Я втомилася няньчитися з вашим синочком, заявила невістка і поїхала на море
У Валентини Андріївни був син.
Добрий, працьовитий. Тільки жінка йому дісталася дивна то їсти не хоче готувати, то прибирати не хоче. А останнім часом наче з глузду зїхала.
Ось вчора знову скандал влаштувала.
Ростиславе, каже чоловіку, я більше не можу! Ти ж дорослий чоловік, а поводишся як малюк!
Ростислав розгубився. Він же нічого особливого не просив! Просто хотів, щоб Зоряна йому підібрала шкарпетки. І сорочку погладила. І нагадала про довідку у поліклініку.
Мені мама завжди допомагала, пробурмотів він.
То й поїдь до мами! вибухнула Зоряна.
Наступного дня вона склала валізу.
Ростиславе, сказала спокійно, я їду в Одесу. На місяць. Може, й на більше.
Як це більше?!
А ось так. Я втомилася няньчитися з дорослим чоловіком.
Ростислав хотів щось заперечити, але Зоряна не слухала його. Витягла телефон, набрала номер:
Валентино Андріївно? Це Зоряна. Якщо без няньки він не справиться поживіть трохи у нас. Запасні ключі під килимком.
І поїхала.
Ростислав сидів у цієї тьмяній квартирі й не знав, що робити. У холодильнику порожньо. Шкарпетки брудні. В раковині гора тарілок.
Через пару днів зателефонував мамі:
Мамо, Зоряна здуріла! Поїхала бозна-куди! Що мені тепер робити?
Валентина Андріївна зітхнула. Знов проблеми з невісткою.
Зараз приїду, Ростиславчику. Все налагодимо.
Приїхала за годину. З торбою продуктів і звичним материнським настроєм: зараз все виправимо, все владнаємо.
Але коли відчинила двері ахнула.
Скрізь безлад. У спальні гора речей на підлозі. На кухні немиті тарілки. У ванній брудна білизна.
І тут Валентина Андріївна раптом зрозуміла: її тридцятирічний син справді не вмів жити. Зовсім.
Вона все життя робила за нього все. І виростила… великого малюка.
Мамо, скиглив Ростислав, а що на вечерю? А де мої сорочки? А коли Зоряна повернеться?
Валентина мовчки взялася прибирати. Але в думках крутилася одна думка: що ж вона наробила?
Все життя захищала синка від побуту. Від труднощів. Від самої життя!
І тепер він без жінок як без рук.
А Зоряна? Зоряна просто втекла від цього великого безпорадного малюка.
І її можна зрозуміти.
Три дні Валентина Андріївна жила у сина.
І щодня все більше розуміла: вона виростила великого дитину.
Зранку Ростислав вставав і одразу починав скиглити:
Мамо, а що на сніданок? А де моя сорочка? А шкарпетки чисті є?
Валентина мовчки прасувала, варила, прибирала. І спостерігала.
Уявіть: тридцятирічний чоловік не знає, як вмикати пральну машину! Не знає, скільки коштує хліб! Чай заварює так невміло то обпечеться окропом, то цукор розсипає.
Мамо, скаржився він вечорами, Зоряна зовсім озвіріла! Раніше хоча б удавала, що любить. А тепер, як чужа!
А ти як поводишся? обережно питала Валентина Андріївна.
Як завжди! Нічого особливого не прошу. Просто щоб жінка була жінкою, а не злюкою!
Валентина подивилась на сина. Господи! Та він справді не розуміє!
Ростиславчику, а ти Зоряні колись допомагаєш?
Як це? щиро здивувався він. Я ж працюю! Гроші приношу! Хіба цього мало?
А вдома?
А що вдома? Я ж на роботі втомлююсь! Хочу відпочити. А вона все щось вимагає. То посуд помий, то за продуктами сходи. Але ж це жіночі справи!
А тепер найцікавіше: Валентина Андріївна раптом почула себе. Свої слова, що казала сину з дитинства:
Ростиславчику, не чіпай мама сама прибере! Не йди в магазин мама швидше збігає! Ти ж мужчина, тобі важливіші справи!
І створила монстра.
Чим більше вона спостерігала, тим страшніше ставало.
Ростислав приходив додому і падав на диван. Чекав вечері. Чекав, що йому розкажуть новини. Чекав розваг.
А коли вечеря не зявлялась сама, починав капризувати:
Мамо, а коли їсти будемо? Я ж голодний!
Мов маленький.
Найгірше було слухати про Зоряну.
Вона стала якась нервова, жалівся Ростислав. Постійно зла. Може їй до лікаря? Гормони перевірити?
А може вона просто втомилася? припустила мати.
Від чого втомитись? Ми ж однаково працюємо. А вдома все одно має жінка робити.
Має?! раптом вибухнула Валентина Андріївна. Хто сказав, що має?
Ростислав розгубився. Мама ніколи не кричала на нього.
На четвертий вечір Валентина Андріївна не витримала.
Ростислав сидів на дивані, гортав телефон і час від часу зітхав мов скучно йому без жінки. На кухні гора немитої посуди, на підлозі шкарпетки, у спальні не заправлене ліжко.
Мамо, протягнув він жалібно, а що на вечерю буде?
Валентина стояла біля плити і варила борщ. Як завжди. Як тридцять років поспіль.
І раптом зрозуміла: досить.
Ростиславе, сказала, вимикаючи газ. Нам треба поговорити.
Я слухаю, не відриваючи очей від телефону.
Відклади телефон. Подивись на мене.
Голос був такий, що він послухав.
Сину, почала Валентина тихо, ти розумієш, чому від тебе пішла Зоряна?
Вона жінка, їй просто емоційно важко. Відпочине і повернеться.
Не повернеться.
Як це не повернеться?!
Ось так. Бо вона втомилась бути мамою для великого малюка.
Ростислав зіскочив з дивану:
Мамо! Ти що?! Який малюк? Я ж працюю, гроші заробляю!
І що з того? Валентина Андріївна випросталась. А вдома ти що? Руки у тебе відібрало? Очі осліпли?
Ростислав зблід.
Як ти можеш таке казати? Я ж твій син!
Саме тому і кажу! сіла на стілець, руки затремтіли.
Мамо, ти хвора? налякано спитав Ростислав.
Хвора! гірко засміялася вона. Я хвора на любов. Сліпу материнську любов. Думала оберігаю тебе, а виростила егоїста! Вийшов тридцятирічний мужчина, що без жінок як без рук! Весь світ йому має!
Але ж… почав було Ростислав.
Нічого! перебила його Валентина. Ти думаєш, Зоряна має бути другою мамою прати, готувати, прибирати за тобою? За що?
Я ж працюю.
І вона працює! Але ще й дім тримає! А ти що? Лежиш на дивані і чекаєш сервісу!
У Ростислава очі стали мокрими.
Мамо, та так всі живуть…
Не всі! крикнула Валентина. Нормальні чоловіки допомагають жінкам! Миють посуд, готують, виховують дітей! А ти? Ти навіть не знаєш, де у нас пральний порошок!
Ростислав схилився, обличчя в долонях.
Зоряна права, тихо сказала Валентина. Вона втомилась бути твоєю мамою. Я теж втомилася.
Як це втомилася?
Ось так. Взяла свою сумку, надягла пальто. Я їду додому. А ти залишаєшся тут. Сам. Спробуй, нарешті, стати дорослим.
Мамо, ти що?! Як це сам? А хто готуватиме? Прибиратиме?
Ти! крикнула мати. Ти будеш! Як всі нормальні дорослі люди!
Та я не вмію!
Навчишся! Або лишишся самотнім інфантильним невдахою!
Валентина одягла плащ.
Мамо, не йди! заблагав Ростислав. Що я один буду робити?
Те, що мав робити двадцять років тому, відповіла вона. Жити самостійно.
І пішла.
А Ростислав залишився один у брудній квартирі. Вперше зовсім один.
Наодинці з реальністю.
Ростислав сидів на дивані до півночі.
У животі бурчало. В раковині смерділа посуда. На підлозі шкарпетки.
Ой, пробурмотів і вперше за тридцять років помив посуд сам.
Вийшло криво. Тарілки вислизали, руки щипало від мийного засобу. Але вийшло.
Потім спробував приготувати яєчню. Спалив. Спробував ще вийшло їстівно.
А вранці зрозумів: мама права.
Минув тиждень.
Ростислав щодня вчився жити самостійно. Прати, готувати, прибирати. Ходити у магазин, розбиратись у цінах. Планувати день, щоб усе встигати.
Виявилось це справжня праця.
І тоді він зрозумів, як було Зоряні.
Алло, Зоряно? подзвонив у суботу.
Я слухаю, голос холодний.
Ти мала рацію, сказав Ростислав одразу. Я поводився як великий малюк.
Зоряна мовчала.
Живу один тиждень. І усвідомив, він запнувся. Усвідомив, як тобі було важко. Прости мене.
Довго мовчала.
Знаєш, сказала нарешті, твоя мама вчора мені телефонувала. Просила пробачення. За те, що неправильно тебе виховала.
Зоряна повернулась через місяць.
Повернулась у прибрану квартиру, до чоловіка, який сам приготував вечерю і чекав з квітами.
Ласкаво просимо додому, промовив він.
А Валентина Андріївна телефонувала їм раз на тиждень. Цікавилась, як справи, але не набивалася у гості.
І якось увечері, коли Ростислав мив посуд після вечері, а Зоряна заварювала їм чай, вона сказала:
Знаєш, мені подобається наше нове життя.
Мені теж, відповів він, витираючи руки рушником. Шкода, що так довго йшли до нього.
Зате дійшли, усміхнулась Зоряна.
І то була чистісінька правда.
