Мені 27 років. Я живу в квартирі, де змушений постійно вибачатися за те, що просто існую. Найболючіше те, що мій дружина називає це нормальним.
Мені 27, два роки тому я одружився.
У нас немає дітей. Не тому, що я цього не хочу, а тому, що з самого початку вирішив: спершу повинен бути справжній дім. Місце спокою, поваги, внутрішньої тиші.
Та вже давно в нашому домі немає спокою.
І причина не в грошах, не в роботі, не в хворобах чи справжніх трагедіях.
Причиною стала одна жінка.
Мати моєї дружини.
Я думав спочатку, що вона просто суворіша, трохи контролююча. Такі собі українські мами, які завжди мають свою думку і втручаються.
Я намагався проявляти доброту, чемність, терпів.
Говорив собі: це її мама… з часом прийме мене… треба дати їй звикнути.
Але час зовсім не спрацював, навпаки вона стала сміливішою.
Вперше вона мене принизила ще легко.
Сказала з усмішкою:
Еге, ви, молоді невістки, тільки й думаєте про повагу.
Я лише усміхнувся у відповідь, щоб не було ніяково.
Потім почалася допомога.
Носила то банки з консервацією, то їжу, іноді просто приходила спитати, як справи.
Але завжди робила одне і те саме оглядала квартиру, перевіряла, дотикалася, критикувала:
Чого тут все так стоїть?
Хто тобі сказав поставити це тут?
Я б ніколи так не зробила на твоєму місці…
Й гірше за все говорила це й при моїй дружині.
А дружина лише мовчала, не зупиняла її.
Якщо я щось говорив, одразу:
Та перестань, не переймайся.
Тоді я вже почав думати, що зі мною щось не так. Може, перебільшую? Може, я той скандаліст?
Потім вона стала приходити без попередження.
Дзвінка не було, ключ є, і вона вже в квартирі.
Завжди з тією ж фразою:
Я тут не чужа, це як моя хата.
Перші рази я мовчав.
Втретє сказав спокійно:
Будь ласка, попереджайте мене. Я іноді втомлений, сплю або працюю з дому.
Вона поглянула так, ніби я хам.
Це ти мені будеш казати, коли до доньки приходити?
І тієї ж ночі дружина влаштувала мені сварку:
Як ти могла її образити?
Я стояв, не вірячи.
Я не образив. Я просто просив про межі.
Вона сказала:
У моєму домі ти не маєш права виганяти мою маму.
У її домі.
Не в нашому.
Після того я замкнувся.
Перестав ходити квартирою вільно, бо міг почути дзвінок у двері.
Не вмикав голосно музику.
Не сміявся голосно.
Коли готував їжу боявся, що скаже знову ця страва.
Коли прибирав що брудно.
І найгірше почав вибачатися постійно:
Перепрошую.
Більше не повториться.
Я не хотів цього.
Не так сказав.
Не те мав на увазі.
Чоловік у 27… вибачається за те, що дихає.
Минулого тижня вона прийшла, коли дружини не було вдома.
Я був у домашньому одязі, з нежиттю і головою, перевязаною хусткою.
Відкрила двері навіть не подзвонила.
А ти як виглядаєш… сказала. Моя донька це заслужила?
Я мовчав.
Пішла на кухню, відкрила холодильник:
Нема нічого путнього.
Потім відкрила шафку:
Чому ці чашки тут?
Почала переставляти, бурчати, все розставляти заново.
Я тільки стояв.
Потім вона сказала:
Запамятай: якщо хочеш бути справжньою жінкою спершу стань на своє місце. Не вище доньки.
І тоді всередині мене щось обірвалося.
Не сльози. Не крик.
Просто відчуття, що це вже межа.
Коли повернулася дружина, мама вже сиділа на дивані, як цариця.
Я сказав тихо:
Нам треба поговорити. Так більше не може бути.
Вона навіть не поглянула на мене:
Не зараз.
Саме зараз.
Вона зітхнула:
Що знову?
Я не почуваюся вдома. Вона приходить без попередження. Принижує мене. Спілкується, як з прислугою.
Вона засміялася:
Слуга? Перестань нести дурниці.
Це не дурниці.
Тут мама озвалась з дивана:
Якщо він не витримує не підходить для сімї.
І от найстрашніше дружина нічого не сказала.
Ні слова в мою підтримку.
Сіла поруч з мамою.
Повторила:
Не роби драму.
Я вперше подивився на неї по-справжньому.
Вона не була між двох вогнів.
Вона вже вибрала бік. Зручний для себе.
Я подивився на тещу.
На дружину.
Добре,сказав я.
Я не сперечався.
Не плакав.
Не пояснював.
Просто пішов у спальню.
Склав свої речі в сумку.
Взяв документи.
Вийшов у коридор. Дружина вже піднялася.
Ти що робиш?
Я їду.
Ти з глузду зїхав!
Ні. Я нарешті прокинувся.
Теща посміхнулась, як переможець.
І куди ж ти підеш? Все одно повернешся.
Я спокійно відповів:
Ви хочете квартиру, де керуєте всім. Я хочу дім, в якому можу дихати.
Дружина взялася за ручку сумки:
Не можна ж так піти через маму.
Я глянув їй в очі.
Я йду не через неї.
Вона завмерла.
А через кого?
Через тебе. Ти вибрала її, залишила мене самого.
Я вийшов.
І знаєте, що відчув на вулиці?
Холод, так.
Але й свободу.
Вперше за багато місяців нікому не вибачаюсь.
А як би ви вчинили на моєму місці терпіли б заради шлюбу, чи пішли б, коли кохана людина мовчить, поки вас принижують?
