Своє місце
Мамо, ти що? Що ти робиш? майже крізь сон, крізь холодний вітер, що вилітає з материнських рухів, Оленка бачить, як мати жбурляє її небагаті речі з шафи на голу підлогу. Червона сукня у горошок, ця улюблена Оленчина кострубата радість, уже лежить, як розтоптаний мак, біля босих ніг братика. Павлико хапає за пояс і тягне у рот. Не треба, Павлик! Віддай! кличе вона так тихо, як закрутило у вирі.
Ой, пожаліла ганчірку! Наталя, не обертаючись, кидає джинси поверх сукні і зачохлює дверцята шафи. Вимітайся!
Куди? На ніч? Мамо?.. Це ж як?
Куди хочу туди й виганяю! У своєму домі! А от тобі тут не місце!
Я ж Хіба не мій це дім? А я…?
Ні, доню. Нема тут твого нічого! каже Наталя, піднімає Павлика на руки, гостро-знуджено витирає йому ніс подолом Оленчиної сукні. І досить мені нерви мотати! Мене тільки-но життя налагоджуватися почало, а ти все хочеш переплутати! Не буде так!
Що? Чим я тобі життя псу? Що?!
Перед Вовчиком хвостом крутить хто? Не ти?
Мати каже це так, що навіть Павлико здригнувся й розридався. Що ти, мамо, кажеш?! Ти чуєш себе?
Чудово чую! Все, вистачить! Щоб за пять хвилин тебе тут не було!
Наталя ногою зачиняє двері й губиться у коридорі. Оленка стоїть, наче виповзла з-під трамваю не ворухнутися, не думку скласти. Вигнали з дому? Її голова крутить клаптями, ні за що не впіймати ясної думки. Поза дверима ридає Павлико і Оленка остаточно прокидається: щось тут дуже не так, усе навиворіт, як у ночі. Колись її обовязком було: заспокоїти, відволікти малюка, поки не замовкне. Новий вітчим не терпів дитячого плачу, ненавидів ледь не все, що нагадувало про малюка, а мама стала віддавати брата Оленці йши до чоловіка.
Та займайся вже! Доросла стала ото й допомагай!
Ще вчора Оленка була захмарною татусевою й мамчиною дівчинкою, а нині відірваний окраєць, як мати прозвала. За останні два роки все так швидко змінювалося, що вона не встигала звалювати за цими подіями.
Спершу був інфаркт і батько пішов зухвало й нісенітно, бо можна ж було врятувати, аби хтось міг залишити свої справи й простягнути руку на зупинці. Чоловікові ще й пятдесяти не було охайний, не схожий на безхатька. Лежав на холодному асфальті понад годину, а навколо пливли люди своїми стежками. Може, подумали, що пяний, якщо серед листопада так спить. Коли нарешті одна пані торкнула плеча вже було запізно.
Мати тоді наче закамяніла й віддалилася від світу. Оленка благала, кричала, мама жодної сльози, просто замкнулася: забула про дочку, сироту серед живих.
Родини не було, а друзі ще швидше стали просто знайомими, що зявлялися вряди-годи. Оленка тоді теж вірила: досить мати родину більше нічого, гостей не любила, а навіщо?
Так тривало доти, доки не пішла до школи. Дівчаток у класі було врозліта більше, ніж хлопців. Оленку посадили поруч із маленькою, верткою Юстиною чорні коси як мотузи, аж голова в неї завжди була гордо задерта. Ці коси й були Оленчиною заздрістю свої ж русяві кучері торчали довкола, через що звали її «Кульбабкою».
Кос Юстини торкнулася лиш за кілька днів, коли та, роздратовано перекинувши заплетене багатство, прохрипіла: Надокучили! Відріжу навіть якщо мама лаятись буде.
Оленка, очманівши від блиску чорного шовку, прошепотіла: Ти що, це ж краса!
Так сталася їхня дружба. Юстина була четвертою дівчинкою у величезній родині, розгубленій і розгалуженій оселі на краю міста, що, здається, мала сни й стіни з іншого світу. Оленка вперше загубилася в лавині сестер, братів, дідів і немовлят, одразу відчула себе каченям так чужо й потрясно. В родині Юстини всі були одно, хто б не прийшов одразу за стіл, і так нагодують, що потім куди не лізти. Старший брат од лускаючої алгебри рятував удвох, старша сестра кулінарній магії навчала; навіть менші легко мілили тісто та пироги клепали, а її мама і підпускати не хотіла ще рано.
У домі Юстини Оленка зрозуміла: бути серед рідних не тягар, а свято. З роками була видно, буває інакше, коли навіть найрідніші стають чужими, але тоді Тоді світ подарунків, радості без причини, пиріжків і варення. Ось у день народження троюрідної бабці купа цукерок, нова кофтинка, стрічки.
Як це? Це ж не твій день? дивується Оленка; Юстина лиш усміхнена: А хіба треба чекати свята, щоб тішити тих, кого любиш? От Новий рік тоді подарунків море!
Мамі, звісно, їхня дружба не подобалась, а як побачила б дім Юстини заборонила би навіки. Але мама працювала допізна, Оленці досить було нашвидку пробігти додому після школи зїсти борщу та гайнути туди, де завжди ласкаво назвуть, пригостять й навчать чогось нового.
Юстинина родина, дізнавшись про біду Оленчиної, вже ввечері прислала двох старших братів, принесли гривні, допомогли з похороном, документами, були поруч і оберігали. Мати навіть не хотіла виходити до них, а як довелось мовчки кидала сердиті погляди. А Юстина разом з Оленкою плакала в тісто падали сльози, а пирогів вийшло стільки, що сусідів просили допомогти зберігати.
Наступного дня ті самі чоловіки супроводжували дівчат вирішували дрібниці, не давали зриватися. Мама не звертала уваги, а Оленка запамятала: тут є родина.
А як же, скаже Юстина спокійно, ти ж не чужа. А чоловіків у бабинім домі вже нема. Хтось мав допомогти.
А через пів року Юстину видали заміж. Оленка тоді навіть слова не могла добрати, а як відмерла накинулась на подругу:
Ти що? Який шлюб? А навчання, ти ж лікаркою мріяла бути?
Буду бо так вирішили татко й мій наречений. Навчатися дозволяють.
То ти ж його не любиш, ледь бачила! скипає Оленка.
У нас так прийнято. Рідні обирають, наше діло слухати.
Середньовіччя, шепче Оленка.
Мої батьки не захочуть для мене лиха.
Оленка не знала, що казати; на весіллі подруги ледь витримала, а коли почула, що молоді їдуть в Київ, бо батьки чоловіка вже купили їм квартиру, розридалась по-справжньому.
Як я без тебе?
А я без тебе? відповідь така ж безпорадна.
Вже у ті часи мати принесла додому вітчима-Володимира, і Юстина спостерігала з тривогою, як Оленка, мов тінь, тягне час, не поспішаючи додому з училища.
Що, чому не йдеш?
Оленка лише крутить головою не розповісти ж, як той Володько вичікує на кухні, як мати після народження Павлика стала ні на себе не схожа, як треба замикати кімнату, хоча мама сердиться, і як вона вкотре ночує з заплаканим братом, а потім мліє в коридорі училища і по гуртожитку вже пішли лихі чутки.
Не закінчивши училища, Оленка влаштувалася в лікарню і трохи полегшало чергування давали право ночами не з’являтися вдома.
Коли проводжала Юстину з чоловіком удома сталася чергова буря, така шалена, як не бувало. Те нагромаджене вибухало, і не було як загасити.
Мати й слухати не хотіла нічого крутиться у власних образах. І коли сусідка сказала, цілуючи щоку Павлика:
Ох, які ж у тебе гарні діти, Наталю! Павлико й Оленка такі красиві! Шкода, що тато не дожив, щоб побачити таку красу! Ні хлопця в Оленки? Не вірила б така дівка, а все бігає на роботу чи навчання. Пора й їй самому життя влаштовувати…
Що зачепило тоді матір Оленки у словах сусідки? Хто його зна. Але після того вигнала дочку на вулицю, і зараз Оленка гарячково запихала речі у сумку. Де ж її місце, якщо не тут? Куди йти? Телефонувати Юстині, може але що вона зробить? Їй не можна хвилюватися дитину чекає, ще й навчається! А в Оленки нічого й сказати матері рідній не може
Востаннє оглянула кімнату, з письменного столу зібрала батькову світлину, сховала журбу в сумку, втерла сльози. Та й хай! А може, так навіть краще. Вже давно відчувала вона тут чужа. Хай мама своє щастя вибудовує.
Кухня гуде: телевізор, каструлі. Оленка хотіла було зайти до коридору, що веде до кухні, але зупинилася. Що сказати мамі? Хіба слова тут чогось варті? Уже все сказано, і прощення не належить.
Дворик уночі, як заледеніла ріка. Вниз тягне листопад й Оленка щільніше закутується в широкий темно-синій шарф подарунок від Юстини на попередній Новий рік. Тепла куртка гріє, не доведеться повертатися додому, аби брати щось ще, бо мати бачити не хочеться. Обида ще крихітна, немов хитра мишка, вже гризе в душі дірочки, але Оленка відганяє ці думки. Головне вирішити, що далі.
Зупинка пуста; кілька пізніх перехожих, великий сірий пес, всі, кого зустрічає на шляху до своєї наче вигаданої домівки. Сумку кладе на лаву, руки в кишені.
Автівка, що так тихо зупинилась поряд, ледь не змусила її відстрибнути. Уже не відчуває себе у безпеці жодних гарантій.
Оленко?
Арсен!
Оленка ледь не заплакала це ж старший брат Юстини, той самий, що алгебру пояснював і на цвинтарі допомагав.
Що ти тут робиш уночі? На роботу?
Ні Точніше… В лікарню! Саме туди й треба!
Ох і темниш, Олено. Чого з речами? Що трапилось?
І, дивлячись у спокій Арсенових очей, Оленка раптом вилила йому все й про матір, і про Володька, і як вона залишилась «на вулиці».
Зрозуміло! Сідай! коротко киває Арсен. Оленка вагається мить і сідає. Думала, підвезе до лікарні.
Їдуть крізь нічне місто мовчки. У машині тепло. Її все ніби обволокло мяке марево спокою а може, це й сон, де у вухах лунає: «Тобі тут не місце».
Зрозуміла, що вони не в ту сторону, аж коли минули знайомі вогні.
Арсене, а куди ми їдемо? Мені ж до лікарні
Там ночуватимеш? А далі що?
Не знаю…
А я знаю. Їдемо не туди.
Куди?
Побачиш.
Новобуд у спокійному кварталі за кованим парканом. Охоронець пропускає машину Арсена у двір. Вони піднімаються на третій поверх, дзвонять у двері квартири.
Відчиняють не одразу. Урочисто постає жінка такої зросту й статури, що Оленка спершу лякається сама Січова бабуся, мабуть.
Бабусю!
О, Арсенчику! сміється жінка, а фартух і постава роблять її ще більшим казковим героєм. А це хто з тобою? А я памятаю ти Оленина подруга Юстина? Заходь, дитино, невже ти чужа? Не ображай мене.
І вже тепло, фіранки, діамантові люстри, просторий передпокій Оленка мов у іншому світі. Поки вона витирає очі, Арсен нашіптує бабусі, отримує кивок і зникає.
Що стоїш на порозі, дівчатко? Роздягайся, сюди йди! Попємо каву, а ти розкажеш: як так, що така красуня опинилася сама на вулиці? Невже дому немає?.. Мами?
Здається, нема… Оленка опускається на пуфик і розпадається на сльози. Бабуся обіймає, гойдає й гладить по маківці.
Ай, ти ж моя мала! А хіба ж так можна? Де ж Бог очі тримав, що тебе не побачив? Не плач! Все мине. Все якось утвориться. Я стільки страшного бачила більше ні для кого не хочу. І тобі не дам.
Пройдемо на кухню. Я каву зварю справжню, гірку, але щиру. Випєш й забудеш хоч ненадовго. А від паузи такої можна й жити далі, й думати.
На кухні пахне кардамоном і тістечками. Оленка пє каву з мініатюрної філіжанки така гірка, що власні сльози здаються солодкими, але вона смакує все далі і далі й слухає бабусю.
Зви мене Соломія, чи просто Соломка це ще з дитинства. Я, уяви, мала й наївна бігала між грушами там, на Поділлі. В нас там був дім, був наш клапоть землі. Але все згоріло, все втратили. Могили моїх батьків лишилися десь там, темніє Соломія, найстрашніше, коли й могили в тебе відбирають, коли погром іде по рідному
Погром? Як це що таке?
Коли приходять чужі й кажуть тут більше не твого місця! Їм не треба, щоб ти своєю мовою балакав, свою пісню співав. Нас сховали в комірці. Батько завалив двері буфетом, старим дубовим ще з прабабусі. А сам зі всіма лишився. Звідти вже тільки кіптяви й згарища. Та любов батька завжди буде в мені запамятай, навіть якщо колись болить, навіть якщо кривда.
То як ви вижили?
Я мала двох сестер і братика, мусила за них взятись. Допомогли трохи далекі, трохи чужі, трохи свої Витягла всіх. У мене дітей не було час сплив. Сили на своїх вистачило не всім.
А не тому?
Мудра ти Не тільки. Одного разу я покохала того, хто приніс біду до мого дому. Дуже. Та й війна така, там у любові не питають, чи буде дім, буде місце. Його не стало разом із життям у тому краю.
Ви сильна
Не була. Це силу мені дали ті, кого рятувала. І тепер моя сила тобі. Твій прихисток тепер тут, поки не віддам у руки тому, хто зможе берегти. Готуватиму з тебе справжню господиню!
Соломія сміється охрипло. Правильно боїшся! Є чого
За два роки Оленка почала готувати так, що Юстина приїхала з Києва й сама заздрить.
У тебе смачніше, чесно! Що ти в фарш додаєш? сміється, вгризаючи мініатюрний пиріжок. Як ти взагалі?
Все добре, Юстино, Соломка мене всьому вчила. Без неї
Ой, не хваліть, махає рукою Соломія, стежачи за кавою на плиті.
Раптом обличчя Соломії сіріє.
Щось сталось?
Погляд у Юстини тривожний. Оленка киває:
Мама хвора.
Дуже?
Дуже. Їй залишилось небагато. Вона лежала в моїй лікарні, я все знаю
Ти так і не бачилась з нею? Юстина схоплюється з місця.
Не можу Коли думаю, як вона тоді
Лєно, потім не встигнеш попрощатися.
Все розумію Але не можу… Якби не Арсен, якби не Соломія ким би я була зараз? Думала вона про мене тоді, коли проміняла нас на якогось там чоловіка, який залишив її, ледь дізнався, що вона хвора? Він і сина, до речі, кинув.
А Павлик?
У притулку. Мені не дали. Працюю я, житла ж нема. На зйомну квартиру не вистачає навіть із надбавками.
А мамину квартиру чому тобі не видали?
Виписала мене. Без паперів опіка не віддає брата. Я вже й не сплю від думок, як там мій Павлико.
Як так переймаєшся пішли!
Куди?
В лікарню!
Мамі?
Вона де?
Вже вдома.
Тепер вона миритись має, а не ти. Але про брата подумай. Ти ж сама знаєш як воно, коли про тебе не дбають.
Оленка все ж помирилася з мамою за два дні до смерті Наталя, стомлена і зовні, і всередині, попросила вибачення в доньки, яка ці місяці доглядала маму, бігала збирати папери на опіку й десь сховала всі свої образи.
І, дивлячись в очі матері, де тільки біль, вже зовсім не тілесний, Оленка вперше знову змогла згадати іншу маму молоду, у червоному сарафані, якого вже й нема, що годує її черешнями на світанку дитинства яскравими, солодкими, теплими наче мама.
І слова самі виринули ті, яких боялася й чекала:
Прощаю тебе, мамо
Так справдились колись сказані Соломіїні слова:
Образу треба виганяти, мов скажену собаку, бо вона зсередини зїсть, не дасть тішитися нікого, нічого не побачиш. Треба, дитино, для себе прощати.
Через тиждень Павлико, міцно вчепившись у руку сестри, зайшов у квартиру й тихо спитав:
Ми тепер назавжди вдома?
Так, малий. Тепер удома. Тут наше місце, розумієш?
І Павлико кивнув так, як можуть тільки ті, що вже втратили і вже знайшли своє. І Оленка відчула все правильно вперше за довгий, важкий час.
