Не знаю, як це описати, щоб не вийшло жалюгідною мелодрамою, але це найбезсоромніше, що зі мною коли-небудь траплялося. Я вже багато років мешкаю зі своїм чоловіком, а друга особа в цій історії його мати, яка завжди дихала просто біля нашого шлюбу. Довгий час я думала, що вона така турботлива, просто втручається бо хвилюється. Але сон показав істинне обличчя зовсім не через добро.
Кілька місяців тому він запропонував підписати документи на квартиру. Пояснював мені, мовляв нарешті в нас буде своє, що винаймати марно, і якщо не зараз, то потім пошкодуємо. Я раділа, бо вже здавна мріяла про дім, щоб не жити поміж валіз і коробок, як вічна переселенка. Підписала, не підозрюючи нічого, вірила, що це спільне рішення, як у справжній сімї.
Перший дивний момент коли він став зникати по державних установах сам один. Казав, що мені нема змісту йти, лише часу втратиш; йому, мовляв, простіше. Повертався додому з папками, кидав у шафу у коридорі й ніколи не дозволяв мені їх переглядати. Якщо я щось питала, відповідав заплутаними словами, ніби я мала дівчинка, що нічого не тямить. Я думала: чоловіки люблять усе контролювати.
Потім почалися дрібні фінансові хитрощі. Раптом комуналку стало платити дедалі важче, хоча зарплата залишалася нібито та сама. Постійно просив мене давати більше бо зараз треба, переконував, що потім усе вирівняється. Я брала на себе магазин, частину виплат, ремонт, меблі адже ми будуємо своє. Згодом я перестала купувати щось для себе, але втішалася думкою, що так треба для спільного.
І ось одного дня, прибираючи, я знайшла під серветками в кухні роздруківку, складену учетверо. Це була не квитанція за електроенергію, не щось буденне. Це був документ із печаткою та датою, і там чорним по білому зазначено власника. Не моє імя. І навіть не його. Там значилося імя його матері Оксана Гринюк.
Стою над мийкою, читаю кілька разів і не віриться. Я плачу, ми беремо кредит, приводимо в лад житло, купуємо шафи а власник нібито вона. Мені стало гаряче, і голова закружляла. Не від ревнощів від зневаги.
Коли він прийшов, я не влаштовувала сцену. Просто поклала документ на стіл і дивилася в очі. Не питала лагідно, не благала пояснити. Лише дивилася, вже до болю набридло бути у ролі наївної. Він не здивувався. Не сказав що це?. Лише зітхнув, наче я сама створила йому проблему тим, що дізналася правду.
Почалася найзухваліша аргументація, яку мені доводилось чути. Він пояснив, що так надійніше, що мати гарант, й у разі чого, якщо щось станеться між нами, квартира не буде ділитися. Говорив спокійно, ніби пояснював, чому вибрали пральну машину замість сушильної. Я сиділа і сміялася безсиллям. Це не сімейна справа. Це був план, щоби я платила, а якщо щось піду з пакетом речей.
Найцинічніше було не лише те, що в документах. Найцинічніше його мати Оксана знала все наперед. Бо того ж вечора вона мені зателефонувала й почала повчати, наче я надміру нахабна. Пояснювала, що вона просто допомагає, що дім має бути в надійних руках, і що я не маю це сприймати близько до серця. Уяви лишень: я плачу, жертвую своїми речами, йду на компроміси, а вона говорить про надійні руки.
Після цього я почала копати не з цікавості, а з безвіря. Перевірила виписки, перекази, дати. Виявилось, що з кредитом ще більше бруду. Той кредит не тільки наш, як він мені казав. Був додатковий борг, який покривався із моїх виплат. Придивившись глибше, побачила, що частина платежів ішла на давні борги й не за наше житло, а борг його матері.
Тобто я не тільки плачу за квартиру, яка не моя. Я ще й плачу за чужий борг, замаскований під сімейну потребу.
У той момент в мене ніби впала шерма з очей. В одну мить згадалося все за минулі роки: як вона втручалася, як він її захищав, як я завжди була не така, як рішення приймали вони між собою, а я лише фінансувала.
Найболючіше я була зручною. Не коханою. Саме зручною. Жінка, котра працює, платить і не задає питань, бо прагне миру. А мир у цьому домі був для них, а не для мене.
Я не плакала. Не кричала. Сіла в спальні та стала рахувати скільки дала, що купила, що маю. Вперше побачила чітко: скільки років мріяла і як мене просто використали. Було боляче не так за гроші, як за дурість, що була з усмішкою.
Наступного дня я зробила те, чого ніколи не думала, що зроблю. Відкрила новий рахунок на своє імя, переказала всі власні доходи в гривнях туди. Змінила паролі на все своє, закрила йому доступ. Припинила давати гроші на спільне, бо спільного ніколи не було. Нарешті почала збирати документи й докази, бо більше не вірю словам.
Тепер ми живемо разом, але я насправді одна. Я не виганяю, не прошу, не сперечаюся. Дивлюсь просто на чоловіка, який обрав мене як банкомат, і на Оксану Гринюк, яка відчуває себе власницею мого життя. І думаю, скільки українок через це пройшли і мовчки казали а раптом буде ще гірше.
Тільки, знаєш, гірше, ніж коли тебе використовують і посміхаються, мені уявити важко.
Якщо ти раптом дізнаєшся, що роками платиш за сімейне житло, але у документах власник його мати, і ти просто зручна, ти підеш одразу чи боротимешся за кожну свою гривню?
