Я єдина донька в родині, кажуть, довгоочікувана, хоча чесно рідко відчувала себе по-справжньому коханою. Зараз мені двадцять три, я вагітна, вже пятий місяць, і саме в цей період мене почали мучити сумніви: а чи дійсно я рідна дочка своїх батьків? Мої мама й тато вже за сімдесят, а фінансове становище нашої родини просто жахливе. Живемо ми в орендованій квартирі у Львові, завжди на межі виживання. Я з чоловіком навчаємося й паралельно працюємо, але грошей довічно не вистачає навіть на найнеобхідніше.
Двічі нам загрожувала виселення через несплату оренди, і ми змушені були позичати гривні в знайомих. Через це ми в боргах, буквально рахуємо кожну копійку, хліб купуємо впівпорожні кошики, й постійно нервуємо через гроші. Іноді батьки нас рятують передають якусь їжу чи щось дрібне з ринку. Одне тільки, вони дуже хотіли, щоб ми з чоловіком розписались. Тому рік тому ми не роздумували довго й зареєстрували шлюб у РАЦСі на Пекарській. Відтоді мої батьки все частіше почали говорити про онуків.
Мама моїми вухами не раз повторювала, що вже час народжувати дитину, бо інакше я, мовляв, стану такою старою мамою, як і вона а хіба це нормально? Але ми з чоловіком відчували, що ще не готові до такого кроку. Ми чудово розуміли до відповідальності ще додасться великий тягар витрат. І тут батьки зробили нам пропозицію, яка здалась тоді дуже привабливою. Пообіцяли: якщо я народжу, дадуть нам велику суму гривень вистачить, щоб купити хатину в селі під Тернополем. Тоді вони переїдуть туди, а нам залишать свою львівську квартиру. Ми все добре обміркували і вирішили, що така допомога нам дуже знадобиться. Власне житло, ще й гроші, щоб спокійніше жити далі Мама запевнила: доглядатиме онука, поки я навчатимусь.
Вони обіцяли матеріальну підтримку, допомогу у всіх витратах для мене й дитини підгузки, коляска, одяг. Але жодної з обіцянок не дотрималися. За вагітність вони не купили навіть пакування підгузків. Мама дзвонила щотижня й питала, чи маємо вже все готове до пологів, а у мене навіть на найпростіші речі грошей не було бодай на пелюшки для маляти. Радила, щоб мій чоловік знайшов ще одну, третю вже, роботу, щоб покрити всі видатки. Я нагадувала про їхню обіцянку допомогти, але мама зробила вигляд, що вперше таке чує, і звинувачувала нас у безглуздості наших дій.
Коли ж зявилася на світ моя донечка така справжня українська дівчинка, яку я з гордістю назвала Даниною батьки раптом пригадали про ті гривні й обіцянки. Та ми з чоловіком твердо вирішили: квартиру будемо купувати самі, без чиєїсь допомоги. Адже зрозуміли розраховувати можна лише на себе, а батьківське слово вже нічого не варте.
