Картку Павло попросив у середу, ще за сніданком. Голос у нього був стривожений, та водночас спокійний ніби знав, що йому допоможуть.
Олено, корпоративний платіж терміново сплатити треба, а мою картку у банку заблокували, буквально на кілька днів. Вийдеш з положення?
Я обтерла руки об край рушника, витягнула картку з гаманця. Павло її схопив одразу, із такою швидкістю, ніби боявся, що передумаю, й поцілував у тімя.
Дякую, моя хороша, знову врятувала мене.
Дві декади нашого подружнього життя навчили не питати зайвого. Я довіряла. Чи, може, просто робила вигляд.
У пятницю, поки гладили білизну, почула Павлів голос у сусідній кімнаті він говорив телефоном. Двері були напіввідчинені. Голос звучав зовсім інакше веселий, розслаблений, не той, яким звертався до мене.
Мамо, не хвилюйся, усе під контролем. Ресторан давно заброньовано, столик на шість персон, меню чудове, шампанське твоє улюблене. Ні, вона нічого не знає. Навіщо? Сказав, ніби вдома святкуємо, у вузькому колі.
Рука з праскою завмерла.
Моя проста дружина навіть не здогадається. Сільська жінка, мамо, ти ж памятаєш, з-під Лубен вона родом. Двадцять років у Києві, а все одно село. Ну так, її карткою плачу, звісно. Моя ж заблокована. Зате яке гуляння в «Золотому Вересні»! Вона навіть не наблизиться туди, не хвилюйся. Нехай вдома лишається, телевізор дивиться.
Я вимкнула праску, вийшла на кухню, наповнила склянку водою. Випила одним ковтком. Руки не тремтіли. Всередині була чорна порожнеча, наче усе живе з мене витягли.
Наївна дружина Сільська жінка Її карткою
Я залишила склянку в раковині й подивилася у вікно. На дворі швидко темнішало. Може, він і правда правий. Може, я дійсно така наївна та проста, як польова миша. Але ж і миші, коли їх загнати в кут, кусаються
У суботу вранці я поїхала до відділення ПриватБанку. Сказала, що загубила картку й боюся, що нею скористаються сторонні.
Від банку побрела старими вулицями якраз тим приватним районом, де колись жила.
Василь відкрив двері у фланелевих капцях, здивовано піднявши брови.
Олено? Скільки ж літ не бачив! Заходь, що стоїш.
На кухні пили чай я коротко все розповіла, без зайвих слів. Василь слухав уважно.
Розумію, кивнув він. Ти ж мені сімю колись порятувала, памятаєш? Як у батька роботи не стало, принесла нам мішок буряків і картоплі мовляв, зайва. Ми ж бачили, останнє віддала. Тепер мій час виручити. Бенкет у них у понеділок? О девятій. Я зателефоную, коли попросять рахунок. Заходь тоді. З офіціантом домовлюся.
У призначений вечір я дістала з шафи свою бордову сукню, яку пошила на замовлення три роки тому, та все було шкода надягати не було нагоди. Поклала волосся, підмалювалася. Глянула в дзеркало порядна жінка, не сіра мишка.
Телефон пролунав близько пів на одинадцяту.
Їдь, Олено, час настав. Рахунок уже зібралися оплачувати твоєю картою.
Таксі домчало за двадцять хвилин. Вікна ресторану Золотий Вересень блищали у світлі ліхтарів. Василь зустрів мене біля входу, кивком показав: Третій столик від вікна.
Я повільно йшла залом гамір, сміх, дзвін келихів. На тому столі сиділи Павло, його мама Тамара Іванівна у строгому каштановому костюмі, сестра Марина з чоловіком. На столі тарілки зі слідами салатів, чарки з недопитим келихом.
Офіціант приніс рахунок. Павло навіть не глянув на суму впевнено подав йому мою банківську картку, наче це його власні гроші.
Сервіс справжній, мамо, голосно мовив, гордо оглядаючи стіл. Бачиш, казав тобі буде свято, не якесь там домашнє застілля, а справжнє, по-міському!
Тамара Іванівна схвально кивнула, поправляючи складну зачіску.
От молодець! Оце я розумію не те, що деякі, що сидять мовчки біля плити.
Марина посміялась. Павло засяяв від гордості.
Ти ж знаєш, мамо, для тебе тільки найкраще.
Офіціант кілька разів прочитав картку через термінал. Похмурнів, повернув її.
Вибачте, але картка заблокована.
Павло різко зблід.
Не може бути! Спробуйте ще раз, будь ласка!
Я вже тричі перевірив, на жаль, картка недійсна.
Я підійшла до столу. Тамара Іванівна першою мене впізнала обличчя її витягнулося.
Олено? пробурмотів Павло, аж підвівся. Ти як ти тут?
Я дивилася на нього спокійно.
Прийшла на свято, за яке ти розплачувався моїми грошима.
У тиші дзвеніли чужі келихи.
Олено, почекай, це все якесь непорозуміння, Павло тягнув руки, я відступила.
Це не непорозуміння. Це брехня. Я чула тебе в пятницю, дослівно. Про сільську жінку, про те, як я навіть не здогадуюсь, про телевізор і про свято без мене.
Марина вперлася очима в скатертину. Тамара Іванівна стиснула носовичок.
Підслуховувала, значить? Павло змінився в обличчі.
Я прасувала білизну, а ти на весь дім вихвалявся, який ти хитрий. Це не підслуховування. Це неповага до мене. Ти думав, що мишка не вкусить?
Павло спробував взяти себе в руки.
Гаразд, я винен, але давай поговоримо вдома
Ні, говорімо тепер. Я заблокувала картку ще у суботу. Бо ти її отримав обманом і витрачаєш гроші на речі, про які не говориш. Плати сам, готівкою.
Василь підійшов і став поруч, схрестивши руки.
Якщо виникнуть проблеми з оплатою, я змушений викликати поліцію. Рахунок треба закривати.
Обличчя Павла стало червоним.
Ти розумієш, що робиш? Ти осоромлюєш мене!
Я посміхнулась.
Ти сам себе осоромив, коли вирішив, що твоя дружина з села не варта навіть щирості.
Тамара Іванівна гнівно тикнула в мене пальцем.
Як ти смієш так? Ти без нього ніщо!
Я подивилась їй в очі й мовила спокійно:
Можливо. Але більше я не буду прикидатися. Це значно краще, ніж бути наївною і незрячою.
Двадцять хвилин вони збирали готівку Павло витрушував кишені, Тамара Іванівна сумочку, Марина разом із чоловіком перераховували дрібязок. Офіціант стояв, як вартовий. Дехто з відвідувачів відверто поглядав на нас.
Я дивилась, як зникає їхня пишність, уся ілюзія.
Коли назбирали необхідну суму, я вийняла з сумочки конверт і поклала перед Павлом.
Це заява на розлучення. Почитаєш вдома.
Розвернулася і рушила до виходу. Спину тримала рівно. Василь підбадьорливо мовив:
Тримайся, Олено.
Нічний Київ зустрів мене свіжим вітром. В грудях нарешті стало тепло і спокійно свобода.
Три місяці потому ми оформили розлучення. Павло дзвонив, просив прощення. Я не відповідала. Мені дісталася половина від квартири.
Рік потому Павло зателефонував ще раз.
Олено, я помилився. Мама зі мною, пилить. Роботу втратив. Може, спробуємо ще раз?
Ні, Павле.
Повісила трубку і більше не згадувала.
Іноді згадую той вечір у Золотому Вересні. Як ішла через зал, як дивилася йому в очі, як залишала конверт. Тепер розумію тоді все почалося.
Не так давно зустріла Марину в крамниці. Вона відвернулася, я не кликала. Ми вже різні люди, у різних світах.
Вчора Василь приходив у гості.
Ну що, Олено, жалкуєш?
Я глянула у вікно надворі весна, сонце і нове життя.
Ні, Василю, жодної хвилини.
Він посміхнувся:
Саме так.
Жаліти треба не про те, що зробив. А про те, чого не наважився зробити.
