Запис у щоденнику
Літо було в самому розпалі. Повертався якось увечері додому після тренування, аж бачу дідусь, зовсім немічний, лежить просто на асфальті й підвестися сам не може. Мимо проходять люди, всі відвертаються, комусь навіть гидко. Ймовірно, вирішили, що дідусь п’яний він жалібно мугикає щось собі під ніс і простягає руки до перехожих. Я ще змалку чув від мами: Допомагати треба кожному, коли можеш. Ось і підійшов, питаю: «Вам допомогти?». Дідусь щось невнятне пробує відповісти, тільки простягає до мене руки.
Поряд спинилася якась жінка й зробила зауваження: Відійди краще від нього, не бачиш напідпитку! Та ще й брудний який, заразишся ще від нього. Але я приглянувся руки в дідуся в крові. Тут я відчув справжній страх: питаю, що трапилось, а дідусь тільки мугикає і піднімає з тротуару пакет, що поруч валявся. У пакеті купа осколків від пляшок з-під пива. Доточив ще кілька уламків з землі, поклав туди ж. Ось чому його руки закривавлені.
Дістав із кишені вологі серветки, почав відтирати йому руки, щоб підвести й довести додому (чесно, не хотів вимазувати у кров свій одяг). Коли нарешті обтер усе що міг, намагався підвести дідуся, спитав адресу та він не зміг толком нічого сказати. Почав щось нечітко бурмотіти, але мені не вдалося розібрати ані слова. Побачивши, що я не розумію його, дідусь жестом показав, у який бік іти. Так я провів його до багатоповерхівки, що була в цьому ж дворі. Він вказав на домофон, потім на пальцях показав дві цифри вгадав, що це номер квартири. Натиснув на потрібний номер і з квартири почувся схвильований жіночий голос. Дідусь промурмотів щось у відповідь. За хвилину на вулицю вибігли жінка та чоловік. Почали оглядати дідуся чи не трапилося чого страшного. Чоловік подякував мені, підхопив дідуся на руки й заніс додому. Жінка ж питала, як може мене віддячити. Відмовився, вже збирався йти, аж вона ніби щось згадала, попросила зачекати хвилинку, майнула в підїзд і принесла велику кошик малини.
Садова, своя! похвалилася. Дякую, відмовився знов. Але вона наполягала: Бери, не стидайся! Ми мало розуму не втратили, коли з дачі приїхали й побачили, що дідуся вдома немає
Жінка почала розповідати справжню історію дідуся. Війна пройшла крізь нашу сімю. У німецькому полоні дід майже не говорив, мав високу посаду, щоб нічого не сказати зайвого собі язика поранив. А там, у полоні, ніхто не дбав про санітарію, рана загноїлася, половину язика ампутували. З того часу говорити толком не може, як німий. Після того, як моя донька Орися поранила ногу на склі на цьому ж майданчику, дідусь узяв за звичку збирати скляні уламки після підлітків, що пиво розпивають вечорами. Поліцію вже викликали, а вони все одно кидають Діти бігають, пораняться ще! А дід вже старий, ноги не слухаються Ми скрізь ключі від хати ховали він упертий, все ходить. Одного разу так пролежав на вулиці пять годин, поки я зі зміни повернувся ніхто навіть не допоміг Ми мало що з розуму не зійшли. Дякую тобі, хлопче!
Ця розповідь мене вразила. Жінка вклала мені до рук кошик, а я лише вклонився слів так і не знайшов. Уже на півдорозі додому мене прорвало на сльози. Чому так у нас в Україні? Чому всі лише за себе думають? Звертаюся до кожного: якщо бачите людину, що впала й не може підвестися, не поспішайте вважати її пяницею. Підійдіть можливо, їй саме Ваша допомога потрібна! Особливо звертаюся до молоді: не забуваймо, що всі ми ЛЮДИ.
Того вечора я ще раз переконався чужої біди не буває.
