Складне щастя
Як це розлучаємося? Денисе, ти що, жартуєш?
Олеся дивиться на чоловіка і не розуміє нічого. Яке ще розлучення? Вони ж разом майже двадцять пять років! За два тижні мали святкувати річницю Чи вже не святкуватимуть? Думки заплутались. А як же гості, застілля? Запрошення давно надіслані Усі вже збираються. Вся родина зїдеться, друзі всі питають, що подарувати А подруга Уляна, наприклад, уже й подарунок прислала. Шкода, що не приїде. Вона далеко і як їй на шостому місяці в літак сідати? Сидить вдома. Ще побачаться і ще раз відсвяткують. Уляна ж не останню роль у створенні цієї родини зіграла. Саме вона познайомила Олесю з Денисом, своїм одногрупником. А потім найголосніше кричала на весіллі: «Гірко!», ховаючись від гніву Олесі за букетом, який та навіть не кидала просто вручила його подрузі.
Не розумію, чому твій Коля зволікає? Таку дівчину втратить!
Куди він подінеться? поправляла зачіску Олесі Уляна. Усьому свій час, Олесю. Він ще не готовий. А навіщо мені недозрілий чоловік? Щоб набити пику відразу й розлучитися за рік-два в кращому разі? А потім усе це поділ майна, дітей, родини, тому що за той час усі будуть мною захоплюватися, і в підсумку всі постраждають? Ні! Почекаю. Ти ж на два роки такого все напланувала! сміялася Олеся, дивлячись, як Уляна сердито підмалювала губи.
Я не вмію жити наполовину. Якщо вже братися так усе й одразу!
А діти, Уль? Одразу і діти? А не дитина?
Так! Хочу двійню! Щоб відмучитися й одразу повний комплект! У мене всі шанси є: і в родині в мене, і в Колі таке вже було.
А комплект-то ще й виховувати треба!
Так удвох легше, ніж одного.
Чому це? Олеся з зацікавленням слухає подругу. Уляна завжди була розумною і практичною. Коли в дитинстві вони з Улянкою шкодили, завжди прилітало кому завгодно, але не їй. Уляна спритно вміла організувати «справу» так, що залишалася поза підозрою. Але якщо хтось вирішував інакше, то вона просто спостерігала з боку, як «розумник» отримує від батьків.
Все просто, Олесю! Конкуренція потрібна але здорова і правильно організована. Є постійний компаньйон для ігор. І статус мами року за двох дітей одразу. Як мало? Можу ще перераховувати!
Не треба! сміялася Олеся, не сумніваючись, що Уляна добється усього бажаного.
Так і вийшло. З тією лише різницею, що доля виявилася ще дотепнішою замість двійні у неї зявилась трійня. Мабуть, небо вирішило перевірити Улянину витримку.
Зі всім Уляна впоралася блискуче. Чоловікова рідня справді її оцінила. Уляна ні перед ким не кланялася, проте завжди допомагала у складну годину. Зазвичай це була правильно організована діяльність її чоловіка, який не прагнув встановлювати рекорди доброти. Але тут довелося підкоритися дружині:
Прийде час, коли нам допомога буде потрібна і що? Покажуть нам фігуру з трьох пальців? Ні, любий! Цей варіант мене не влаштовує. Любиш смаженої картопельки з грибами на вечерю їдь до мами, збери шафу. За дві години впораєшся а їй приємно. І скажи, що я на наступний тиждень приїду мити вікна.
Отож, коли Уляні знадобилася допомога з дітьми були й дві бабусі, і дід, бо її батька вже не було всі на допомогу, будь-якої миті. Тому Уляна трійнят виростила, займалась ними, хоча через малу вагу ті певний час перебували в зоні ризику, а потім вступила в університет.
Улько, ти здуріла? Коли ти плануєш це все встигати? Олеся від подиву губу прикусила.
А хто поставить погану оцінку мамі трьох дітей? Мозок не атрофується під час декрету, а після я і економіст, і юрист широкого профілю! Що тут поганого?
Диплом Уляна отримала, на роботу влаштувалася, впевнила роботодавця, що зарплати вистачить і на няню.
Але ж тобі майже нічого не залишиться!
По-перше, няня зараз не потрібна бабусі справляються. Але це не справа роботодавця. По-друге, мені потрібен досвід. Який би «диплом» у мене не був без практики нічого не вартий. Краще хоч на мінімалці посиджу, зате потім зможу сама ставити свої умови.
Олеся дивилася, як живе Уляна, й дивувалася. Як жінка все встигає і не втомлюється? Якась така впевнена, рішуча Олесі з дитинства складно було приймати рішення. Навіть у дитсадку вибрати між червоними чи синіми колготками трагедія.
Зате, якщо ти щось вирішила це вже остаточно й назавжди! Не те, що я, яка завжди мечусь, сміялася Уляна. Ти консерватор, Олесю. А це найнадійніші люди.
Надійна От Денис як її оцінив! Як він може? Навіщо все це? Жили ж нормально! Так, дітей не було і це ускладнювало стосунки, але змирилися ще давно значить так треба. Олеся який час працювала волонтером у дитячих будинках і зрозуміла свою дитину взяти не зможе. Не в тому сенсі, що не вистачить сил чи грошей. Вона боялася, що не зможе любити як треба. Те саме “як треба” вона собі не могла пояснити, але знала тут слід щось більше, ніж бажання.
Ви просто не зустріли ще свою дитину, сказала якось Світлана Миколаївна, директор одного з дитбудинків, під опікою компанії Олесі. Вони стояли біля ялинки в колі дітлахів. Олеся таким сумом дивилася на малюків, що навіть досвідченій Світлані було ніяково. Зустрінете свою дитину не втриматися. І ніякі труднощі вас не зупинять.
А якщо не зустріну? Якщо мені не призначено? Олеся відвернулася від ялинки і почала розкладати подарунки.
Значить, не треба. Світлана Миколаївна так спокійно погодилася, що Олесі аж холодно стало. Краще так, аніж взяти на себе відповідальність і не впоратися. Тоді нещасними будете обидва. Побачиш он Мишка? Його вже двічі повертали.
Боже Як? Він же маленький ще. Скільки йому? Пять?
Шість буде. В першій родині прожив два роки, у другій рік.
Чому? Як можна так?
Вперше узяли сироту, а потім народилася своя дитина. Частий сюжет, на жаль.
А вдруге?
Там сімя гарна, але не розрахували сил. Двоє своїх, троє прийомних. Михайлик став четвертим. І на нього любові не вистачило. Прожив майже рік, а потім просто сів у кут і відмовився їсти.
Як це? перелякано Олеся.
Так. Навіть води не пив. Просив у дитбудинок «бо не люблять». Психолог довго з ним працював, не зміг нічого зробити. Повернули. Знаєш, що, Олесю?
Що?
Краще б і не брали. Мені страшно за того хлопчика. Він ще маленький, але вже ні в кого не вірить і нічого не чекає. Дуже рідко в таких дітей зявляється справжній дім.
Після цієї розмови Олеся ледь не кинулася оформлювати документи на Мишка. Але вчасно стрималася, коли згадала Улянине:
Упевнена, що в тобі вистачить тієї самої любові? А якщо ні? Олесю, подумай ще раз. Не квапся. Якщо це просто жалість, кинь цю ідею. А то станеш ще однією з тих, хто його зрадив. Тобі це потрібно? А йому? Хочеш віддам тобі когось із своїх на тиждень спробувати.
Олеся відмовилася. У дитбудиночок більше не їздила, допомагала на відстані, але про Михайлика памятала. Він був для неї певним дороговказом: жити так, щоб нікого не зробити нещасливим.
Олеся обняла себе руками за плечі. Холодно Чому так холодно? Адже лише осінь, а опалення вже дали! Що ж їй тепер робити? Можливо, допомогти Денису зібрати речі? Які? Теплі? Тут же довго тепло не тримається Літо коротке, а осінь мало не одразу переходить у зиму А у мами, на Одещині! Олеся й не знала, що таке мерзнути. Всю зиму у легкій куртці ходила. Рідко коли пальто одягала, хіба що у Карпати на вихідні
Зрозуміла, чого хоче зараз найбільше. До мами. І втікати з нею у гори на кілька днів. Щоб нікого і нічого поруч Але мами вже немає. І Дениса тепер теж нема.
Господи, їй не потрібна ця свобода! Їй потрібен чоловік поруч. Щоб усе як раніше кава на сніданок і вночі, якщо захочеться, розмови до ранку, просто бо не спиться. Театр чи несподівано за місто планувати майже нічого не вдавалося, найкращі дні виходили спонтанними. Денис просто телефонував удень:
Олесю, що робиш?
Зайнята, дуже! У мене дві співбесіди, потім банк.
А, та ну! Поїхали гуляти?
І вже за годину вони крокували лісом, мовчки або перемовляючись про дрібниці, і було добре
Тепер це “добре” у минулому. Її минулому. Вона памятатиме, а він навряд. У нього буде майбутнє. З новою цією жінкою, яка чекає дитину Дитина! Ось, напевно, причина? Чи все-таки їхній шлюб був неправдою з самого початку? Перше Олеся ще могла зрозуміти, а друге ні! Виходить, що вона просто ніхто Адже не змогла за стільки років зробити одну людину по-справжньому щасливою.
Вона стояла на кухні біля вікна, коліна притиснуті до гарячої батареї, і не могла змусити себе обернутися чи щось зробити. Чула, як Денис ходить по квартирі, відкриває шухляди. Її трусить так, що навіть вазон з єдиною квіткою, яку колись принесла їй Уляна, зсунувся з підвіконня. Нарешті, гримнула вхідні двері. Олеся розтисла кулаки, впялася пальцями в підвіконня, а потім скинула важкий горщик на підлогу й закричала.
Легше не стало. Темний ґрунт, змішаний зі скалками горщика по всій кухні, якось привів її до тями. Саме так усе зараз чорне. Світла нема і не може бути! Тому що світло щойно пішло
Єдине, що вона може зробити діяти.
Олеся відірвалася від батареї, босоніж по скалках пройшла до спальні, зняла телефон із зарядки.
Уль
То навіть не плач був тваринний розпач, від болю. Але Уляна все зрозуміла й без слів.
Денис пішов?
Так
Ясно. Чекай мене завтра.
З глузду зїхала?! Олеся відразу отямилася від ділового тону подруги. Не смій! Я не дозволю! Якщо щось із тобою чи дитиною станеться Чекай Враз Олесю осінило. Ти знала?!
Не знала. Відчувала. Коли ви востаннє приїздили, Денис на мене не дивився. Тепер зрозуміла чому. Олесю! Все на краще!
Що на краще? Мені жити не хочеться! У мене ж нічого не залишилося! Все відійшло! Весь сенс життя кудись Що ж тепер робити?
Кинь усе й купи сукню!
Що?! Олеся аж телефон мало не впустила. Ти що сказала?
Те саме: купи собі ту сукню, на яку пожаліла грошей. Прямо зараз! І потім мені покажеш. Не сиди вдома, не вий. Від цього нічого не зміниться! Купи сукню а потім береш квиток, сідаєш в потяг чи літак і летиш до мене. Підемо в гори.
Які гори, Уляно?! Тобі ж невдовзі народжувати!
І що? Я вже половину свого життя провела в поїздках. Ми будемо ночувати в готелі, погуляємо трохи і годі! Не будь егоїсткою. Мені це потрібно навіть більше. Давай! Через 30 хвилин чекаю повідомлення про рейс. Не змушуй вагітну нервувати!
Уляна скинула слухавку, а Олеся здивовано дивилась на телефон. І що тепер?
Відповідь прийшла сама. Олеся встала, підійшла до дзеркала. Ось вона. Всі ці роки на обличчі. Вже не дівчинка, але й не бабуся. Та й годі! Молодість далеко, але це ще не кінець. Не діждуться! Якщо Денис думає, що вона впаде й не встане не дочекається! Уляна права.
Олеся провела пальцями по волоссю, змахнула сльози і випросталась. Треба діяти. Якщо зараз сяде вже не зведеться.
Кілька повідомлень на телефоні і всі плани скасовані. Ще пара дзвінків відмінила ресторан і все інше.
Взяла віник. Хоч удома два пилососи, вилізла з відром і веником, навела лад на кухні. Потім купить новий вазон. Не зараз.
Сукня сиділа як влита. Не дарма вона мріяла про неї червона, яскрава, така, яких раніше собі не дозволяла. Завжди спокійні тони, а це як улюблена Уляніна епатажна річ. Але нині душа вимагала іншого. А чому б і ні? Невже вже так постаріла, що не може дозволити собі трохи уваги?
Ні Дзеркало показує зовсім іншу Олесю. Втомлену, засмучену, але не зламану. Є ще щось І нічого цього не відбере. Злості, правда, не виходить. Може, тому що розуміє, чому Денис пішов? Він теж до неї звик Вони були більш ніж чоловік і дружина. А друга зраджувати завжди болісніше Ой, Денисе, навіщо ж тоді?
Рейс із пересадкою, але Олесю це не засмутило. Навіть легше: відволіктися від сумних думок.
Подорож вдалася. З Уляною сходили всі маршрути неподалік готелю, де поселилися. На стежках або мовчали, або розмовляли, боячись щось упустити. Уляна мала вміння так аргументувати, що важливе ставало дрібязковим, а дрібне важливим.
Повернись додому. Що тобі там одній робити? Бізнес? Та тут малечі досі вистачає новий мікрорайон строять, відкривай дитячі центри з десяток все одно мало. Та й тато хворіє. Ти ж сама збиралася його до себе забирати, щоб поблизу. А тепер не доведеться нічого міняти: ані квартири, ані клімату. Хочеш, з ним живи, хочеш поруч щось купи. Подумай.
Олеся думала. І наприкінці цього спонтанного “відпустку” вирішила: так буде найкраще.
Розлучення, продаж квартири, машини, оформлення документів щодо справи, в яку Олеся вклала стільки, що зараз і не порахує Все лишалося минулим. Сила набралась, емоції відділила, кілька разів зустрілася з Денисом, тримаючись гідно, а потім назавжди видалила його номер і наказала собі забути всіх, з ним повязаних.
Одеса зустріла її справжньою весною. Весь край білий від цвіту яблунь і сяє сонцем. Дихати стало легше і Олеся взялася за нове життя. Жити з татом не стала купила квартиру поруч. Одного разу випадкова зустріч із Любовю Василівною, яка відчинила двері, коли Олеся зайшла без попередження, розставила все на свої місця: краще нехай у татовому домі буде одна господиня. А для тата вона тільки раділа. Все одно, мати він втратив нещодавно, але це не означало, що решту життя мусить прожити у смутку. Бачачи, як той метушився на дачі, поки вони з Любою варили чай, Олеся тільки тішилася, що у найближчої її людини зявився стимул жити далі.
А Ігор ще нічого у нас, а, Олесю? Любов Василівна дивилася на тата Олесі із такою турботою, що сумнівів у щирості не було. Ось воно, це загадкове відчуття. Є воно для когось легко, для когось складно, хтось взагалі не зустріне і не побачить навіть відблиску.
Те, що дізналася Олеся, дало їй надію. Якщо тато зустрів свою людину так пізно може, й її ще попереду?
Рік промайнув, і два дитячі центри, які вона відкрила в нових районах, працювали на повну. Клопотів стало вдосталь. Життя змінила повністю: і стиль, і зачіску, й навіть собаку, про яку роками мріяла, завела. Та іноді вечорами все ж підкрадалася туга. Тоді, сидячи на кухні в темряві із холодним чаєм, вона б усе віддала, щоб Денис клацнув вимикачем, торкнувся плеча та спитав:
Тобі недобре? Зробити гарячого чаю? І ти все мені розкажеш.
Олеся розуміла треба йти далі, не озиратися, але відрізати ту частку душі не виходило.
Питання з податками, що виникло через півтора року після продажу бізнесу, навіть розважило її. Просунулась у справу за день, а потім вирішила: добу, що залишилася до рейсу, треба провести з користю. Гуляла рідним містом, поїхала у район, де колись жила. Навіщо? Хоч хотіла вкотре побачити місця, де була щаслива або нещаслива.
Один із центрів закрився, другий працював. Олеся постояла біля вікна, подивилась на дітлахів за малюванням, усміхнулася, коли викладач зображав ведмедя і діти пищали від втіхи. Гарна людина! Головне щоб дітям було цікаво і радісно.
Останній раз зір кинула на фасад, вивіску (нові власники залишили стару) і рушила до зупинки. Ось будинок, де колись жили з Денисом, велика дитячий майданчик, про який вона так мріяла. Ось парк, у якому гуляли у вихідні.
Що підштовхнуло Олесю піти у парк не зрозуміла. Але знайома стежинка сама повела. І ось він: чоловік на лавці біля фонтану, катає візочок. І тільки ступивши ближче, Олеся здригнулася це Денис. Сидить якось зламано Голова майже вся посивіла: у нього в роду рано сивіють.
Стало так боляче за нього, що ковтнула повітря. Як би там не було, вона знала, як допомогти. Головне щоб дозволив. Щоб не прогнав одразу
Денисе
Він здригнувся, голову ще нижче опустив, у плечі всунувся.
Привіт, Олесю.
Вона сіла поруч.
Як ти?
Дурніше й не спитати. Але вона залишилась і дивилася, як Денис спинив рух візка й усе ж поглянув на неї.
Погано. Дуже погано.
Чому?
Хоч і нетактовно Але якщо вона не дізнається, то й не відпустить минуле.
Бо я один. Бо втратив усе добре, що було. По-дурному, через випадок
Не вигадуй, вдивлялася Олеся в обличчя Дениса. В тебе більше, ніж у мене залишилось.
Вказівкою на візочок:
Хлопчик чи дівчинка?
Донька. Єва.
Молода жінка, дитина. Що ще треба?
Нема жінки, Олесю. Немає Міли. Пологи були складними
У Олесі перехопило подих. Чомусь зараз їй не боліло, що ця Міла стала причиною розвалу всього: шкода було молодої дівчини, що так скористалася нагодою. Денис майже не пив, усе місто знало а тоді, на тому корпоративі, щось сталося. Вийшло так
Результат цієї випадковості спить у візочку, і Денис катає його, щоб донька не прокинулась.
Довго ще вони мовчали. А коли почали говорити перебиваючи одне одного, виявилося, їм є про що розповісти. Єва таки прокинулася й побачила вечірнє небо, що загравало зірками.
Олеся піднялася, аби подивитися на дівчинку і завмерла, вдивляючись у її личко.
Коли ти побачиш свою дитину все зрозумієш, Олесю, пролунав у памяті майже забутий голос Світлани.
А через пів року та сама Світлана Миколаївна завела до кабінету темноволосого хлопчика. Кивнула. Вийшла.
Мишко, ти знаєш, навіщо я прийшла?
За мною.
Хочеш жити зі мною?
Не знаю. Думаю, не візьмете.
Хлопчик дивився на Олесю майже без зацікавлення. Темні очі рівно, майже байдуже. Іскорка у погляді зявилася, коли принесла фотографії.
Це ваш чоловік?
Так.
А це ваша донька?
Ні, Мишо. Не моя.
Іскорка знову спалахнула, і Олеся вже не дозволила їй згаснути.
Це не моя дитина, але я стану їй мамою. І тобі. Якщо захочеш.
Ви мене повернете.
Чому?
Всі повертають.
Я не всі. Знаєш чому?
Ні.
Я знаю, що таке все втратити. Коли нема нічого і навіть любові немає Дуже боляче.
Я знаю
А знаєш, хто така мама, Мишко?
Ні.
Це та, яка ніколи не дозволить зробити боляче своїй дитині.
Вам мене шкода?
Олеся дивно всміхнулась.
Ні. Я не хочу тебе жаліти. Я хочу тебе любити, розумієш? Щоб добре було. І хочу, щоб у Єви був старший брат. Сильний, сміливий, який не дозволить її образити. Думаєш, у нас вийде?
Миша мовчки дивився їй у вічі: красива усміхнена жінка, але чомусь він відчував буває вона дуже сумною. Її червона сукня була така яскрава, що хотілося доторкнутися. Миша несміливо провів пальцем по тканині.
Подобається?
Дуже.
Мені теж. Я її купила, коли мені було дуже погано. І знаєш, що? Стало легше. Тепер люблю цей колір.
І мені подобається, знову провів рукою по сукні, підвів очі. Я хочу спробувати.
Ні, Мишо, пробувати не будемо. Ми просто будемо робити. Бо це правильно. І я тебе нікому не віддам. Тільки допоможи мені! Я ще не знаю, як це бути мамою. Але хочу. Для тебе й Єви. Дозволиш? Допоможеш?
Миша кивнув, і Олеся вперше за стільки часу видихнула.
***
А за кілька років тією ж вузенькою гірською стежиною гусячою ходою іде родина: темноволосий худорлявий хлопчина наглядає за непосидючою, жвавою дівчинкою, що щойно намагається кудись утекти від батьків.
Єва, там у лісі вовки!
Ні!
Таки так! І ведмеді!
Їх мама не годувала кашею?
Ні, не вміє.
А наша вміє!
Так.
Нехай мамина каша ведмедям дістанеться, не будуть голодні.
Мам, Єва просить ведмедям каші зварити!
Манної? зашарітилась Олеся, догравши й догнавши дітей, підлаштовує крок під дочку.
Мамо! Єва аж забула про цікаву гілку. Ти не вмієш манної! Бо у твоїй комочки!
Ах ти, хитруля! засміялась Олеся, взяла доньку на руки. Це ти не любиш, а ведмеді раді навіть із грудочками!
Їм віддай мою завтрак! Єва обійняла маму за шию, пригорнулась. І мед, який купила, віддай!
О ні! Я його і сама люблю. А ти як поїдеш чи підеш?
На ручках!
Тоді до тата! перекидає Єву Денисові, сина по маківці, Що, Михайле, про ведмедів мрієш?
Мамо, додому ще не хочу. Ми тут ще не все подивились. А якщо Єва всіх підгодує то ніде не пройдеш. Може, вже нехай голодні трохи побудуть?
Олеся засміялася, озирнулась.
Єва, давай потім ведмедям кашу, добре? Я навчуся правильну.
Гаразд! Єва погодилася миттєво Олеся з Михаїлом перезирнулися.
Ой, мамо Миша глянув на сестру, зіграв обличчям.
Ой, сину! встромилась Олеся. Око з неї не спускай. А то знайде тут ще й йєті чи водяників, і додому приволоче бо всіх годувати і любити треба.
Сміх покотився луною між ялинами, злетів у висоту й розчинився. День, що лише народжувався над вершинами, обіцяв бути світлимДорога повертала, і за поворотом відкрилася галявина, залита сонцем. На мить усі стихли, стояли, вдивляючись у перелив золотого світла між деревами. Кожен подумав про своє у когось роїлись мрії, у когось спогади, але всі у цій теплій тиші, що несподівано принесла спокій.
Олеся повільно вдихнула свіже гірське повітря й більше нічого не хотіла загадувати про майбутнє. Усе, що могло трапитися, мало зміст тільки зараз, у цю мить, коли теплота маленьких долонь у її руці ніби перенаправляла рух Сонця через серце.
Мам, а завтра ще сюди підемо? тихо спитав Михайло.
Завтра світ буде інший, усміхнулась Олеся, але поруч завжди буде хтось, із ким добре мовчати й сміятися під голосний вітер.
Вона оглянула їх усіх Дениса, Мишка, Єву і враз зрозуміла найважливіше. Справжнє щастя завжди було складним: через біль, утрату, очікування і неспокій. Але воно ніколи не віддається тим, хто здався.
Дорогою униз їх наздогнала хмара пахощів то на схилі розквітли дикі фіалки. Єва смикнула маму за рукав:
Мамо, вони такі гарні! Давай назбираємо для всіх!
Для всіх? перепитала Олеся, притискаючи донечку.
Для бабусі, дідуся, тітоньки Улі! І собі трошки, щоб удома не було сумно…
Її слова були прості, але від них ставало так затишно, ніби саме щастя на хвильку притишилось, ступаючи поруч дрібними дитячими кроками.
Щастя, складне й неочікуване, зібране з уламків болю й випадкових зустрічей, зневіри й віри, все це тепер жило в цій новій, трохи хиткій, але справжній родині. А з відлунням гір їхній сміх розносився далеко, нагадуючи: життя починається знову щойно ти наважишся ступити на нову стежку, не озираючись у темряву позаду.
Вже спускалися з гори, коли Олесі здалося, що під ногами щось ледь чутно дзвенить. Може, то розбите колись серце, що нарешті навчилось співати? Чи, може, просто дощова крапля на фіалці? Вона не шукала більше відповідей.
Вона усміхнулась і взяла своїх дітей за руки.
