Їжачок
Знову! Олена побачила повідомлення у вайбер-групі садочка і жбурнула телефон на диван поруч.
Що там, мамо? Орися відірвалась від зошита і кинула погляд на матір.
Конкурс знову! Як же воно мені вже набридло! Для чого це все, кому воно здалося? І, головне, здати вже післязавтра. А я ж на зміну завтра. Коли ж я те все маю робити?
Хочеш, я сама зроблю? Орися відсунула підручник з алгебри. Я вже майже закінчила з уроками, тільки алгебра лишилась, але її я завтра у Марійки спишу. Там таке завдання дивне, нічого не зрозуміла може, вона пояснить.
Не треба, доню, займайся собою. Ще мене тільки не вистачало! У тебе чверть закінчується, та й контрольні на носі.
А як же… Вовчик знову засмутиться. Памятаєш, як минулого разу плакав всім грамоти дали, а його виробу навіть не подивились? Він же сам її робив
Тому й не подивились, Олена насупилась ще більше. Всі ж у нас Пінзелі і Білокінь. А якщо малюють то вже майже Іван Марчуків. І що цікаво, не діти ж, а батьки. Хіба дитина зліпить оте, що там на конкурсі? Але найбільше мене навіть не це дратує.
А що тоді?
А те, що виховательки мені в очі співом доказують усі поробки дитячі. Ти б бачила, які там дитячі! Не кожна мама таке витягне…
Мамо, а чому усі мовчать? Хоч би одна обурилась! І кожного разу всі тихо зробили-здали. Памятаєш, в першому класі таке ж було? А потім одна мама сказала: ну, досить вже дурнею маятись, або хай діти роблять самі.
Це коли ваша Ірина Миколаївна втекла від батьків?
Авжеж! Орися розсміялась. Всі гуляли від щастя! А Світлана Петрівна тоді й оголосила: Тільки діти роблять. Хто принесе сам вяже, сам клеїть, сам ріже. І двійку поставила Ніночці, що принесла іграшку від мами. Спочатку похвалила, а потім на наступний день всіх зобовязала принести нитки й гачок і вперед! Памятаєш, як я тебе вночі по сусідах ганяла шукати нитки?
А то! Не забула… Олена усміхнулась.
Он бачиш… Вона ж Ніну посадила, попрохала звязати кружечок не змогла. І отримала двійку. Не памятаєш?
Ой, геть уже згадала… Ну, таке було.
Знаєш, таким конкурсом треба батьків нагороджувати, не дітей. Щоб ніхто не засмучувався. Орися зібрала ручки в пенал і встала. Може, чаю зробити? А Вовчику казку почитаю?
Хочу! Олена підвелась, підійшла й обійняла доньку, чмокнула у скроню. Ти вже така велика! Вже не дотягнешся до маківки, як раніше. Вся в батька…
Ой, мамуню, не треба про нього, Орися обережно відступила. Не хочу згадувати.
І не треба! Йди, чайок зроби, а я поки одного дзвінка зроблю. Ти мені підкинула чудову ідею.
Олена ще раз обійняла доньку, а тоді легенько штовхнула.
Йди!
Дивлячись на рівну, наче по лінійці, спину Орисі, Олена замислено погодилась: гени штука кумедна. Вона була кремезною, світловолосою, і син Вовчик теж до неї схожий білявий, кругленький. А ось Орися мов статуетка: тоненька, летюча, вічний порух і життя. Ідеальна постава, довга шия, тонкі запястя. Вся вдалася в батька і бабцю по татовій лінії балерина! Правда, не прима, одинадцятий лебідь у ставку, але ідеальна спина, шалена воля й натура ці риси перейшли Орисі. Єдина відмінність характер. Олена зітхнула, усміхнулась. Дочка її дивувала завжди якимось теплим світлом, що транслювалося на всіх навколо. І це, звісно, було і плюсом, і бідою люди не гребували добротою і безвідмовністю Орисі. Та змінюватися вона не мала наміру.
Хата у них ніколи без хворих тварин не була Орися їх і присилала: лікує, годує, пристраює добрим людям.
Єдиний, хто залишився з них літній величезний кіт, якого Орися підібрала минулої зими. Тоді морози такі були, що навіть школи позакривали. Ольга сиділа вдома з Вовкою, який не ходив у садок через застуду. Маму відправила на зміну, сама готувала обід, а виявилось нема жодної цибулини в хаті. Крамничка поряд, тож вона, суворо звелівши Вовці дивись мультики і з місця не вставай, вимкнула плиту й побігла по цибулю. Назад завертає на порозі ледь не впала, прямо на східцях. І бачить котяче око, жовте, як мед. Кіт сидить, гігант чорний, колись пухнастий, зі злинялою шерстю, залисинами й слізками на очах. Мордочка така байдужа, що Орися, ледве стримуючи сльози болю, питає:
Змерз? Пішли зі мною?
Кіт не відповів, лише підібрав лапи і мовчки дивився їй в очі.
Дівчина вже й підняти та важкий. Тоді двері розчинила.
Заходиш? Холодно, а вдома є молоко.
Кіт втомлено і без надії подивився. Кому я треба? так і читалось у його погляді. Орисі стало аж боляче, вона опустилась на коліна.
Не бійся, йди, прошу. Хоч мені ти потрібен.
Кіт мовчав, але раптом приткнувся лобом у долоню і встав.
От молодець! Орися зраділа і обережно підвелася. Вовку не бійся, гучний але добрий.
Олена лише втомлено махнула головою, побачивши це страхіття наступного дня.
Орисю, та він довго не протягне…
Хай хоча б у теплі, так, мамо?
Я ж нічого не кажу, видихнула Олена. Хай.
Протестувати сил не було. Взагалі, сил лишилось обмаль. На роботу автоматом, вдома щось по мінімуму, діти і то вже все, заради чого жила.
Чоловік теж особлива історія. Більше року жив на дві хати, намагаючись вирішити, де затишніше. Олена вже й не тішилась його присутності. Але він не хотів іти:
Ти не сильно-то й чекаєш. А от діти люблять
Вже жили у різних кімнатах: квартира дозволяла. Орися й слова не продовжила, коли мати перебралась до неї, лягла на вузенький диван. Дівчина, не по роках, все розуміла.
Олена знала і про молодшого сина чоловіка, і блондинку-модель його нову любов. Змагатися навіть не думала. Якось, повертаючись через парк після зміни (хотілось знову вдихнути осіннє золото і попинати листя), Олена зрозуміла: спокою їй більше дає тривала прогулянка, ніж будь-які засоби від нервів. Усміхнулась навіть, побачивши, як хвалькувата білка дражнить собаку із сивим дідом на повідку. Високий Отак і чоловік її у старості виглядатиме колишній військовий, підтягнутий, поряд інша жінка. Не вона… Життя сценарист з гумором. Ось і він, іде алеєю зі своїм маленьким сином і симпатичною білявкою. Олена розвернулась і, мовчки, пішла до виходу, остаточно вирішивши для себе, як жити далі.
Тієї ж ночі речі чоловіка були складені. На будь-які його аргументи просто тихо сказала:
Йди.
Може, він би і не пішов… Але з кімнати вийшла Орися та шепотом повторила:
Йди
Двері зачинилася, Олена сповзла по стіні, а донька кинулась до неї:
Мамо! Ти що?
Постав чайника, доню. Чаю хочеться…
Діти пережили це по-різному. Вовку мами вистачало, тато й раніше бував гість. А от Орися сильно, але мовчки. Вночі лежала, вдивляючись у стелю намагалась побачити в тінях візерунок і заснути… Перевтома згодом дала знати: стала нервовою, емоційною, плаксивою. Олена відвела її до психолога мало що допомогло. Ситуацію врятував Кузя.
Котяра був названий Кузьмою. Всі чомусь привязались до цього монстра, який ще довго лякав Олену ночами, миттєво зявляючися то на кухні, то в коридорі.
Що тобі не спиться? бурчала вона, коли той вмощувався поряд.
Не мурчав, як інші коти, не просив ласки просто мовчки сидів. Для Олени такі котячі вечори стали терапією. Вона шепотіла, що болить, про страхи й проблеми, навіть плакала. І котяра лишався очі жовті-прожектором я все розумію. І відійти не міг.
Згодом побачила, що донька заспокоїлась, і відчула: не вона одна з котом говорить. Тому Олені, між іншим, каже:
Як вирішиш його прилаштовувати, знай: я проти. Хай живе.
За рік Кузя піднабрав ваги, відживив шерсть і перетворився з напівжебрака на цілком домашнього кота. Олена на питання подруг про особисте життя віджартовувалася:
Краще вже і не треба! Легко терпить, слухає вночі, дітей любить, їсти мало просить і носки не розкидає. Мрія, а не чоловік!
Нові відносини? Та ви що! Ламана кукла з залиплими шарнірами так вона себе відчувала. З життям мирилася дітьми.
З Орисею в садку ніяких конкурсів не було навпаки, свята без кінця: сукні, туфельки, панянки… А ось з Вовою інша справа. Батьківський актив суцільна саморобна мафія. Чоловік, після вигнання, заявив: аліменти тільки через суд і допомоги чекати нічого. Він прекрасно знав, що зарплатня медика сміх крізь сльози, пенсії не вистачає. Думав, Олена буде проситися не вгадала. Два місяці пів на пів, потім друга робота, часу немає взагалі. Дитячі проблеми тепер на третьому плані.
Спочатку не надто це дошкуляло підклеїти аплікацію чи зліпити колобка. Орися допомагала, Вова теж хотів робити сам. Але потім його поробки якось непомітно ховали на найгірших поличках без слова, без молодець. Після того викликали на зборах.
Тихіш, шановні! Алла Іванівна, вихователька, заглушала бурю: Наші діти це майбутнє! Від кого ж вони навчаться? Вільні півгодини з дитиною подарунок! Для спільного результату… Коли ж останній раз ви робили щось разом? Якщо у вас нема часу для власної дитини…
Олена вже не слухала. Пригадала Кузю з його невозмутим поглядом, і так захотілося вдома чайку, тиші, щирої дитячої розмови.
Після зборів пішла мовчки, попри заяви активістки родкомітету Лєнка, я тобі пізніше передзвоню! Просто відключила звук.
Минув тиждень, і ось новий конкурс. Олена раптом по-справжньому розізлилась. Досить! Якщо це дитячий конкурс, хай діти й роблять! Перемовилась з трьома мамами й одним татом, ідею сприйняли на ура.
Свято відбулось наступної суботи. Олена впевнено йшла до садка або вийде, або ні, але мама-дурепа з себе більше робити не дасть і ні своїх, ні чужих дітей ображати не дозволить.
Вовчикова поробка, як завжди, на найвищій дамбі серед шедеврів-батьківських. Олена підійшла до стелажу, оглянула вирішення чужих геніальних задумів, витягла Вовиного їжачка.
Олено, що ви робите? Алла Іванівна аж ахнула. Зараз же буде виставка!
Я і хочу, щоб мою дитину, цю роботу, побачили. Табличку поправлю, Олена неквапно підсунула інші поробки і поставила їжака сина вруба на саме видно місце.
Вихователька, насупившися, промовчала при Олені зайвого не зважилась. Вовчик аж рота роззявив з подиву, побачивши свій виріб наперед.
Зал поволі наповнився гам, вбрання, зачіски Врешті, всі спустились у музичну залу на святковий ранок.
Виходячи, Олена підморгнула татові Варки, і, слідом за сином, пішла на перший поверх.
Концерт відбувся прекрасно: Вова виразно декламував вірш, який з ним вивчила Орися, вальсував з Варею, і Олена подумки відмітила рухається чудово, може, бабусині гени, може, варто вести на танці.
Оголошення результатів. Дипломи, шоколадки всім, чиї поробки були золотими руками батьків. Вові та ще кільком дітям ніц.
І тут, поки Алла Іванівна святково закривала церемонію, Олена встала.
А зараз… У батьків нашої групи є щось сказати.
Одні посміхнулись, знаючи, до чого йде. Інші здивувались, але Олена отримала від мами Сашка пачку грамот, а мама Лізи винесла коробку…
Найперше, величезне спасибі нашим вихователькам! За натхнення, святковий настрій, клопоти з нашими дітьми і з нами, з батьками не меншої ваги! Давайте, разом, спасибі!
Зал ревів дякуємо, потім притих.
А тепер давайте привітаємо усіх діточок, які старалися, але не перемогли. Вони молодці не менш, ніж інші. Оплески їм!
Діти розцвіли на обличчях. Грамоти, шоколадки, веселе обговорення роїлося по класу.
А зараз… Вручимо подарунки тим, хто зробив НАЙКРАЩІ роботи!
Олена передала список Лізиній мамі, вручила найперший великий чупа-чупс голові батьківського комітету. Та розгубилася.
Лєно, та навіщо це?
Не заважай. Не ти одна перемогла.
В той день жодна золоторука мама не пішла додому без грамоти і цукерки.
Вже потім Олена дізналась, скільки обурення було, коли після концерту побачили новий стелаж з виробами ТІЛЬКИ своїх дітей. А надписи: Я сам! роздрукований Орисею на ватмані, красувався над тими скарбами.
Тим часом, забрали Вовку, переобули швидко, й помчали додому, до Орисі.
Мамо?
Що, мій хороший? Олена посміхнулась синові, що зжимав грамоту.
Якщо мені дали грамоту, значить, моя поробка добра?
Та ти що! Найліпша! Бо ти сам її зробив! Орися не допомагала!
Але їжачок кривуватий…
Ну то й що? Зате твій.
Вова примружився, звикнув до маминих темпів, а потім знову підвів голову.
Мамо, а ти мною пишаєшся?
Олена різко зупинилась, і Вова навіть ледь не полетів вперед, тож мама тримнула його за руку, опустилась навпочіпки.
Дуже пишаюсь! За те, що ти вже самостійний. За те, що не просиш маму робити все за тебе. За те, що розумієш: у мене мало часу й допомагаєш. Я бачила, що посуд вчора мив не Орися, а ти. Дякую за це. Ти ростеш справжнім чоловіком.
А хто це справжній чоловік?
Олена замислилась.
Це той, хто сам свої проблеми вирішує, але дякує за допомогу. І хто не ділить справи на чоловічі/жіночі, а просто підтримує близьких. Памятаєш, поки ти мив тарілки Орися робила хімію, і контрольна вийшла на 12…
А далі як?
Розкажу потім. А зараз, знаєш що? Олена підвелася, взяла за руку.
Що?
Думаю, ми заслужили на маленьке свято!
Ура! Тортик?
Авжеж!
Ввечері, пючи улюблений чай із чебрецем, Олена слухала дітей, дивилась, як Кузьма тихо мружиться у куточку, і думала, що для щастя сучасних малих людей треба небагато: просто, щоб мама похвалила, щоб знати ти важливий.
Завтра вимкне всі чати, а маму Лізи попросить інформувати коротко не більше. Потім з Орисею ще згадають обличчя матусь і татусів, коли ті грамоти й чупа-чупси отримували.
Минуть роки. Вовчик стане курсантом Харківського ліцею, кривуватий їжачок сидітиме на кухонній полиці біля гарного заварника, що привезе Орися на канікули з Києва. Олена, залишившись із Кузею наодинці, трохи розгубиться, але поруч зявиться його величність Єгор Олександрович невисокий, добряк, з животиком і веселим характером. Він подарує їй спокій та радість, про яку вона навіть не мріяла після всього пережитого. Будуть посиденьки з шашликами на дачі під Білою Церквою, троянди, море, усе інше… Та головне діти полюблять Єгора, і це відкриє Олені очі: чужих дітей не буває.
Орися, повертаючись на канікули, дивитиметься, як мама й Єгор ідуть під руку крізь парк Шевченка, граються листям і годують білок. І мріяти про те саме. Щоб завжди був хтось із ким можна йти далі, нехай тобі буде й сімдесят, і просто мовчати на двох, грітися біля чаю з чебрецем. Бо іноді головне не слова, а тихий відгук любові в серці.
