Я поставила горнятко на стіл, коли задзвонив телефон. Номер невідомий, але манера дзвінка впізнавана довгі, глухі гудки, ніби хтось певен: я повинна відповісти. Подивилась на екран і відчула: це він. Віктор. Колишній чоловік, котрий пять років тому пішов до іншої і там у нього зявився син.
Я не підняла слухавки відразу. Стояла біля вікна, вглядалася у двір, де грали діти, і гадала: навіщо? Чому знову?
Телефон стих. Потім задзвонив знову.
Я зітхнула і взяла слухавку.
Мирослава, привіт, голос Віктора був тихий, майже винуватий. Мені треба з тобою поговорити, терміново.
Про що? я сіла на підвіконня, притисла телефон до вуха і вже чекала чергового прохання. Віктор завжди вмів просити так, ніби йому неможливо відмовити.
Можемо зустрітись? Не хочу по телефону
Не розумію, спокійно сказала я. Говори зараз або не говори взагалі.
Було мовчання. Потім його зітхання важке, захрипле, наче курив більше, ніж зазвичай.
У Лесі рак. Четверта стадія. Лікарі кажуть два, може три місяці.
Леся та, заради кого він пішов. Та, котра народила йому сина. Мені стало холодно не від жалю, а від передчуття: зараз попросить щось таке, що зупинить дихання.
Мені шкода, сказала я рівно. Але не розумію, навіщо ти мені телефонуєш.
Мирослава Мені потрібна твоя допомога. Не знаю, до кого ще звернутись.
Я мовчала. За вікном пролітала сорока, всілася на гілку тополі і глянула в мій бік, ніби казала: не вір.
Мирослава, будь ласка, давай зустрінемось. Я все поясню. Це важливо. Про Максима, мого сина.
Про твого сина, подумала я. Не мого. Ніколи не мого.
Добре, коротко кинула я. Завтра, кафе на Грушевського, третя година.
Я поклала слухавку й ще довго сиділа на підвіконні, дивлячись у порожнечу. Чай охолов, огірки на дошці втратили вигляд. На холодильнику висів старий знімок ми з Віктором на дачі, посміхаємось, тримаємось за руки. Вже давно хотіла знятати те фото, та все не доходили руки. Може, просто боялась визнати, що тієї жінки поруч вже нема.
Наступного дня я прийшла до кафе раніше. Замовила чай, сіла біля вікна й чекала. Віктор зявився за десять хвилин виснажений, посивілий, з лисинами на скронях. Сів навпроти, кивнув офіціантці та подивився на мене так, ніби просив пробачення ще до розмови.
Дякую, що прийшла, сказав тихо.
Говори, обхопила я горнятко руками, гріла пальці. У мене небагато часу.
Я навіть не знаю, з чого почати
Почни з того, навіщо покликав.
Він зітхнув, потер обличчя.
Леся помирає. Це вже точно. Хіміотерапія не допомагає, на операцію запізно. У неї нікого нема мати померла три роки тому, батька не знала. Максим залишиться один. Йому пять.
Я мовчала. Всередині скрутилося щось болюче, але не випускала цього назовні.
Я хочу попросити тебе він знітився, опустив очі. Чи могла б ти допомогти нам? Грошима. Потрібні кошти на лікування, догляд. Я все потім поверну, клянусь, але зараз в мене нічого нема.
Скільки? запитала я.
Вісімсот тисяч гривень. Може, трохи більше.
Я поставила чашку на стіл. Чай розлився, крапля розтеклась плямою по скатертині.
Вісімсот тисяч, повторила я. Звідки в мене такі гроші, Вікторе?
Ти могла б продати квартиру. Ту, що на Садовій. Ти ж казала, що вона тобі не потрібна, не живеш там.
Квартира на Садовій. Однокімнатна в старенькій хрущовці подарунок від батьків на весілля. Я подарувала її Віктору на день народження, колись думала, що ми разом до кінця. Він її здавав, отримував гроші. Тепер просить продати.
Ти серйозно? глянула на нього прямо. Хочеш, щоб я продала квартиру, яку подарувала колись тобі?
Мирослава, я розумію, це жахливо звучить, але
Ні, твердо сказала я. Ні, Вікторе. Це моя квартира. Подарунок не зобовязання.
Він зблід.
Але ж Леся помирає! Максим стане сиротою!
У Максима є батько, встала я, взяла сумку. Ти його батько. І це твоя відповідальність.
Мирослава, почекай
Я не чекала. Вийшла з кафе, стискаючи в руці телефон. Руки тремтіли. Правильно я вчинила? Чи просто я людина без серця?
Дома набрала Ірину. Ірина моя подруга з університету, єдина, хто не засуджував, коли я розлучалася, не радила “терпіти заради сім’ї”.
Він попросив тебе продати квартиру? перепитала вона із невірям. Мирослава, він що, зовсім не в собі?
Іро, там жінка помирає. І дитина мала.
І що? Це не твоя проблема. Ти йому нічого не винна. Абсолютно нічого.
Але мені так соромно, зізналася я. Наче відмовляю смертельно хворому.
Ти маєш право сказати “ні”, навіть якщо це боляче, сказала Ірина твердо. Запамятай це, Миро. Ти не зобовязана рятувати його від наслідків його ж рішень.
Я лягла на диван і заплющила очі. В голові крутилися слова Віктора, обличчя тієї жінки лише раз бачила її на вулиці, коли вони йшли з візком. Світле волосся, усмішка, щасливі очі. Вона забрала мого чоловіка, думала я тоді. Тепер вона помирає я маю їй допомогти?
Ні. Не маю.
Через два дні Віктор знову подзвонив. Не кликав на зустріч, одразу говорив, голос нервовий, з відчаєм.
Мирослава, я розумію, що ти сердишся. Але подумай про Максима. Він ні в чому не винен.
Я не серджуся, спокійно відповіла я. Просто я не хочу брати в цьому участі.
Є ще одне прохання, вагався він. Якщо Леся помре могла б ти тимчасово стати опікуном Максима? Поки я на ноги не стану.
Я навіть не одразу зрозуміла зміст сказаного.
Що?
Ти ж гарна мати. В тебе досвід, ти виростила Дарусю. Максиму потрібна мама, а я сам не впораюсь
Вікторе, перебила я, голос мій став холодним, мов крига. Ти хочеш, щоб я стала матірю твоєї дитини? Дитини, що зявилась, поки ти мені зраджував?
Мирослава, я розумію, це
Ні, сказала я. Ні, ні й ні. Забудь. Мене в твоїх планах не існує. Я не буду частиною твого нового життя.
Я кинула трубку й сіла на підлогу, обпершись спиною об стіну. Серце товклося, гуділо в голові.
Як він посмів?
Увечері приїхала Даруся. Моя донька, двадцять вісім, розумна, гарна, перспективна. Працювала у рекламній агенції, мала квартиру в центрі, жила самостійно. Ми рідко бачилися, але завжди тепло.
Мамо, тато дзвонив, сказала вона, переступивши поріг. Розповів про Лесю та Максима.
Я кивнула, поставила чайник.
І що він тобі сказав?
Що ти відмовилась допомагати. Що ти холодна.
Я озирнулася. Даруся стояла у коридорі, схрестивши руки на грудях, і дивилась невпевнено.
Холодна? перепитала я. Цікаве слово.
Мамо, як ти можеш? Це ж дитина. Він чим завинив?
Ти права, налила я воду у горнятка. Він не винен. Але це не моя відповідальність.
Але ж ти могла б допомогти! Хоч трошки!
Даро, я не продам квартиру. І не стану опікуном чужої дитини. Це не моя історія. Це історія твого батька.
Ти егоїстка, тихо промовила Даруся, з нотками розчарування.
Було боляче. Але я не виправдовувалась.
Може, відповіла я. Але це моє право.
Даруся пішла через пів години, навіть не допивши чаю. Я залишилась сама. В квартирі було так тихо, як в порожній церкві.
Наступні дні були пеклом. Віктор дзвонив, надсилав повідомлення то благання, то погрози. Писав, що подасть до суду, що розповість усім, яка я безсердечна, що Даруся мене зненавидить.
Я не відповідала. Просто читала і видаляла.
Одного вечора на порозі зявилася Леся. Бліда, худорлява, у хустинці. Стояла і дивилася на мене втомленими очима.
Можна зайти? спитала тихо.
Я впустила її. Сіли на кухні. Довго мовчали. Вона дивилась у порожню чашку з водою.
Я не прошу вас любити Максима, нарешті сказала. Просто прошу дати йому шанс. Він малий. Йому потрібен хтось поруч, коли мене не стане.
А батько? спитала я.
Віктор не впорається сам. Ви ж знаєте.
Я знала. Віктор завжди був слабкий гарний, привабливий, але слабкий. Він не брав на себе відповідальність. Тільки просив.
Я не можу, сказала я. Вибачте, але не можу.
Леся кивнула, встала, підійшла до дверей. На порозі зупинилась.
Ви сильна жінка, сказала. Я завжди заздрила вам. Віктор багато розповідав Але та сила від холоду.
Двері зачинились. Я стояла посеред коридору, не могла поворухнутись.
Від холоду.
Вночі не спала. Лежала на дивані, вдивлялась у стелю. Думки про Максима, Віктора, Лесю. Про себе: чи я справді стала холодною. Колись я була іншою теплою, терплячою, готовою жертвувати заради інших.
Потім Віктор зрадив. Пішов. Я зрозуміла: жертви не мають змісту, якщо тебе зраджують.
Але чи я права?
Підійшла до вікна. Темрява, ліхтарі, десь гавкала собака.
Я маю право відмовити, нагадала я собі Іринині слова. Навіть якщо це боляче. Навіть якщо мене засудять.
Я не повинна розплачуватись за чужі помилки. Не повинна бути героїнею чужої трагедії.
Вранці я подзвонила Віктору.
Зустрічаємось. Сьогодні. У тому ж кафе.
Він прийшов із надією в очах. Сів навпроти.
Мирослава, я знав, що ти
Не треба, перебила я. Слухай уважно. Я не продам квартиру. Той подарунок був знаком свободи, не зобовязання. Я не стану матірю твоєї дитини. Це не моя історія і не моя біль.
Але
Ти сам обирав. Сам створював це життя. Ти вирішив піти, ти став батьком цієї дитини. Тож відповідай сам. Не я маю рятувати від наслідків чужого вибору.
Віктор зблід.
Ти хочеш, щоб Максим страждав?
Я хочу, щоб ти не використовував його, щоб маніпулювати людьми, твердо відповіла я. В тебе є родичі, друзі. У Лесі знайомі. Шукай допомогу там. Але не в мене.
Ти жорстока, прошепотів.
Я встала, взяла сумку.
Можливо, сказала я. Але це моє життя. І я більше не дозволю тобі в нього втручатися.
Я вийшла і пішла по вулиці. Крокувала легко, з рівною спиною. Не озиралася.
Минуло два тижні. Віктор більше не дзвонив. Даруся мовчала. Ірина заходила на чай, ми говорили про все, крім Максима й Лесі.
Я повернулася до свого ритму. Ходила на роботу, готувала вечерю, читала книги. Ввечері сиділа біля вікна, дивилась, як бігають діти у дворі.
Іноді думала про Максима. Хто він, на кого схожий? Але ці думки пролітали, мов хмари по небу. Я не трималася за них.
Одного ранку отримала від Дарусі повідомлення: «Мамо, вибач. Я зрозуміла. Ти права».
Я посміхнулась, написала відповідь: «Дякую, доню. Люблю тебе».
Сіла біля вікна з горнятком чаю, оглянула свою квартиру. Маленька, затишна, залита світлом. Це мій простір. Мій дім. Моя доля.
Я не стала героїнею. Не врятувала чужу дитину. Не пожертвувала собою.
Але я зберегла себе. І це теж перемога.
Моя перемога.
Тиха, без оплесків. Але справжня.
Я зробила ковток чаю, відкрила книжку. Сонце світило, і життя йшло далі.
Нарешті я перестала відчувати провину за те, що обрала себе. І зрозуміла: іноді найбільша відвага дозволити собі бути вірною власному серцю, навіть коли це не схвалюють інші.
