Олена Михайлівна йшла під дощем, і сльози стікали її щоками, змішуючись із краплями води.
Є одна радість дощ іде, ніхто не бачить сліз, думала жінка.
А ще думала: Сама винна! Не вчасно зайшла. Ненадто запрошена гостя.
Йшла і ридала, а потім навіть сміялася, згадуючи смішну історію, де зять тещі каже:
Та що ви, мамо, навіть чаю не скуштуєте?
Ось і вона зараз у схожій ситуації, як та “мама” з анекдоту.
Плакала й сміялася, сміялася й плакала.
Коли прийшла додому, зняла мокрий одяг, загорнулась у плед. І тоді дозволила собі ридати вголос, вже навіть не стримуючись. Нікого й нічого! Тільки золота рибка в круглому акваріумі бачить її сльози. Ніхто більше!
Олена Михайлівна була цікавою жінкою, чоловіки досить часто звертали на неї увагу. Та з батьком її сина Володі не склалося. Сильно пив. Спочатку можна було зносити. Випє, засне. А потім почав ревнувати жорстко і до всіх. До незнайомця, що питає дорогу, до продавця ковбаси, до старенького сусіда, до кожного чоловіка.
Якось, побачивши, як Олена посміхається вітаючись із сусідом, чоловік зовсім з розуму зійшов.
Побив дружину. Бив довго та грамотно по нирках… Перед очима дитини.
Володя тоді все розповів бабусі й дідусю. Мама Олени розплакалася:
Для чого я дочку вирощувала, щоб її якась пяна нечисть била?
А батько мовчки вдягнувся та вийшов. Просто взяв зятя (тепер уже колишнього), й спустив його з четвертого поверху. Поки летів, примудрився й руку зламати.
Тато погрозив кулаком і сказав:
Ще раз біля моєї дочки зявишся прибю! В тюрму сяду, але ти, погань така, життя моїй Олені не зіпсуєш.
І чоловік справді зник назавжди. А Олена більше заміж не виходила. Треба ж дитину ростити. Мало що потім ще за чоловіка попадеться.
Було багато чоловіків, які хотіли з нею налагодити стосунки, але не могла. Вистачило того, що пережила з Володиним батьком.
Матеріально Олені було непогано. Мала гарну професію технолог громадського харчування. Працювала у невеликому ресторані. На життя не скаржилася.
Відкладала гроші на власну квартиру. А коли потрібна сума вже була, Володя одружився. Й дівчина у нього класна із гучним імям Софія.
Олена залишилася у хрущовці, а дітям і весілля влаштувала, і нову двокімнатну квартиру подарувала. Бо у них сімя, їм же потрібніше!
А нині вона дітям на нову машину гроші відкладає. Скільки ж можна на старому “ЗАЗі” їздити?
В той день вона й не збиралася йти до сина. Не мала звички навязуватися дітям. Просто була неподалік, коли розпочалася злива. Навіть парасолю забула вдома, та й злива така парасоля б не допомогла.
От й вирішила забігти, перечекати дощ, з Софійкою побалакати по-жіночому, чашку чаю випити.
А Софія, відчинивши двері, глянула на свекруху здивовано. Проходити не запропонувала, просто в коридорі холодно спитала:
Олено Михайлівно, щось хотіли?
Олена навіть розгубилася, почала виправдовуватись:
Та от… Дощ
Дощ вже скінчився. Вам же недалеко дійдете, сказала Софія, дивлячись у вікно й схрестивши руки на грудях.
Так, так, покірно погодилась Олена Михайлівна й вся в сльозах вийшла під дощ.
Плакала й плакала. Уснула. А у сні їй наснилася золота рибка з акваріуму.
Вона раптом виросла, беззвучно ворушила губами, але Олена усе розуміла. Рибка казала!
Ридаєш? Ну й дурепа! Тобі навіть чаю не дали під дощем! А ти для кого гроші на машину копиш? Все життя будеш для них? Жити для когось? Подивись на себе! Ти гарна, мудра! У тебе гроші є! Ну і що, що відкладала на машину для дітей. Вони того не цінують. Їдь на море! Побудь хоч трохи для себе!
Олена Михайлівна прокинулася, коли вже стемніло.
Рибка плавала в акваріумі, відкриваючи рот. Але Олена вже не розуміла її мови. Та найважливіше усвідомила не можна приносити себе в жертву невдячним людям. Особливо тим, хто і чаю не наливає, й дощу перечекати не дає.
Олена взяла гроші, що відкладала дітям на машину. І купила собі путівку на Чорне море. І з’їздила, й відпочила, й повернулася красива, засмагла.
А син із невісткою навіть і не знали, бо ж зверталися до неї лише, коли щось потрібно: чи грошей, чи з онуком посидіти.
Олена перестала уникати чоловіків, і у неї зявився кавалер. Дуже достойний чоловік директор того ж ресторану, де вона працювала.
Він давно її любив, але все Олена була складна син, невістка. А зараз усе змінилося. Робота разом, додому разом, і життя зовсім інше стало.
Якось зайшла Софія.
Чого ж ви, Олено Михайлівно, до нас не заходите? Не телефонуєте? Володя вже машину вибрав! прозоро натякнула невістка.
Софіє, ти щось хотіла? спитала Олена, склавши руки на грудях.
Софія тільки рот відкрила, щоб щось сказати, як із кімнати вийшов її цікавий кавалер:
Оленко, чай будемо пити?
Звісно! усміхнулась Олена.
Й гостю запрошуй! гостинно запропонував чоловік.
Ні, Софія вже йде. Вона чаю не пє! Правда, Софія?
Олена Михайлівна зачинила двері за невісткою, сміючись, підморгнула рибці.
От так треба жити!
Антоніна Петрівна йшла під дощем, і сльози змішувалися з краплями на її обличчі. “Одна радість — ніхто не бачить сліз”, ― думала вона, винячи себе за те, що прийшла невчасно, незвана гостя. Вийшла від дітей залита дощем і сльозами, згадувала анекдот, де зять каже тещі: «І що ви, мамо, навіть чаю не вип’єте?» Тепер сама у ролі тієї мами — плакала й сміялася, аж поки вдома не залишилася лише з золотою рибкою в акваріумі, яка, здається, єдина її чує. Свого часу чоловік Антоніни, батько її сина, почав пити і ревнував її до кожного — навіть до сусіда, з яким вона просто привіталася. Одного разу, бачачи усмішку до сусіда, він побив її на очах у малого Нікіти, який усе розповів бабусі й дідусю. Дід не змовчав — мовчки взяв зятя та спустив з четвертого поверху, пригрозивши: «Ще раз з’явишся біля моєї Тоні — не пощаджу!» Відтоді чоловік зник, а Тоня більше заміж не виходила: ростила сина, працюючи технологом у ресторані, відкладала гроші на квартиру, потім на машину дітям, а собі нічого не залишала. Сьогодні просто хотіла зігрітися у дітей, переждати зливу й побалакати з невісткою Анастасією, але її не запросили навіть у коридор — дощ закінчився, і їй довелося знову йти під небом і сльозами. Вдома їй наснилася золота рибка, що сказала: «Дурненька, навіть чаю тобі не дали, а ти все для дітей. Відклади собі, поживи для себе!» І Антоніна вирішила: взяла гроші, купила собі путівку на море, відпочила, повернулась красивою та щасливою. Син із невісткою нічого й не помітили — з’являлись лише, коли щось треба. А у Антоніни з’явився інтересний кавалер — директор ресторану, і життя стало іншим. А нещодавно невістка сама прийшла: «Чому ви до нас не заходите? Машину треба купити!» Але Антоніна з новим життям лише усміхнулася, запросивши кавалера на чай і справедливо закрила двері перед невісткою. І підморгнула рибці. — “Ось так треба!”