Оплатив свято на пятнадцятий день народження моєї пасербиці, а її батько повернувся до її рідної матері.
Десять років.
Десять років я виховував цю дитину, наче свою власну.
Я міняв їй підгузки, коли вона була немовлям. Возив до школи та на гуртки щотижня. Допомагав із домашніми завданнями, вчив дбати про себе, обіймав і підтримував, коли в неї було перше розчарування.
Вона називала мене «тато».
Не «чоловік мами».
Не «вітчим».
Тато.
Коли їй виповнилося пятнадцять, я ще з осені готував свято. Замовив гарний зал у Києві, купив їй сукню, найняв музику, подбав про пригощання для гостей. Витратив усі свої заощадження у гривнях, але був певний воно того вартує.
Це була моя дитина.
Принаймні я так вважав.
За три тижні до свята зявилася її рідна мама. Жінка, яку не було багато років ні підтримки, ні дзвінків, жодної участі.
Раптом з’явилася в моєму домі, розчулена, сказала, що хоче почати все з початку.
Мав би здогадатись, що щось не те.
Але повірив.
На день свята я приїхав раніше, щоб перевірити останні приготування. Зала була ідеальна прикрашена, охайна. Коли переконувався, що все гаразд, відчув дотик до плеча.
Мені сказали, що ліпше піти.
Що це «сімейний момент».
Що мені, мовляв, не місце тут.
Я намагався пояснити, що саме я виховував цю дівчину.
Що я все оплатив.
Але слова нічого не змінили.
Той, з ким я ділив життя стільки років, просто сказав, що так буде «краще для неї».
Я не плакав. Не кричав. Просто пішов.
Того ж вечора, пакуючи свої речі у коробки, почув дзвінок у двері. Було пізно.
Я відчинив.
Вона стояла там у святковій сукні, зі сльозами на очах, стомлена.
«Я пішла», сказала вона. «Я не змогла залишитися там без тебе».
Я намагався сказати, що їй слід бути з мамою й татом. Але вона просто обійняла мене, прошепотівши:
«Ти мій тато. Ти знаєш мене, як ніхто. Ти завжди був поряд».
Я стиснув її в обіймах.
Вона розповіла, що коли на святі дякували «родині», вона запитала, де я. Сказали, що я сам вирішив не приходити.
Тоді вона голосно, на очах у всіх, сказала правду.
І просто пішла.
Вона залишилася зі мною.
Ми дивилися фільми до пізньої ночі, замовили піцу, говорили. Вперше за кілька днів я нарешті відчув спокій.
Наступного дня дзвонило багато знайомих. Я не відповідав.
За декілька місяців все завершилось і офіційно. Я розпочав нове життя.
Вона продовжила навчання і лишилася зі мною.
Ту сукню вона й досі зберігає у шафі.
«Щоб памятати день, коли я обрала справжню родину», каже.
І подеколи я питаю себе:
То хто ж насправді покинув кого того дня?
