Не судилося
…Потяг їхав вже другий день. Люди встигли перезнайомитися, випити не одну склянку чаю, розгадати десяток кросвордів. Почалися розмови «про життя». Синдром попутника особливо гарно проявляється саме у вагонах, тут таке почуєш, що й у церкві не розкажуть!
Я сиділа на боковій полиці, а поруч у купе троє літніх кумачок ділилися рецептами пиріжків та секретами вязання шкарпеток на спицях. Потяг прогуркотів по мосту, відкриваючи неймовірний краєвид: сонячна днина, небеса чистіші від совісті політика, широченька річка з хвильками, а на високому, вкритому шовковистою травою березі, білосніжна церква із золотими банями.
Жінки притихли. Одна перехрестилася.
Ой, зараз таке розповім, голос подала її сусідка з купе. Вірте-не вірте, а було справжнє чудо!
Сталося це кілька весен тому. Живу я сама: діток не дала доля, а чоловіка давно відспівали. Наше село хоч і маленьке, та простяглося на обидва береги річки. Щоб дістатись до магазину чи пошти, треба містком перейти. І от якось зранку телефонує брат мовляв, їде в справах, та зробить гачок спеціально, щоб мене відвідати. Пять років не бачились він аж під Сумами оселився
Ой, зраділа я! Думаю: треба в магазин бігти, всього накуплю і борошна, й цукру, пирогів напечу, щоб гостя пригостити як люди. Нахопила кожушок, закуталася, а застібати й не стала лінь, зими нема. В валянки вистрибнула й побігла.
Підбігла до річки і думаю: «Поки дійду до моста світ за очі, може, махну навпростець по льоду?» Хоч вдень тепло, а вночі ще підморожує. Аж бачу он ті он рибалки, кремезні такі, сидять недалеко від мосту, з ополонками, і не провалюються ж. Думаю: мені ж легше, худа я та прудка, воно ж було б дивно, якби зразу провалився.
Обережненько ступаю лід не тріщить. Ну, думаю, піде діло! Річка в тому місці вигинається, вузько ж, пробіжу.
Ото чесно: навіть не відразу зрозуміла, що під лід гепнулась, продовжує пані. Мовби окропу в душу влили, повітря з грудей вийшло і темрява. Борсаюся наверх, а кожуху моєму хоч би що тягне на дно, як якір! Добре, що не застібнула, зразу скинула, плисти легше стало. А страшно так, що й уявити годі! Льодок крихкий тільки візьмешся руками, знов хрусь-к рись і з водою знайомишся ближче. Крикнути не можу, ніби голос пропав!
Дивлюся на березі сусідка стоїть, розглядає мене, наче телевізор. Я рукою їй, мовляв, кликай на підмогу, а вона задом-наперед і в кущі! Думаю: «Ну от, справи Тепер вже точно останні хвилини пішли Брат приїде і не знайде мене.»
Ще спроба знов льодок з-під рук. І раптом бачу: чоловік несеться до мене. Звідкіля взявся? Він на живіт ліг, руку простягає й гукнув:
Іди до мене! Ти зможеш!
Не знаю, як в мені ще сили знайшлися. Але тут під ним теж лід заходився хрустіти. Миттю до берега, хапнув молоденьку берізку, та знову до мене. На льоду простяг берізку, я вчепилася за гілки, а вони слизькі, вже кригою вкрилися! А він дерево розвернув коренем до мене:
За корінь тримайся! За корінь!
Вхопилася я за той корінь і витягнув мене, мов буряк із грядки. Лежу на льоду, сльози замерзають. А чоловік нахилився:
Ну що, жива, козаче серце? питає.
Киваю слів не знаходжу.
Слава Богу! каже. Йди додому, бодай не змерзнеш нічого не буде.
Обтерла сльози, підвелась, дивлюся а чоловіка й слід простиг. Де міг подітись? Річку як на долоні видно, до повороту далеченько. Як рибалки прибігли, його вже нема.
Один з рибалок довів мене до хати. Зігрілась гарячим чаєм. А що робити в магазин треба якось іти.
Отже, вдруге йду вже через міст. Дивлюся, біля магазину та сама сусідка. На мене як на домовину:
Ти шо, не втопилась?
А чого ж ти не покликала когось на допомогу? питаю їй у відповідь.
Думала, що як підійду обоє підемо під лід, а до рибалок не встигну. Не судилося ну то й не судилося, а ти, бач, виплила! Хоч комусь сьогодні пощастило.
Брат погостював всього день, я йому про це навіть не згадувала. А потім пішла по селу питати, може, до когось чоловік у гості приїздив, бо явно не наш, і вбраний дивно: чи то плащ, чи то якась накидка з капюшоном. У нас дворів з десяток, у всіх один одного знають, навіть гостей сусідів в обличчя. А того чоловіка ніхто, тільки я.
Потім подалася в сусіднє село, в церкву свічку поставити за спасіння. Зайшла і аж присіла: з ікони на мене дивиться мій рятівник, Микола Чудотворець. Я перед іконою розплакалася, з батюшкою сиділи потім довго, розмовляли.
Отака пригода, закінчила розповідь жінка. А й справді: навіть не чхнула відтоді. Вірити чи ні ваша справа!
