Мені сьогодні виповнюється сорок років, і двічі я була на порозі заміжжя. Не тому, що не кохала а тому, що обидва рази відчувала: шлюб забере частину мене самої, моєї незалежності та ритму життя.
Я адвокатка з міжнародного права. Мій світ це аеропорти, готелі, онлайн-судові засідання, нерідкі зустрічі з клієнтами у різних країнах. Щоб досягти стабільності, мені знадобилося багато років і неймовірні зусилля: робочий день тривав чотирнадцять годин, навчання у літаках, сон у залах очікування, а відпустки майже завжди скасовувалися. Я виросла у звичайній сімї з Тернополя, без фінансової підтримки чи звязків, і все в моєму житті результат власної наполегливої праці.
Коли мені виповнилося тридцять чотири, я зустріла свого першого нареченого Андрія, хірурга, який вже мав стабільну роботу в Києві, власний кабінет і розмірений ритм життя. Ми на початку були захоплені одне одним довгі вечірні розмови, спонтанні подорожі на вихідні до Львова чи Одеси, місяці планування зустрічей.
Через вісім місяців Андрій зробив пропозицію в елегантному ресторані на Печерську просто перед усіма витягнув обручку. Я сказала «так», розплакалася, обійняла його і першою набрала маму. Та невдовзі реальність почала нагадувати про себе. Андрій говорив: «коли ти переїдеш до Києва», «коли перестанеш так багато подорожувати», «коли знайдеш щось спокійніше тут». Ніколи не питав, чи хочу я змінювати своє життя. Він просто вирішив, що я пристосуюся до нього.
Одного вечора, сидячи у його квартирі, я розглядала свій щільно заповнений календар з новими рейсами й зустрічами, а Андрій перевіряв розклад операцій я зрозуміла: якщо я стану «дружиною лікаря», моїй особистості не залишиться місця. Через два місяці я повернула йому обручку, і ми обоє плакали. Було боляче, але я не шкодую.
Друга історія трапилась по-іншому. Його звали Богдан, ми познайомились у аеропорту «Бориспіль» розмова про затримку рейсу, а потім вечеря в Чернівцях. Богдан був пілотом, його життя теж складалося із перельотів ми наче розуміли одне одного з першого погляду. Після року знайомства, він зробив пропозицію не в розкішному ресторані, а у готелі після довгого польоту. Я погодилася, вперше відчуваючи, що мене приймають такою, якою я є.
Однак з часом зявилися дивні моменти: різкі зміни настрою, телефон постійно у беззвучному режимі, стерті повідомлення, польоти, які не співпадали з його розкладом. Одного дня мені написала жінка з незнайомого номера кілька натяків, які могла знати лише близька людина Я не мала доказів, але шматочки пазлу складалися його відсутність, маленькі неправди, ухильні відповіді.
Одного вечора я запитала його прямо. Він все заперечував, дивився мені в очі з клятвами, що я придумала собі зайве. В ту ніч я вирішила розірвала заручини тихо, без скандалів. Пояснила: не можу вийти заміж за того, кому вже не довіряю.
Тепер мені сорок. Я розумію, що час для дітей не ідеальний та не панікую. У мене є карєра, власний дім у Києві, улюблені мандри, спокійні вечори з чашкою чаю, іноді радіо «Промінь». Я не відчуваю пустоти чи незавершеності.
Іноді мене запитують, чи шкодую, що не вийшла заміж. Я завжди відповідаю однаково: найбільше я б шкодувала, якби обрала компроміс або зрадила себе.
Що буде далі невідомо. Але я спокійна.
