли і чоловік замість підтримки, ставав на їхній бік.
Я вже не молода, теж втомлююся, чому все одна повинна робити? нарешті не стерпілося Любомирі.
Ти дружина, маєш слідкувати за порядком, Іван нагадував про «обовязки».
У мене мають бути і права теж, Любомира розхвилювалась.
Та все одно знову за всім бігала, намагалася догодити, створити затишок. Але одного разу терпець урвався. Інна з чоловіком пішли до друзів, а дочку залишили на Любомиру.
Хай з дідусем лишається або з вами їде, бо я сьогодні йду на день народження своєї внучки, сказала Любомира.
А ми всі маємо підлаштовуватись під вас? розгнівалась Інна.
Не маєте, але й я вам нічого не винна, спокійно відповіла Любомира. У Назарни сьогодні день народження, я ж попереджала! Всі проігнорували, а ще й мене тут привязати хочуть.
Неправильно це, почервонів Іван. У Інни плани летять, а твоя внучка ще мала, завтра вітай.
Нічого не станеться, якщо ми підемо до моїх дітей, або ти побудеш з онукою, поки я повернусь, твердо відповіла вона.
Я знала, що нічого хорошого з цього шлюбу не буде, злісно додала Інна. Готує погано, чистота так собі, ще й про себе тільки думає.
Після всього, що я тут зробила, ти так кажеш? запитала Любомира у Івана. Ти шукав дружину чи хатню робітницю?
От ти несправедлива, ще й мене винним робиш, ображався Іван.
Я просто хочу чесну відповідь, не здавалась Любомира.
То як знаєш, але таке ставлення у моєму домі не підходить, гордо промовив Іван.
Тоді я звільняюсь, зібрала речі і пішла.
Приймете назад нерозважливу бабусю? сказала, тягнучи сумку й подарунок онуці. Заміж сходила, от і повернулась, не питайте нічого, просто скажіть: приймете чи ні?
Та звісно, кинулися до неї Микола з Оксаною. Твоя кімната чекає, ми раді, що ти вдома.
Раді просто так? хотіла почути вона найважливіше.
А як іще можна радіти своїм? усміхнулась Оксана.
І Любомира зрозуміла тут вона не служанка. Тут вона мама, бабуся, свекруха і рідна людина. А не обслуга. Назавжди повернулася, подала на розлучення, і просто намагається більше не згадувати ту історію.
