Яка ж затишна у вас оселя, братику. Просто заздрю.
Ярина провела пальцем по вишитій скатертині, оцінюючи кухню оком справжньої господині. Лада поставила на стіл салатницю і присіла навпроти чоловіка. Степан усміхнувся сестрі, не помічаючи, як дружина стиснула серветку в долоні.
Старалися. Пів року шукали, поки знайшли щось гідне.
Заради цього будинку вони продали квартиру у Києві й переїхали до Черкас ближче до родини Степана. Своя ділянка, город, тиша Лада мріяла про це вже три роки. А от минулого місяця нарешті здійснила мрію.
А в мене не вийшло зберегти сімю, Ярина зітхнула, опустивши погляд на тарілку. Три місяці минуло, а досі ніби в тумані живу. Прокидаюсь серед ночі, а поруч нікого. Діти питають, де тато. А я навіть не знаю, що їм сказати.
Оксана Павлівна, мати, що сиділа в голові стола, простягнула руку і ніжно погладила доньку.
Все мине, доню. Головне, що діти здорові. А твій колишній ще буде шкодувати, що пішов від такої родини.
Четирирічний племінник Орест зіскочив зі стільця й побіг до вітальні. За мить звідти почувся гуркіт щось впало з полиці.
Орестику, обережно! гуком крикнула Ярина, навіть не встаючи.
Дворічна Мирослава, на руках у матері, почала капризувати, вимагаючи уваги. Ярина заколисувала її, продовжуючи розмову:
Добре бодай, що ви поблизу. Бо мама після операції ледве ходить, допомогти нікому.
Мене з таксі ледве довезли, додала Оксана Павлівна, потираючи коліно. Четвертий поверх без ліфта, тиск скаче. Поки піднялась думала впаду. Які вже тут онуки.
Лада підвелася, щоб дістати гаряче. На підвіконні розсада помідорів, молоденькі зелені паростки в горнятках з-під торфу. Через місяць вже можна висаджувати на город. Ще жодного разу не садила власних помідорів.
Сподіваюсь, не відмовите, якщо іноді залишатиму дітей? долинув голос Ярини з-за плеча. Лише коли дуже треба. Мені ж роботу шукати, до лікарів ходити, до адвоката справ багато. А з ким діти?
Лада обернулася. Ярина дивилася на брата з характерною беззахисністю, що Лада вже давно розпізнавала. Двадцять сім років, а грає на почуттях, як по нотах.
Степан кивнув сестрі, співчуття читалося в його обличчі.
Звісно, Яр, допоможемо. Правда ж, Ладо?
Три пари очей дивилися на Ладу, чекаючи правильної відповіді.
Так, звісно, вимовила Лада. Коли треба буде.
Ярина засяяла.
Ви мої рятівники. Я ж недовго, чесне слово. Максимум пару годин.
Гості розїхалися ближче до одинадцятої. Степан викликав таксі для мами, допоміг спуститися з ґанку вона охала на кожній сходинці, тримаючись за поруччя. Ярина посадила сонних дітей до своєї старенької «Таврії» й поїхала слідом, наостанок вигукуючи у вікно: «Дякую за вечір, ви найкращі!»
Лада прибирала зі столу, складала посуд у мийку. Степан обійняв її ззаду, поцілував у маківку.
Бачиш, як гарно посиділи. Маму розвеселили, Ярині стало легше. Недарма переїхали!
Ага.
Щось ти якась не така. Втомилася?
Трохи.
Лада не стала казати, що саме її тривожить. В голові лиш крутилося: «Коли дуже треба» а це швидко перетворюється на «постійно, бо так зручно».
Через тиждень Ярина зателефонувала вранці.
Ладо, виручи. Маю терміново до лікаря, а мама не зможе з дітьми. Справді усього на три години.
Лада глянула на ноутбук відкриті таблиці квартального звіту. Клієнт чекає до пятниці.
Ярин, у мене звіт палить…
Та вони тихі, побавляться. Включиш мультики, і все. Будь ласка, Ладо, справді треба!
Через пів години діти були у неї. Обід минув, Ярина не приїхала, доки не стемніло.
О шостій вечора повернувся Степан. Побачив дітей перед телевізором.
О, а Ярина ще не забрала?
Ні. Казала, до обіду забере, потім повідомила, що затримується.
Нічого страшного, знизав плечима, дістаючи з холодильника чернігівське пиво. Не чужі ж. Посидять.
Лада промовчала. Орест за той час уже пролив сік на килим, а у Мирослави закінчилися підгузки у рюкзаку був лише один.
Ярина приїхала аж о девятій вечора. Свіжа, підфарбована, з ароматом кави.
Пробачте, закрутилася. Дякую величезне, врятували!
Звіт Лада доробляла до третьої ночі у голові стояв дитячий ґвалт.
Через чотири дні знову. Дуже важлива співбесіда. Ярина привезла дітей о девятій ранку, пообіцяла забрати до третьої. Степан того дня відсипався після нічної зміни. Прокинувся під обід, вийшов на кухню.
Вони ще тут?
Ось і бачиш.
Ну й добре, налив чаю, врубав футбол. Не переймайся, я тут.
Він був «тут». Сидів у вітальні, дивився футбол, поки Лада ганяла між дітьми й ноутбуком. Орест двічі підходив: «Дядю Степане, пограй», але той відмахувався «потім, племіннику, футбол іде».
Ярина забрала дітей о восьмій вечора.
До кінця третього тижня візити стали систематичними. Тричі на тиждень, інколи частіше. Лікарі, юристи, співбесіди, подруги. «На пару годин» завжди перетворювалися на цілий день.
Одного разу, запізно ввечері, коли діти нарешті поїхали, Лада сіла навпроти чоловіка.
Так більше не можна, Степане.
Що саме?
Тричі на тиждень. Я не встигаю працювати.
Він нахмурився.
Ладо, їй зараз тяжко. Чоловік зрадив, двоє малих на руках. Ми ж родина.
Я розумію. Але вона каже, що забере до обіду і приїжджає о десятій вечора. Це вже не допомога, це…
Це що?
Лада хотіла сказати «захоплення» і «сісти на шию», але побачила чоловікові очі промовчала.
Мама телефонувала, продовжив Степан. Каже, Ярині треба час, щоб оговтатись. Я брат, повинен допомогти.
А я?
Ти моя дружина, відповів, наче це все пояснює. Ми разом. Ми сімя.
Лада відвернулася до вікна. На підвіконні розсада, паростки чекають пересадки. Збиралася посадити їх у суботу.
Заперечувати вже не мало сенсу.
У пятницю після роботи Степан увійшов з порога:
Ярина дзвонила. Просить завтра посидіти з дітьми. Їй аж на дві співбесіди, ще треба машину загнати на СТО.
Лада відклала ноутбук, подивилась на чоловіка.
Я ж казала, що не можу кожні вихідні…
Ну що ти, Ладо, не рідна чи що? Вона ж моя сестра. Тобі важко, чи що? Все одно ж вдома.
Я не «сиджу вдома». Я працюю з дому. Це різне.
Та по працюєш трохи, поки діти мультфільми дивляться.
Лада хотіла заперечити, побачила його втомлене, світле обличчя і промовчала. Завтра субота, вона мала висадити розсаду паростки вже зміцніли, пора пересаджувати.
Добре, сказала. Нехай привозить.
Зранку Ярина приїхала майже об одинадцятій. Лада відчинила двері й здивувалася: сестра чоловіка у новій сукні, вишукано вбрана, нафарбована, ніби на побачення, а не на співбесіду.
Дякую вам, справжні рятівники! Ярина виштовхнула у прихожу Ореста з Мирославою. До пятої заберу, максимум до шостої.
Яр, а рюкзак?
Ой, в автівці, зараз!
Вона швиденько принесла рюкзак, сунула Ладі в руки.
Там підгузки й міняльний одяг. Все, мушу летіти!
Двері гупнули. Лада залишилася на порозі з двома дітьми і майже порожнім рюкзаком. Степан у цей час був у гаражі прибігав допомогти сусіду.
Як настала година дня, Орест знудився від мультиків і почав бігати по дому. Мирослава канючила то їсти, то пити, то на руки. Лада розривалася між кухнею і дітьми.
О другій Степан заглянув у дім.
Як ви тут?
Нічого, швидко витерла фартух. Можеш приглянути за ними? Мені треба розсаду висадити, час втікає.
Та, зараз, руки помию.
Вона вийшла на двір, розклала стаканчики із розсадою, відібрала інструмент, присіла над грядкою, почала копати лунки. За десять хвилин з хати гуп потім дитячий плач.
Кинула лопатку й побігла всередину.
У вітальні Степан на дивані і з телефоном, а Орест стоїть угорі розбитого глиняного горщика земля, пошкоджені паростки томатів. Ті самі, яких вона два місяці вирощувала.
Що сталося?
Зліз на підвіконня, не відірвав погляду від екрану. Не встиг схопити.
Лада глянула на землю, зелений стебель пошматований маленькою ногою. Два місяці вирощувала… Поливала, слідкувала, чекала.
Тітко Ладо, ви сердитесь? Орест дивився винувато.
Ні, присіла, почала збирати черепки. Йди до дяді Степана.
Степан відволікся від телефону:
Ну то й що? То просто розсада. Нову посадиш.
Лада промовчала. В горлі стало важко. Це була не просто розсада це шмат її мрії про власне життя, знову принесеної в жертву чужим дітям.
До пятої Ярина не приїхала. О шостій написала смс: «Ще трохи затримаюсь». О сімій ані дзвінка.
Лада зателефонувала сама абонент недоступний.
О восьмій під вікнами зашипів дорогий чорний Nissan. Ярина, весела, румяна, на підборах, вийшла, з салону махає чоловікові у шкірянці:
Дякую, Андрію! вигукує. Зідзвонимось!
Машина поїхала. Ярина побачила Ладу на ґанку.
О, привіт! Пробач, затрималась. Після співбесіди зустріла знайомого підвіз.
Від неї тягнуло вином і чимось солодким, мабуть, лікером. Ані запаху роботи чи СТО. Просто привезла дітей і поїхала розважатися.
Як співбесіда пройшла? спокійно спитала Лада.
Що? А, нормально. Сказали, наберуть.
А з машиною?
На мить завагалася:
Записала на наступний тиждень. Черга.
Брехня, і не червоніє.
До речі, Ярина витягла телефон, у середу зможеш? Ще одна важлива співбесіда.
Ні.
Коротко й твердо. Ярина здивовано звела погляд.
Як це ні?
Просто. У середу не зможу.
Чому? Ти ж вдома…
Я працюю вдома. І маю свої справи.
Ярина нахмурилась, та обличчя швидко змінилося губи задрижали, очі заблищали.
Ладо, ти ж бачиш, як мені важко. З двома малими. Думала, що рідні підтримають. А ти й дня не можеш…
Я підтримую. Вже три тижні підтримую. Але я не няня й не дитячий садок.
Та що з тобою? Просто посиділа ж з дітьми. Вони ж тобі не чужі!
Вони не мої, раптом відчула спокій у голосі. Це твої діти, Ярино. Твоя відповідальність.
У дверях зявився Степан. Чув кінець розмови, обличчя похмуре.
Що тут відбувається?
Ярина одразу до брата, голос тремтить.
Братику, твоя дружина не хоче мені допомагати. Я всього один день прошу
Ярина схлипнула, притисла руку до грудей.
Ви ж знаєте, в якій я ситуації. Думала рідні підтримають. А воно…
Не договорила, махнула рукою, пішла до машини. На порозі обернулась.
Добрішою треба бути, Ладо. Добрішою.
Викликала таксі, сиділа на ґанку, не дивлячись у бік Лади. Потім забрала дітей і поїхала, навіть не попрощавшись.
Лада стояла на ґанку, і щось неприємне зявилося в душі чи то провина, чи то сором. Чи справді занадто різко?
Степан дивився вслід машині, потім озирнувся на Ладу.
Навіщо ти так?
Як саме?
Вона ж нормально просила. А ти
Пішов в дім.
Тиждень тиша. Потім Степан з роботи відразу:
Ярина знову дзвонила. Важлива співбесіда, ну пусти ж раз, а? Не будь такою впертою.
Ми ж уже…
Один раз, обіцяю. Якщо знову запізниться сам скажу.
Лада глянула на нього. Втомлений, розгублений між сестрою і дружиною, як між молотом і ковадлом.
Гаразд. Востаннє.
Наступного дня Ярина влітає додому, цілуючи дітей на ходу.
Дякую-спасибі, я дуже поспішаю!
Двері гупнули. Лада залишилася з Орестом і Мирославою.
До обіду гортала телефон перевірити пошту у стрічці нове фото Ярини. За столиком у кавярні, навколо друзі з келихами, чоловік обіймає за плечі. Підпис: «Зустрілася з однокласниками! Як я скучила за нормальним життям».
Двадцять хвилин тому.
Усе стало зрозуміло. Ніяких співбесід, лікарів і сервісів. Ярина просто залишає дітей і живе у задоволення. І той чоловік, що залишив її, мабуть, теж просто втомився.
Вона зателефонувала Степанові.
Приїжджай і сам сиди з племінниками.
Ти що? Я на роботі.
Тоді хай твоя мама забирає. Я більше не буду.
Ладо, що таке?
Зайди на сторінку у соцмережах твоєї сестри. Подивись, де вона зараз. А потім поговоримо.
Пауза. Вдих.
Гаразд. Випросюсь раніше.
Степан приїхав за дві години. Зайшов у дім, глянув на дітей, потім на дружину.
Бачив фото, тихо сказав.
І що ти скажеш?
Може, справді однокласники?..
Степане, вона кожного разу приїжджає напідпитку. Минулого разу її взагалі чоловік на джипі привіз. Ти що, не бачиш?
Це ж мої племінники, голос став рішучим. Вони не винні.
А я винна? Це не мої діти, Степане. Я не повинна сидіти з ними. Хочеш допомагати сестрі допомагай. Але не за мій кошт.
Вона ж моя сестра!
Вона сама все зруйнувала. А тепер підсовує своїх дітей і йде розважатися.
Що ти таке кажеш!
Правду. Кожного разу вона вигадувала причини, а приходила веселою й підмоченою. Мені все зрозуміло. А тобі?
Степан замовкнув. Потер пальцями обличчя.
Окей, сказав нарешті. Я почув.
Ярина приїхала пізно ввечері. Діти вже спали, вкутані пледом. Зайшла тихо, почала виправдовуватись пробки, розрядився телефон але Степан перебив:
Ярин, так більше не буде.
Що саме? не зрозуміла вона.
Скидати дітей і тікати на день. Ми не няньки.
Ярина зиркнула на Ладу, у погляді розуміння.
Це вона тебе налаштувала?
Ні. Я сам так вирішив.
Ярина пирхнула, підхопила сонного Ореста на руки.
З вами все ясно. Родичі…
Пішла, не подякувавши. Двері грюкнули аж шибки задрижали.
Ранок. Сидять на кухні, чай. Дзвінок: напис «Мама».
Степан бере слухавку.
Так, мамо.
Лада чує тільки обривки різкий голос тещі.
Це що таке? Сестрі допомогти не можете? Я ж сама не можу, ти знаєш…
Мамо, ми теж не можемо. В нас своє життя.
Ах так! Купили хату совість загубили! Все зрозуміло!
Гудки. Степан кладе телефон, дивиться на Ладу.
Ось і образилася.
Я помітила.
Мовчали. За вікном світило весняне сонце, на підвіконні порожній горщик з-під розсади. Лада думала: місяць тому переїхали сюди за затишком та спокоєм. А отримали чужих дітей, чужі обов’язки, рідню, яка вважає їх боржниками.
Степан накрив її руку своїми пальцями.
Вибач, тихо мовив. Я мав це зупинити раніше.
Вона просто потиснула його руку у відповідь. Не перемога, не полегшення попереду ще образи й непорозуміння. Але вперше за ці тижні Лада відчула не втому, а щось схоже на полегшення. Вона навчилася казати «ні». І чоловік почув її.
І вже цього достатньо, щоб із чужих турбот почалося їхнє власне життя. Бо справжнє щастя коли вмієш захистити свої кордони навіть перед найближчими.
