А для чого це баночка, Дмитрику?
Хлопчик навіть не підвів очей.
Щоб купити торт дідусю… У нього ж ніколи не було свого.
Сказав він це з такою щирою, наївною серйозністю, що в мами ніби щось стиснуло серце навіть раніше, ніж вона зрозуміла сенс почутого.
На столі лежали лише кілька купюр і жменька копійок, які Дмитро ретельно розкладав, мов справжній скарб.
Зворушили не гроші…
Зворушило серце дитини, яке ще й не знає ціни речей, але вже відчуває вдячність.
Дідусь мав день народження за тиждень.
Людина з натрудженими руками мовчазна, звикла віддавати, нічого не просити.
Він ніколи нічого собі не бажав. Але якось, напівжартома, промовив:
Я ніколи не мав свого торта…
Слова, які дорослий легко забуде,
але для дитини це стала справа честі.
Відтоді:
збирав кожну копійку, не витрачав;
не купував собі смаколиків після школи;
продав дві свої малюнки;
і що вечора опускав новеньку монетку в баночку, яка дзвеніла надією.
Ось і настав недільний день народження.
На столі скромний торт з магазину.
Одна криво вставлена свічка.
Дитина, яка вся тремтіла від хвилювання.
І дідусь, який раптом не втримав сліз.
Він плакав не від смаку,
не від розміру,
не через ціну.
Він плакав просто тому, що вперше у житті…
Хтось подумав про нього
з любовю, такою маленькою зовні
і такою безкрайою всередині.
Адже буває так, що найбільший вчинок
уміщається у найменшій скарбничці.
І справжня любов приходить від того,
у кого найменше в кишені
але найбільше в серці.





