9 березня
Цього дня з самого ранку мене роздирала внутрішня боротьба. Я не хотіла йти в магазин, обирати продукти для мами Сашка, а ще більше не хотіла вкотре ставати для неї кухаркою, хоча мені обіцяли тихий сімейний вечір на трьох. Та замість цього ми з Сашком знову шурували супермаркетом, набиваючи кошик консервованим горошком і олією, доки свекруха сиділа вдома і роздавала вказівки телефоном.
Сашко, я розумію, але я не нанімалася бути кухаркою для твоєї мами, прошепотіла я з досадою, кинула банку в візок. Хотілося зірватися, сісти в автівку і повернутися додому, у затишок. Нібито мав бути сімейний вечір, а ми тут вже як на військових навчаннях, поки Орися Іванівна спокійно чекає, коли все буде готово. Це нормально?..
Сашко нервово опустив плечі й зробив вигляд, що вивчає етикетку крабових паличок, ніби шукає там відповідь на мої слова. Виглядав, як песик, якого спіймали на гарячому.
Оленко, ну, люди дивляться не треба так голосно, бурмотів він, намагаючись взяти мене під лікоть, а я різко відсмикнула руку. Мамина сила підводить час від часу. Ну що поробиш! Давай вже дочекаємось і повернемось додому. Потерпи, будь ласка, заради мене й свята.
«Сила підводить» хороша відмовка, подумала я з гіркотою. Хто-хто, а моя свекруха чудово розраховує свої сили.
Все почалося тиждень тому, коли Орися Іванівна зателефонувала привітати нас із Новим роком і раптом запросила на Різдво.
Дітоньки мої, співала вона голосом таким медовим, що аж нудило, приїжджайте до мене на Різдво. Дуже скучила! Посидимо, поговоримо по-сімейному, втроєм, згадуємо минуле, побалакаємо… Так самотньо мені одній у квартирі.
Я відразу насторожилася нутро підказувало підступ. «Тихі вечері» у свекрухи завжди закінчувалися одной темою: коли ж у нас зявляться діти.
Вперше розмова про «внуків» була ще до нашого весілля:
Оленочко, думала про дітей? раптом спитала вона.
Ну пробувала я виловити слова. Може, колись, але ще рано… Ми лише зустрічаємося…
Ой, штамп у паспорті хіба перешкода? змахнула рукою Орися. Та й час іде, не молодішаємо ні ти, ні я. А я хочу побачити внуків
Спершу я розгубленість лікувала жартами, потім почала огризатися, а зрештою просто уникала зустрічей, щоб не витрачати нерви.
Відтак ми з Орисею Іванівною були чужими. Але Сашко мякий, люблячий син не мав сили відмовити мамі.
Оленко, лише раз у рік, ради мене, благав він. Вона самотня, старенька…
Я довго опиралася, але здалася. Думала раз попємо чаю з тортиком, трохи поспілкуємося. Як же я помилялася…
Свекруха вимагала приїхати о восьмій, але я виторгувала собі право проспати хоча б до десятої.
Ми зайшли в квартиру сонними, і побачили: ні запаху м’яса, ні сковороди не шкварчать. Орися зустріла нас в халаті і бігудях.
Ну нарешті! Половина одинадцятого, між іншим! Гості на порозі, нічого не готово. Будете допомагати!
Які гості? розгублено спитала я.
Люда й Віталій тут по дорозі, не могла не позвати. Тітка Галя зайде з третього, племінниця обіцяла… Не могла ж я всіх прогнати!
Тут я прозріла: нас покликали як безкоштовну силу.
Орися одразу перетворилася на генерала, а ми з Сашком на працівників кухні. Я до нарізки, він чистить картоплю. Свекруха на кухню навіть не заходила, тільки роздавала поради. Продуктів бракувало Сашка знову відправили до магазину із списком.
Вже думала втекти, але залишилась ради Сашка.
Пять годин без жодної перерви. Надвечір гості почали підходити: веселі, красиві, в парфумах. Ми ж у старих футболках з плямами, червоні, знесилені. Не хотілося навіть їсти, не те, що святкувати.
Орися Іванівна, між тим, встигла переодягнутися в гарну сукню, нафарбувати губи. Сіла на чолі столу, приймаючи компліменти.
Орисю, ти така господиня! Стільки всього приготувала! хвалила незнайома жінка, накладаючи олівє, нарізане мною.
Все для гостей, скромно усміхнулась свекруха.
І ось знову тост про «годинники» і внуків… Якби не Сашко, який стиснув мені коліно, я б перекинула миску з вінегретом.
Це останній раз, холодно сказала я чоловіку дорогою додому. Більше моя нога не ступить у квартиру твоєї мами. Хоч круглий рік їй допомагай мене вистачить.
Сашко мовчав. Лише кивнув…
Минуло три місяці. Спина у мене вже не болить, але осад залишився. На початку березня Сашко повідомив, що мама кличе нас на восьме число.
Обіцяє, що будуть тільки ми втрьох… Ну, може тітка Люба ще привітає і піде, виправдовувався він. Та я тебе не змушую.
Я могла б знову зчинити скандал, але замість цього подивилась у вікно й…
Добре. Передай мамі, що приїдемо.
Оленко… Ти ж…
Я памятаю, що казала. Але якщо відмовлю, буде щоденний шквал дзвінків та докорів, як минулого разу. Хочу раз і назавжди розставити крапки. Просто довірся мені.
Сашко не став питати деталей.
8 березня почався зовсім не так, як хотіла Орися Іванівна. Ми з Сашком валялися в ліжку, дивилися дурний серіал і їли морозиво не поспішали, не збиралися.
О 12-й Орисю почало хвилювати зателефонувала.
Алло, Орисю Іванівно? Ми тільки-но прокинулися… Вчора з друзями засиділися. Заснули під ранок. з удаваним каяттям відповіла я.
Як же так?! Я вас вже чекаю. Гусак холоне! невдоволено буркнула вона.
Вже збираємось! Через годину будемо.
Сашко нервово проводжав поглядом мою рішучість, але мовчав.
О першій ще дзвінок. Я затримала відповідь:
Майже виходимо! Ще таксі викличемо і прилетимо до вас
Після обіду легенда змінилась.
Дорогу перекрили: ДТП. Жахлива пробка. Скоро все вирішиться, повідомила я, приглушивши телевізор.
Близько четвертої свекруха вже не витримала:
Де ви?! Скільки можна їхати?! Занадто довго!
Я почула у слухавці сміх та розмови.
А ви не одна? прямо спитала я.
Одна, не одна це не важливо… На вітання прийшли. Але ж я одна, а роботи стільки!
Зрозуміла: знову чекають нас на підсобку.
Знаєте, ми сьогодні не приїдемо, спокійно повідомила я.
Що?!
Мені погано стало. Повертаємось додому.
Телефон замовк, потім свекруху прорвало.
Як ти можеш?! Невдячна! Я з ранку над плитою, для кого?! Для кого?! Це ж умисно! Якщо мені стане зле?!
Дайте Сашка до телефону!
Сашко мовчав тільки дивився в підлогу. Я натиснула червоний значок і вимкнула телефон.
Як і треба було довести, сказала я чоловіку. Там знову компанія, їм потрібна підсобка. Нехай мама сама справляється!
Ввечері ми поїхали до моїх батьків.
Різниця була разючою. Тут також панувала суєта, але атмосфера зовсім інша. Мама намагалася розмістити величезний салатник, тато різав бутерброди.
О, молодь зявилась! радісно сказав він. Сашко, стільці з кімнати принеси!
Сашко пішов по стільці. Я допомагала мамі розставляти тарілки.
Тут допомога відчувалася як невимушена й щира. Кожен включався на рівних, всі працювали для себе.
Вже за столом я дивилася на посмішку мами, на Сашка, який сміливо балакав з татом, і відчувала: напруга поступово відступає. Нарешті справедливість перемогла, хоч і різко, через скандал. Орися Іванівна навряд чи знову влаштує свою «трудову» пастку. Мости спалені і добре. Краще бути собою, ніж обслугою чужого свята життя.
Обслуга для її матусі