Оцю вазу теж загорни, сказала Валентина Миколаївна, навіть не повертаючись.
Вона стояла посеред вітальні, оглядала полиці так само спокійно та вміло, як досвідчений покупець у дорогому магазині, де вже все оплачено. Ділова, розважлива, із легким прищуром знавця.
Яку вазу? запитала Дариця.
Голос прозвучав тихіше, ніж їй хотілося. Вона прокашлялась і повторила:
Валентино Миколаївно, яку саме вазу ви маєте на увазі?
Он ту. Синю. Ми її привезли з Праги ще у девяносто восьмому. Родовий сувенір, сказала свекруха.
Дариця глянула на синю вазу. Вони з Ігорем купили її на третю річницю весілля в маленькій крамничці на вулиці Карловій. Продавець був літній чоловік із сивою бородою, щось сказав їм чеською. Ігор сміявся, вдавав, ніби розуміє. Потім вони їли трдло просто на вулиці, Дариця обпекла язика, і вони ще півгодини реготали з того.
То не родовий сувенір, спокійно сказала Дариця. Ми її разом купили. Дві тисячі девятого року.
Дарцю, Валентина Миколаївна обернулась; голос набув тієї самої поблажливої інтонації, яку Дариця навчилася впізнавати ще на першому році заміжжя. Інтонація терплячого пояснення очевидного нерозумній дитині. Не будемо ускладнювати. Ти ж знаєш, що все тут, вона зробила великий жест рукою, куплено на гроші нашої родини.
На гроші нашої родини, повторила Дариця, моєї з Ігорем.
Ігор працював. Ми з батьком допомагали. Ти вела господарство. Це різні речі.
Ігор стояв біля вікна і дивився вниз, на місто: з двадцять третього поверху воно виглядало іграшковим і трохи нереальним. Маленькі машини, маленькі дерева і люди. Він мовчав.
Дариця дивилася йому у спину, яку знала вже до останньої родимки знала, як він сутулиться, коли стомлений, знала родимку під лівою лопаткою. Як він дихає, коли робить вигляд, наче спить. Десять років. І зараз він дивився вікном у маленьке місто, поки його мати упаковувала їхнє життя по коробках.
***
Квартира була гарна. Дариця завжди це визнавала навіть коли злилася. Високі стелі, панорамні вікна, паркет з американського горіха, по якому не можна було ходити на підборах. Кухня з салону «Люкс-інтерʼєр», яку Валентина Миколаївна оплатила сама й нагадувала при кожній нагоді. Люстра у вітальні, як крижаний водоспад.
Вісім років прожила тут Дариця і так і не відчула себе вдома. Не тому, що квартира погана вона була надто правильною, надто досконалою, надто ретельно підібраною за тими каталогами, які носила Валентина Миколаївна.
Коли тільки переїхали, Дариця поставила на підвіконня у спальні глиняний горщик із фіалкою, куплений на Житньому ринку за сто гривень. Через тиждень квітки не стало Валентина Миколаївна сказала, що не вписується в концепцію.
Дариця тоді промовчала. Ігор також.
То була перша така історія. Потім їх було багато.
***
Вантажники прийшли о десятій ранку. Двоє мовчазних чоловіків, із візком і рулоном скотчу. Валентина Миколаївна зустріла їх у коридорі зі списком у руці роздрукованим, з нумерацією і підзаголовками. Дариця встигла помітити перші рядки: «Вітальня: диван куточок (шкіра, сірий), 1 шт.; журнальний столик (мармур), 1 шт.; торшер (бронза), 2 шт…»
Вона відвернулася, пішла на кухню, увімкнула чайник просто щоб було чим зайняти руки.
Ігор увійшов слідом, став у дверях.
Дарцю, озвався він.
Що?
Як ти?
Вона глянула в його сторону. На те гарне обличчя, яке колись любила, а тепер бачила у виразі винуватого хлопчиська: брови зрушені, погляд у бік, голос тихий, майже прохальний.
Нормально, сказала вона. Чаю будеш?
Дарцю…
Ти чай будеш чи ні?
Він помовчав.
Буду.
Вона налила кипяток у дві чашки ті білі, з намальованими зайцями, які вони купили у Львові, на Різдвяній ярмарці. Чашки ці не вписувалися в кухню з Люкс-інтерʼєра, й Валентина Миколаївна звала їх цією дешевкою. Саме тому Дариця їх берегла.
Вони стояли поруч, пили чай, а з вітальні йшло делікатне шурхотіння скотчу і тихі вказівки свекрухи.
Вона не має права, ледь чутно сказала Дариця, до себе, не до нього. Диван ми купували разом. Торшери я вибирала. Картини в спальні мої, з Італії, на власні гроші.
Я з нею поговорю.
Ти це вже казав.
Він не відповів. Вдивлявся у чашку із зайцем.
Ігорю, сказала вона, і голос став такий, яким їй не хотілося його чути: втомлений, плоский. Я не прошу у тебе диван. Я лише прошу бути поруч. Просто стати біля мене. Хоч раз.
Він підняв очі.
Я тут.
Ні, сказала вона. Ти біля вікна.
***
Валентині Миколаївні було шістдесят чотири, й вона належала до того типу жінок, які так уміють займати простір, що іншим залишається трохи менше повітря. Не зла. Просто завжди знає, як правильно. Знає, що доречно, а що не вписується в концепцію.
Вона сина любила Дариця не сумнівалась. Просто її любов була такою щільною, всепрошиваючою, що Дариці в ній не знаходилось місця. Не тому, що Валентина Миколаївна жорстока їй у голову не приходило, що хтось інший теж може любити її сина. Або навіть більше.
Першого року заміжжя Дариця намагалась дружити з нею, запрошувала на обід, питала рецепти, якось навіть подарувала ретельно вибраний хустинку. Свекруха подякувала, відклала хустку і сказала, що в неї надто чутлива шкіра.
На другий рік Дариця перестала намагатися дружити, почала тримати дистанцію ввічливо.
На третій рік зрозуміла, що дистанція не працює Валентина Миколаївна не визнає меж, встановлених нею ж.
На четвертий, пятий, шостий Дариця перестала рахувати.
***
Ігорю Олексійовичу, покликала Валентина Миколаївна з вітальні. Іди, треба вирішити по картинах.
Він поставив чашку. Дариця дивилася, як він іде на її голос, і думала, що й цей рух знає до кісточки легкий поспіх у кроці, плечі трохи зведені, готовність.
Скільки разів за ці десять років він так ішов на поклик. На дзвінок. З першого слова.
Вона вже не злилася. Вже давно була надто втомлена для злості.
У вітальні точилася дискусія про картини. Чутно було голос Валентини Миколаївни: «Оту забираємо, це ж з галереї Фенікс, хороша інвестиція» Голос Ігоря щось невиразне, згодне.
Дариця допила чай, помила чашку, поставила сушити.
Пішла у спальню. Просто не хотіла стояти на кухні і чути, як по пунктах ділять її життя.
У спальні було тихо. Сонце лягло косими плямами на ліжко. Не вирішили ще, кому воно залишиться. Може, Валентина Миколаївна вже знає.
Дариця сіла на край, провела рукою по покривалу.
Вона памятає, як вибирала це покривало. Довго стояла, обирала між практичним, темним (немарке, сказала б Валентина Миколаївна) та світло-блакитним, як небо, цілком непрактичним. Купила блакитне. Ігор здивувався, промовчав.
Мабуть, це блакитне покривало найбільш свавільна річ Дариці за вісім років тут.
***
Антресоль у спальні Дариця відкрила навмання шукала свою стару сумку. Там, у глибині, вона знайшла коробку.
Звичайна картонна коробка з-під взуття, пошарпана. На кришці написано маркером її рукою: «Наше. Різне».
Вона не одразу згадала, що всередині.
Витягнула коробку, поставила поряд на ліжко. Відкрила.
Зверху два квитки у кіно, пожовклі. Не одразу згадала, на який фільм. Потім згадала: «Амелі». Їхнє третє побачення, Ігор спершу бурчав, ніби не сподобалось, а через роки три зізнався: сподобалось, просто соромився.
Під квитками листівка з Барселони. Вони там були в медовий місяць. На звороті Ігор написав: «Я люблю тебе більше, ніж Гауді любив цей собор. А він його любив сімдесят три роки». Дариця розсміялася: «Ти теж мене любитимеш стільки років?» «Постараюся», відповів він.
Йому сорок. Їй тридцять вісім. Десять років разом. Шістдесят три лишилось.
Вона подивилась на листівку, згадала це.
Далі у коробці маленький магнітик у формі Ейфелевої вежі, придбаний в Парижі на блошиному ринку (який Валентина Миколаївна винесла з холодильника негайно). Пластиковий браслет «Учасник» з якогось корпоративу, квітка, що розсипалась, її память тягнулася до якихось полів і ранків, три мушлі з Чорноморського узбережжя, паперова серветка з хрестиками-нуликами вони їх малювали у кавʼярні, чекаючи на замовлення.
Все дрібне. Все цілком неважливе. Але нічого з того не було ані в одному пункті роздрукованого списку.
Дариця сиділа на синьому покривалі, тримала у руці серветку з хрестиками і нуличками й відчула, як щось у ній почало дихати. Те, що довго було затиснуте і складене.
Вона не заплакала. Не вміла. Просто сиділа, дихала; а в вітальні заливалося скотчем і перекладалося вказівками «про кришталеві бокали».
***
Ігор зайшов у спальню, мабуть, шукав щось своє. Побачив її на ліжку з відкритою коробкою.
Що це?
Подивись.
Він сів поруч. Взяв у руки квитки, листівку.
Дариця дивилась, як змінюється його обличчя спершу повільно, як світло за хмарою.
«Амелі», тихо сказав він. Я тоді казав, що не сподобалося.
Я знаю.
Я збрехав.
Я теж знаю.
Він взяв браслет “Учасник”.
Це з корпоративу у Сергія. Дві тисячі п’ятнадцятого.
Пятнадцятий, так.
Ти тоді загубила туфлю. На танцполі.
А ти знайшов під баром.
І сказав, що ти Попелюшка.
А я, що ти не дуже на принца схожий.
Він усміхнувся тією, старою, справжньою усмішкою із ледь піднятими губами.
Не схожий.
Посиділи мовчки. З вітальні почувся стукіт і роздратоване Обережніше! від Валентини Миколаївни.
Ігорю…
Так?
Чому ми тут? Не тут, у кімнаті. А взагалі.
Він довго мовчав, крутячи мушлю.
Не знаю, нарешті сказав.
Знаєш, без злості.
Він поклав мушлю у коробку.
Я боягуз, прошепотів він.
Дариця глянула на знайомий профіль.
Я знаю.
Мало б бути по-іншому.
Так.
Я мав би… багато чого мав би.
Так, Ігорю.
Вперше за весь цей день він подивився прямо на неї.
Я хочу, щоб ти знала: я це памятаю. Кожну дрібницю. Він кивнув на коробку. Памятаю квитки, трдло, сон на галявині, мушлі, як ти хотіла рамку, я сказав, що то кітч, ти образилася, потім ми купалися посеред ночі і…
Досить.
Чому?
Бо від того болить.
Він заховувався в тишу.
І мені боляче, тихо сказав.
***
На порозі зявилася Валентина Миколаївна.
Ігорю, тут треба підписати…
Побачила коробку. На секунду обличчя змінилося.
Що це?
Наше, відповів Ігор.
Яке ще наше? Це сміття, викинь його.
Мамо.
Якісь папірці…
Мамо, на цей раз голос у нього був не прохаючий.
Вона поглянула на сина.
Що?
Вийди, будь ласка.
Пауза. Довга.
Ігорю, нас чекають вантажники, час…
Мамо. Вийди з кімнати.
Дариця дивилась на руки. Слухала тишу, густу, в якій було чутно навіть подих.
Добре, нарешті сказала Валентина Миколаївна. В голосі звучало вже інше. Як вирішите, покличте.
Кроки. Віддалено.
Дариця видихнула.
Це вперше за десять років, промовила вона. Вперше попросив її вийти.
Так.
Чому саме зараз?
Не знаю. Побачив цю коробку й… зрозумів: усе там, у вітальні, це просто речі. Диван просто диван, ваза просто ваза. А це, показав на коробку, це ми. Лише це справді належить нам.
Дариця дивилась на нього.
Ігорю, це гарні слова.
Я не хочу гарних слів. Я…
Дочекайся. Дай закінчити. Ти вмієш красиво говорити, завжди вмів. Але розуміти й робити, це різне.
Знаю.
Ні, не знаєш. Бо якби знав та жінка не пакувала б наше життя по коробках. Вона створила список, розумієш? Список того, що наше.
Я зупиню це.
Зараз?
Так.
Запізно, сказала Дариця. Треба було сім років тому, коли вона викинула мій квіток. Або шість, коли переставила меблі у спальні. Або пять коли пояснювала, який борщ “неправильний”. Або три роки назад, коли сказала тобі, що не час заводити дітей: ще треба стати на ноги, і ти погодився, а мені тоді було тридцять пять, і…
Вона зупинилася.
У кімнаті було тихо.
Оце боліло найбільше, ледь чутно.
Ігор сидів, його обличчя відкритим стало, не шукаючим виправдання.
Я знаю, сказав він. Я тоді…
Не треба пояснювати.
Хочу пояснити.
Не зараз.
Вона закрила коробку, натисла кришку.
Оце я забираю, сказала. Мені більше нічого не треба з цієї квартири.
Він подивився на неї.
Куди підеш?
До Марічки. Далі щось знімлю.
Дарцю.
Що?
Не йди.
Вона підвелася. Взяла коробку. Коробка була легкою. Несподівано легкою.
Ігорю, я йду з цієї квартири, не від тебе. Я тут жити більше не хочу. Навіть ніколи й не хотіла, просто звикла робити вигляд.
З цієї квартири можна піти разом.
Вона зупинилась.
Що?
Він підвівся. Прямий, дивиться на неї.
Я сказав: ми можемо піти разом. Не треба мені диван чи лимузини, кришталеві бокали й картини з галереї. Потрібна ти й ця коробка. Все.
Дариця дивилась на нього довго.
В ній щось змінювалось дивне, суміш надії й страху, втоми і ще чогось неназваного.
Ігорю, тобі ж сорок років. Якщо підеш зі мною твоя мама…
Знаю.
…буде дуже незадоволена.
Знаю, Дарцю.
Ти готовий?
Не знаю. Але знаю, якщо зараз не зроблю більше себе не поважатиму.
Пауза.
Це вже інша розмова, сказала вона.
Ага?
Так. Не я поверну тебе. А я хочу себе поважати. Це інше.
Може, всміхнувся. Одне без іншого не буває.
***
У вітальні Валентина Миколаївна розмовляла з вантажниками. Коли вони вдвох зайшли, вона озирнулась. Подивилась на коробку в руках Дарці. На обличчя сина.
Все? Наговорилися?
Мамо, Ігор спокійно. Стоп.
Який стоп?
Усе це, розвів руками: вже кілька речей стояли в обмотці посеред кімнати, торшер у бульбашковій плівці, забирай. Мені не треба.
Вона здивовано поглянула.
Що ти?
Диван, вази, бокали, кухня з Люкс-інтерʼєра. Все твоє.
Ігорю, це ж великі гроші, активи…
Мамо. Я піду звідси з Дарцею і цією коробкою. Це все.
Тиша.
Валентина Миколаївна переводила погляд із нього на Дарцю. В її обличчі була розгубленість як у людини, яка добре знає правила, але раптом опинилася в грі без правил.
Зʼїхав з глузду, прошепотіла.
Можливо.
Це безглуздо. Це…
Мамо. Він підійшов, спокійно, просто подивився на неї. Я тебе люблю. Але так жити не буду. Це не життя. Це… проект під управлінням. А я не проект.
Вона довго мовчала, потім сказала:
Ти пожалкуєш.
Може, і так, відповів Ігор. Але краще жалкувати про своє рішення.
***
Вийшли вони з квартири близько другої. Дариця несла коробку, Ігор невелику сумку та ноутбук.
У ліфті мовчали. Дзеркало на всю стіну: двоє людей середнього віку, втомлених, з коробкою і сумкою.
На першому поверсі вийшли. Консьєрж кивнув. Двері розчинились. Надворі звичайний квітневий день: прохолодний, сірий, запах минулого дощу.
Зупинились на сходах.
Куди? запитав Ігор.
До Марічки.
Я не можу до Марічки.
Не мусиш.
Я хочу туди, куди ти.
Вони дивилися на місто. Ті маленькі люди з вікна тепер були звичайними, зайнятими своїм.
Ігорю, сказала вона. У нас немає квартири.
Знаю.
Майже немає грошей. Все заблокували.
Я щось відклав. Мама не знає.
Добре. Але це тимчасово. Доведеться знімати щось зовсім скромне.
Окей.
Без кухні з Люкс-інтерʼєра.
Слава Богу.
Вона глянула на нього. В його обличчі було щось схоже на полегшення, але це було слово затісне для всього важкого всередині.
Це не фінал, сказала вона. Всьому тільки початок: суд, твоя мама…
Знаю.
Я не впевнена, що ми впораємось.
Я теж.
І все одно?
Він подумав.
І все одно.
Дариця притиснула коробку до себе. Там було кілька квитків, листівка, магніт, браслет, сухий квітка, три мушлі, серветка з хрестиками й нуличками.
Все, що лишилось від десяти років. І водночас єдино справжнє.
Тоді йдемо, сказала вона.
І вони пішли. Звичайною квітневою вулицею у звичайний сірий день, без плану, впевненості, зі своєю сумкою й однією картонною коробкою. Десь там, вище, залишилась квартира з паркетом (та люстрою, схожою на крижаний водоспад), де, мабуть, Валентина Миколаївна вже командувала вантажникам.
А вони йшли вперед. І Дариця не знала, чи правильно це. Вона взагалі зараз майже нічого певного не знала, лише одне: її коробка під рукою. Він іде поруч. Травень, запах весни, коли ще холодно, але вже ясно так не буде завжди.
Ігорю, кинула вона дорогою.
Що?
Памʼятаєш ті мушлі?
На Чорному морі. Ти хотіла зробити рамку.
Ти сказав, що це кітч.
Це кітч.
А я все одно зроблю.
Гаразд, сказав він.
Тільки вішати поки нема де.
Знайдемо, сказав він.
Вона не відповіла. Просто йшла поряд, тримала коробку й думала: знайдемо не обіцянка. Лише слово. Але іноді слово це все, що є. І для наступного кроку цього досить.
