Я часто блукаю крізь тіні чиїхось історій про жінок, що скуштували зраду, і як би не намагалася утриматись від суджень, всередині мене лунає глухий дзвін нерозуміння. Не тому, що вважаю себе кращою чи інакшою. Просто у моєму світі зрада ніколи не зростала, навіть як тоненький паросток спокуси.
Мені тридцять чотири роки, я одружена. Мій світ наче звичайний ранок у Києві навесні: тиша, звуки кавоварки, десь у вікні червоноока сорока. Я пять разів на тиждень, мов загіпнотизована, йду у фітнес-зал, підраховуючи калорії, занурюючись у дзеркала. Мені подобається доглядати за собою, моє пряме, як струна, волосся, усвідомлення, що я приваблива. Люди озираються, і я бачу у їхніх очах щось, схоже на прихований питання чи нехай навіть сигнал маяка.
У нашому спортзалі на Подолі хтось із чоловіків іноді заводить зі мною дивні балачки питає про вправи на прес, інший жартує, ледь приховуючи комплімент, а часом усе просто одверто. Вечорами, коли я з подругами йду у місцевий бар на Андріївському узвозі, туди теж хтось підходить, вимагає уваги, цікавиться, чи я сама. Я не прикидаюся, ніби не помічаю цього я спостерігаю за цим, мов уві сні. Але жодного разу не перетнула тієї межі. Не з остраху, зовсім ні я просто не відчуваю спокуси.
Мій чоловік лікар, кардіолог, працює у столичній клініці. Часом він їде ще до того, як сонце піднімається над Дніпром, а повертається, коли на кухонному столі вже холонуть борщ і вареники, або навіть ще пізніше. Я часто сиджу вдома майже сама, лише донька й спогади про абрикосову пятницю. Я піклуюся про дитину, підтримую наш дім, свій ритм. У мене справді є простори, де можна було б робити що завгодно оточена мовчанням ранку, коли Київ ще не прокинувся. Та ніколи не виникала думка використати цей простір для зради.
Коли залишаюсь сама, заповнюю простір думками: тренуюся, читаю, переглядаю серіали, готую щось на кухні, гуляю поруч із Софійським собором, дослухаюсь до відголосків дитячого сміху. Я навіть задуматись не дозволяю про якусь порожнечу чи потребу йти на пошуки підтвердження себе. Не стверджую, що мій шлюб ідеальний: ми сваримось, сперечаємось, відчуваємо втому, сипучий сніг буднів. Але попри все є щось основне моя чесність.
Не живу в обіймах підозр. Я довіряю своєму чоловіку. Я знаю його розклад, манери, дивні звички як він завжди залишає дрібні гривні на підвіконні. Не перевіряю його телефон, не вигадую пліткарських сценаріїв. Це дивне відчуття затишку, коли не будуєш запасні виходи не потребуєш відчинених дверей.
Тому, коли читаю про зради, у мене всередині не виростає засудження, а радше глухе здивування. Не все зводиться до краси, спокуси, вільного часу чи чужих поглядів. У моєму випадку це ніколи не було питанням вибору. Я могла б, та не хочу не тягне. Мені добре у цьому стані. Я приймаю себе такою і почуваюся спокійною, ніби на ранок після дощу.
А що ви про це думаєте?
