Ні, мамо, зараз точно не потрібно приїжджати. Подумай сама, дорога неблизька, всю ніч у поїзді, та й здоровя вже не те. Хіба тобі потрібен такий клопіт? До того ж весна, на городі у тебе скільки роботи, каже мені син.
Сину, але ж навіщо? Ми з тобою так давно не бачилися. І невістку дуже хочу побачити, як не крути з ріднею треба ближче знайомитися, кажу щиро.
Давай так: зачекай до кінця місяця, а на Великдень ми самі до тебе приїдемо, все одно вихідних буде багато, намагається мене заспокоїти Олексій.
Я, якщо чесно, вже надумалася вирушати до нього, та все ж вирішила послухати сина і чекати вдома.
Але так ніхто і не приїхав. Я кілька разів телефонувала, але він скидав дзвінки. А потім сам передзвонив і сказав, що дуже зайнятий, не варто мені його чекати найближчим часом.
Серце защеміло від образи. Стільки чекала на цю зустріч! Я ж готувалася, планувала побачити невістку в очі, обійняти рідного хлопця… Він одружився пів року тому, а я досі жодного разу дружину сина не зустрічала.
Олексія я народила для себе. Тридцять років мені вже було, заміж так і не вийшла, то вирішила хоча б материнське щастя спробувати. Можливо, це й не по-людськи, але жодного разу не пошкодувала, навіть коли було важко. Грошей катма, ледве зводили кінці з кінцями. Я ж працювала на кількох роботах, аби в мого сина було все необхідне.
Він виріс, поїхав вступати до Києва. Перший час мене дуже непокоїло, як там сам собі дає раду, тому для підтримки навіть подалася в Польщу на заробітки. Привозила гроші, переказувала йому на навчання та житло. Від того серце матері зігрівали гарячі хвилини могла допомогти своїй дитині.
Вже на третьому курсі Олексій сам почав підробляти. А після університету знайшов роботу вже сам себе забезпечував.
Додому навідувався рідко, раз на рік, максимум. А я ж у Києві так жодного разу і не була в житті.
Думала: от одружуватиметься неодмінно поїду. І навіть спеціально почала трохи відкладати. Виручила 60 тисяч гривень чи мало, чи багато, але для сина берегла.
Пів року тому Олексій подзвонив: Мамо, я одружуюся.
Але ти не приїжджай, ми лише розпишемося, а гарне весілля зробимо пізніше, попередив він.
Я засмутилася, проте що вже зробиш… По відеозвязку познайомилася з невісткою. Видно, дівчина розумна й гарна, багата її батько, кажуть, поважний бізнесмен. Раділа тим, що у мого хлопця доля склалася добре.
Минуло ще кілька місяців а ні гості в нас, ні я не кличуть. Серце стискається, так хочеться вже хоч раз побачити невістку. Тому я зібралася з духом і таки вирушила: купила квитки, зібрала гостинці картоплю, буряк, домашній хліб, варення та трохи консервації і рушила в Київ. Перед поїздом зателефонувала сину.
Мамо, навіщо? Я на роботі, зустріти не можу. Ось адреса, замовиш таксі, коротко сказав Олексій.
Вранці приїхала до Києва, швидко знайшла таксі, та й ціна за поїздку мене вразила за кілька кілометрів віддала понад пів тисячі гривень. Але ростеплений світанком столичний Київ вражав красою аж серце тануло.
У дверях мене зустріла невістка. Ні посмішки, ні теплого слова лише мовчки пропустила на кухню. Сина не було: на роботу пішов ще вдосвіта.
Я стала розкладати сумки, витягла овочі, варення, яблука сушені, домашній хліб. А невістка мовчки спостерігає, а потому холодно каже, що це зайве вони такого не їдять, і взагалі вона вдома не готує.
А що ж ви їсте? перепитала я здивована.
Щодня замовляємо доставку. Готувати не люблю потім неприємний запах довго тримається, відказує.
Ще навіть не відійшовши від почутого, бачу вбігає хлопчик, 3-4 рочки. Познайомтесь, це мій син Даніїл, каже невістка.
Данило? перепитую.
Ні, саме Даніїл! Не люблю, коли імена перекручують.
Добре, як скажеш, Оксаночко, кажу на звичку.
Я не Оксаночка я Оксана, з докором відповіла вона. У місті імена не перекручують, але ви ж із села, чого вам знати…
Хочеться плакати. Прикро не від того, що в неї син від іншого, а від того, що мій син нічого не сказав мені про це.
Дивлюся на стіні великий весільний портрет.
О, весілля ж не було, але гарне фото зробили, намагаюся змінити тему.
Як це не було? Було, на 200 гостей. Просто вас не запросили Олексій сказав, що ви захворіли. Та може, й на краще…
Будемо снідати? питає.
Буду…
Поставила переді мною чашку чаю і кілька шматочків дорогого сиру. Оце в її розумінні сніданок.
Я не звикла голодна ходити особливо з дороги. Захотіла була яйця зварити, свого хліба нарізати. Але вона категорично заборонила смажити яйця не хоче запаху в кухні. Хліба теж не куштували вони з Олексієм, бачте, на здоровому харчуванні.
Їсти вже й не хотілося від тієї образи, що мене на весілля свого ж сина не запросили. Ст стільки чекала, гроші збирала, а все марно…
Сиджу, пю чай мовчанка глуха. Дитина підбігла, тулилася до мене, хотіла обійняти хлопчика, але Оксана кинулася, мовляв, не треба, невідомо з чим я приїхала, а це ж її дитина.
Гостинців для малого не було, дала банку малинового варення: Ось, маєш до млинців…
Вона вирвала банку: Ми на правильному харчуванні, цукру не їмо!
Стало так тяжко на душі, аж сльози підступили. Чай не допила пішла в коридор, взулася. Невістка й словом не обмовилася: куди йду, чи вернуся.
Вийшла під підїзд, сіла на лавку, заплакала. Так боляче мені ще не було ніколи…
Бачу потім: невістка вийшла гуляти з хлопчиком і винесла всі мої гостинці прямо на смітник.
Коли пішла, я позбирала все назад в сумки й рушила на вокзал. Пощастило змогла купити квиток на вечір, хтось здав.
Біля вокзалу зайшла у харчевню, взяла борщ, смажену картоплю, мясо, салат. Заплатила немало, але подумала: хіба я того не варта?
Сумки кинула у камеру схову й погуляла містом Київ красивий! Навіть на душі трохи полегшало…
Дорогою додому в поїзді не спала і тільки плакала навіть не тому, що мене не оцінили, а що син не подзвонив, не запитав, як я…
Ніколи не думала, що таке зі мною станеться. Це ж єдиний мій син, надія і опора… А тепер думаю, що зробити з тими 60 тисячами. Віддати йому, як тут і збирала? Чи залишити собі хай повчиться цінувати материнську любов…
