Вісім років дрібниць
Телефон задзвонив о пів на восьму ранку, коли я стояв на кухні й стежив, як закипає вода в каструлі. Плита стара, газова, чавунні ґрати вкриті чужим жиром, який я досі не міг відмити остаточно. Щоранку цей жир нагадував мені: ця квартира не моя, тут жили інші люди зі своїми традиціями, борщами й бідами.
На екрані висвітилася Соломія.
Я підняв слухавку.
Ти знову не відповідаєш на його повідомлення, дочка сказала ще до привітання.
Доброго ранку, Соломійко.
Тату, я цілком серйозно. Він писав мені вчора увечері. Каже, ти ігноруєш його.
Вода вже закипіла. Я вимкнув газ, кинув у каструлю пакетик найдешевшого чаю з супермаркету. Колись пив лише листовий цейлонський, який Марко замовляв у маленькій крамничці на Контрактовій площі.
Хай говорить, сказав я.
Тату, ти розумієш, що робиш? Живеш незрозуміло де, в Деснянському районі, у тебе, певно, миші й таргани, ти один, тобі скоро шістдесят
Мені пятдесят вісім.
Це майже те саме! Ти пішов від порядної людини, з центру, від нормального життя. Для чого?
Виглянув у вікно. За склом сіре листопадове небо й жовтий облуплений фасад сусідньої «хрущовки». Внизу гуркотів трамвай по старих коліях, і перші кілька ночей я не міг заснути від того шуму.
Але вже звик.
Соломія, я запізнюсь на роботу.
Ти ніколи не хочеш поговорити нормально!
Можу, та не зараз і не так. Можеш приїхати в суботу? Я зварю борщ.
У твою нору я не приїду.
Нора. Уже й Соломія так каже. Мабуть, від Тетяни.
Добре, сказав я спокійно. Значить, поговоримо іншим разом.
Тату
Соломіє, я тебе люблю. Па.
Поклав слухавку на стіл, узяв каструлю, перелив чай у гранований стакан зі старої шафи такий, як у дитинстві. Гарячий, трохи терпкий, з відтінком паперу.
Випив стоячи, дивлячись у вікно на тополю.
Потім одягнувся й вийшов на вулицю.
***
Підїзд тхнув сирістю і котами. Десь на третьому поверсі жив кіт, якого я чув ночами, але й досі не бачив. Ліфта не було. Чотири поверхи вниз, повз старі поштові скриньки та чиись санки, що стояли з минулої зими.
Холодно, градусів пять максимум. Запнув пальто, рушив до метро. Деснянку за пів року не розвідив до пуття: плутаю провулки, хоча вже й маю свої дві крамниці. Вулиці тут тихіші, дерева, менше галасу й поспіху, ніж у центрі Києва.
У магазині купив пляшку кефіру і півбуханки хліба за двадцять гривень. Касирка дівчина з яскраво-зеленими тінями навіть не підняла очей. Я відрахував решту, запакував продукти і вийшов.
У метро тепло і шумно. Тримаюся за поручень, думаю про проєкт. Учора закінчили перший етап обмірних креслень, сьогодні розберемося з підвальним перекриттям, яке, здається, тримається лише на чесному слові і на диві з ХІХ століття.
Обєкт на Русанівці. Маленька садиба кінця XVIII століття головний будинок, два флігелі й колись господарська споруда, яку перероблювали з десяток разів. Змінилися власники, радянська влада зробила склад, потім закинули. Двадцять років руїни, аж поки знайшлись гроші й ініціатори нового культурного центру. Я головний архітектор-реставратор. Ярослав, мій колега конструктивна частина.
Робота справжня. Не халтурки по переплануваннях, як при Маркові, а масштабна справа з історією.
***
Ярослав уже був на обєкті, коли я приїхав. Стояв у великій залі й роздивлявся стелю.
Доброго ранку, сказав я.
Дивись, показав на стіну, де великі шматки штукатурки відпали, відкривши цеглу. Здається, я зрозумів, чому тут усе просівало. Балка тріснула вздовж. Це вже заміна.
Тріщина по роках чи механічно?
Пішли, покажу.
Піднялися на другий поверх іще хисткою драбиною. Від дошок пахло пилом і часом запахом забутих чиїхось доль.
Я присів, посвятив уздовж балок.
Тут щось важке стояло, кажу. Це не по роках пішло, механічна вада.
Мабуть, верстати. Все ж був склад.
Він сів поруч. Ми, не промовляючи, дивилися на стару деревяну балку. За вікном вітер ворушив голі гілки.
Міняємо, сказав Ярослав.
Тільки такою ж технологією. В архіві є дані по матеріалах гарна місцева сосна з витримкою.
Знайти би таку зараз
Я шукатиму. У Чернігівській області є одна фірма, працював з ними на реставрації на Подолі. Зателефоную.
Ярослав кивнув, поступово, уважно слухаючи він завше такий. Не спішить, не перебиває. За ці місяці я звик і ціную це.
Чаю? спитав.
Хочу.
Він виніс термос, налив у два пластикові стаканчики.
Сьогодні ти почав і замовк.
Що?
Не знаю. Дуже зібраний.
Я всміхнувся.
Це або донька дзвонила зранку, або сестра.
Він не став допитуватися. Просто подав чай.
Той був кращий за мій пакетний.
***
З Тетяною бачився у неділю. Вона приїхала без попередження «Відчиняй, я з пирогом». Тетяна старша на три роки, живе на Соломянці з чоловіком Михайлом, бухгалтер у будівельній компанії. Її погляди залізобетон.
Вона зайшла, окинула поглядом квартиру зі змішаним жалем і перемогою.
Господи, це ванна чи комірчина?
Ванна.
Плитка тріснула.
Ти про пиріг?
Та про пиріг. Поставила на стіл і знов оглядає кухню. Ти мені, Тарасе, поясни. Трикімнатна в центрі була, паркет, людина при грошах. Тебе бив?
Ні.
Зраджував?
Не знаю. Можливо, мені вже було байдуже.
А тоді? Чому? Нащо тікаєш, дурний уже під пенсію?
Я розкладаю тарілки.
Тетяно, жодних сцен.
Я ж твоя сестра, мені не мовчати! Соломія дзвонить плаче. Він також питає, що з тобою. Хороша ж людина, між іншим.
Для когось, не для мене. Ріж пиріг.
Он завше так. «Ріж пиріг». А поговорити не хочеш.
Я і так усе пояснив кілька разів.
Ага, курям на сміх. «Мені зле». Усім зле. Думаєш, мені з Михайлом завше свято? Але я не тікаю сам-один у стару «хрущовку».
Я тут сам.
Сам! Тобі пятдесят вісім, ти сам у дірі, за копійки працюєш і все добре?
Я поглянув на сестру. Велика, добра, вічно у бежевому светрі. Вона дійсно не розуміла. Злитись на неї не міг.
Тетяно, сказав тихо.
Без тебе пропадеш!
Я похитав головою: Пропаду, але своєю смертю.
Тетяна здивовано подивилась.
Ти що верзеш?
Та це так, почав різати пиріг. З чим він?
З капустою.
Ти до психолога ходиш?
Ходжу.
І що?
Каже, рішення правильні.
Еге ж, і гроші правда приймає.
Чай з пирогом під капусту, розмови про Михайлову спину, сусідську собаку; слухаю мовчки. Надворі темніє, небо вже фіолетове.
На виході Тетяна зупинилась у дверях.
Напиши хоча б йому. Людина хвилюється.
Добре, сказав.
Я знав, що не напишу.
***
З Марком ми були разом вісім років. Не оформлені офіційно він паспортний штамп принципово не визнавав, що вже про щось говорило. Зараз розумію.
Перші два роки інші або здавалося так. Він був уважний, водив у ресторани, театри, їздили у Львів, Чернівці. Говорив, який я розумний, який у мене смак. Потім щось поволі змінювалось, наче тріщина під старою штукатуркою.
Почалося з дрібниць. Одного разу я одягнув на його корпоратив свій улюблений зелений піджак. Він глянув і сказав: «Ти впевнений?» Більше нічого. Просто «Ти впевнений». Я переодягнувся.
Потім почались зауваження щодо того, як я готую, з ким спілкуюсь, як витрачаю час на роботу з такими результатами. Багато чого казав мяко, нібито турбуючись.
Тарасе, ну реставрація це не те, де щось здобудеш. Тупик для людей без амбіцій.
У мене є амбіції.
Ти хороший фахівець, але не геній. Не всі мають бути видатними.
Я тоді мовчав. Пішов в іншу кімнату, сидів годину, думаючи чому так болить від слів людини, яка так, здавалося б, добра.
Він не кричав, не чіпав. Методично переконував мене, що без нього я ніхто. Що робота марна, друзі нікчемні, смаки провінційні. Що я маю бути вдячний вже за те, що він зі мною.
Я варив борщ і питав себе, чи не пересолив. Дзвонив товаришам, перевіряючи, чи не надто часто турбую. Йшов на робочу нараду, перебираючи: чи не самовпевнений? Голос сумніву завжди озивався тоном Марка.
А потім був той вечір.
У друзів Марка, у Тараса з Наталкою. Розмова про новий житловий комплекс, я щось кажу про фасад, аргументовано. Марко дивиться крізь стіл, всміхається:
Тарас у нас фахівець, каже Тарасу, але бувають практики, бувають теоретики. Тарас більше теоретик. Давно не мав великих проєктів.
Настала пауза. Я усміхнувся, доїв вечерю, підтримав розмову, викликав таксі. Дорогою додому Марко спокійно розповідав щось про справи.
Я дивився у вікно на нічний Київ і раптом чітко подумав: я більше не можу.
Не «він поганий», не «я нещасливий». Просто: я не можу ще.
Пішов через три місяці. Квартиру шукав довго, знайшов цю на Деснянці, речі перевіз у дві ходки. Марко був тоді у відрядженні. Я залишив ключі й записку: «Вибач».
Довго думав, навіщо це написав. Просто так.
***
Листопад у Деснянці особливий. Парк поруч, повертаючись із роботи, обходжу його краще йти між голими деревами, дихаючи гниллям і мокрою корою, ніж простим шляхом.
Дома прохолодно. Опалення то є, то нема, батареї совкові: або несила гаряче, або крижані. Кран на кухні капав. Я дзвонив господарю обіцяв сантехніка, а той все не зявлявся.
Я купив прокладку, сам замінив. Сорок хвилин, два поламаних нігтя й одне лайливе слово, коли ключ зіскочив. Відкрив кран тече рівно, без крапель. Відчув, може, смішну, але справжню гордість.
Увечері працював за кухонним столом: креслення, настільна лампа з зеленим абажуром, куплена на Петрівці ще у 90-х. Марко не любив цю лампу псувала інтерєр. Там стояла в шафі, тут на столі.
Робота з садибою йшла повільно, як завжди з такими обєктами: обміри, архів, аналіз, концепція. Любив цю неквапність: або будинок тримається, або ні. Кірпіч або живий, або мертвий. Історія або є, або вигадана.
У столичному архіві знайшов кілька документів про садибу: у XIX сторіччі це була власність купців Гнатюків, потім перейшла дочці вона зробила щось на кшталт домашньої школи. Після революція і склад. Дочку звали Ярина. На фото жінка років пятдесяти, поставна, з загадковим поглядом.
Я довго дивився на цю фотографію.
***
Якось Ярослав спитав, як потрапив у реставрацію. Сиділи в його авто, двигун прогрівався під снігом.
У девяності займався житловим проєктуванням, платили добре, багато замовлень. А потім випадково запрошення на реставрацію старої церкви під Києвом. Зїздив і все.
Все?
Зрозумів, що це моє.
Він трохи помовчав.
Це рідкість коли людина своє знаходить.
Ти зразу зрозумів?
Ні, довго робив «правильне», а потім зупинився.
В машині тепло, пахне шкірою і кавою він пє лише з маленької чашки.
Поїхали в архів.
***
Марко зявився у середу. Не чекав його дзвінок у двері о восьмій вечора, коли малював креслення й доїдав йогурт з чашки. Відкрив, думаючи, що господар чи сусід.
Марко як завжди: кашемірове пальто, невеличкий букет. Хризантеми. Не любив я цих квітів. За вісім років так і не запамятав.
Привіт, сказав.
Звідки знаєш адресу?
Соломія сказала.
А, Соломія. Запамятав на потім.
Чого ти хочеш?
Поговорити. Можна?
Я пропустив, він оглянувся невеличка прихожа, облуплені шпалери, перекошений вішак, мої черевики.
Тут ти живеш, не питає, стверджує.
Живу.
Тарасе взяв за руку, я відсмикнувся. Він акуратно переклав букет. Ти мав час подумати. Пройшло пів року досить.
Досить чого?
Досить бути одному. Зробити паузу. Я не знаю, як це Зайшов на кухню, побачив креслення. Працюєш?
Реставрація садиби на Русанівці.
Добре. Це добре для тебе.
Для мене й для міста. Садиба XVIII століття.
Поставив хризантеми прямо на креслення. Я відсунув букет.
Тарасе, ти розумієш, що робиш? Живеш тут у цьому?
Я знаю, де я.
Я хочу, щоб ти повернувся.
Я подивився на нього. Марко виглядав молодше свого віку доглянутий, в пальті.
Заради чого?
Він розгубився. Такий питанням не чекав.
Що значить «заради чого»? Мені не вистачає тебе.
Чого саме?
Його обличчям пробігла знайома тінь роздратування, прикрита терпінням.
Тебе як людини. Ми вісім років разом.
Я памятаю.
І так просто пішов?
Я йшов вісім років. Просто ти не бачив.
Не розумію.
Я знаю, що ні.
Поясни.
Я пояснював. Памятаєш вечір у Тараса з Наталкою?
Що за вечір?
Ти сказав, що я теоретик. Що давно нічого великого не робив. При гостях.
Він задумався.
Я жартував.
Можливо. Але це була одна з безлічі таких «жартів». Я памятаю всі.
Ти занадто вразливий.
Може бути.
Це не було приниженням.
Добре. Але мені було зле.
Через дрібницю.
Через вісім років таких дрібниць.
Він знову обвів поглядом кухню. Гранований стакан, лампа з зеленим абажуром.
Тобі тут гаразд? невіруючим тоном.
Я подумав для себе, не для нього.
По-різному. Важко, самотньо, батареї холодні. Але тут краще, ніж там.
Це ілюзія.
Може. Але моя.
Він взяв пальто. На мить щось справжнє в погляді. Не бізнес, не зверхність.
Тарасе, я ж не чужий тобі.
Не чужий. Але і не свій. Йди додому, Марко.
Стояв ще і вийшов. Двері зачинилися.
Пожалкуєш, сказав він на порозі, не погрожуючи, а майже зі смутком.
Можливо, відповів я.
Я стояв у прихожій, дивлячись на дерматинові двері. Потім на кухню, сховав хризантеми у банку з водою. Все-таки квіти.
Повернувся до креслень.
Трамвай пробуркотів раз, потім іще, потім затих.
Вперше зрозумів, що більше не чую його як заваду.
***
Захист концепції призначили на другу декаду грудня. Попередній етап замовник хотів бачити загальну стратегію: що зберігаємо, що відновлюємо, що будуємо наново й чому. Готувався серйозно. Ярослав паралельно. Вечорами обговорювали, іноді сперечались.
Якось він сказав щодо перекриттів, я не погодився сперечалися хвилин сорок, поки не збагнули: кожен правий зі свого погляду. Я за вигляд, він за міцність.
Твердий, кинув після суперечки, без осуду.
У роботі.
У роботі добре.
Все. Без сентиментів.
Я поклав слухавку й зрозумів, що усміхаюсь.
***
За три дні дзвонить Соломія, увечері:
Тату голос вже не той, а мякший. Можна я приїду?
Приїжджай.
Соломія прийшла з пляшкою вина і виглядом, ніби щось для себе вирішила. На себе схожа вилиці, руки. Тридцять два, дизайнер, живе з хлопцем на Лукянівці.
Сиділи на кухні. Я налив вино у звичайні стакани фужер у мене один (беріг для гостей), Соломія сказала, що так краще.
Він після того, як був у тебе, телефонував? питає.
Ні. Смс пише.
Що пише?
По-різному. Не завжди відповідаю.
Вона крутила стакан у руках.
Я дала йому адресу. Не сердишся?
Ні.
Я не знала, чого хотіла. Може, ви поговорите і
Поговорили.
І?
Нічого. Пішов.
Соломія мовчала, дивилась у вино.
Я весь цей час була на його боці. Розумієш?
Розумію.
Казала собі: ти просто в якомусь трансі, тобі треба вертатися до нормального життя. Його шкодувала, він здавався такий самотній.
Вміє бути таким.
Так. Впевнено подивилася в очі. Я це недавно усвідомила. Він подзвонив, коли повернувся. Про тебе сказав: ти завжди був «не з цього світу», він, мовляв, терпів, дав тобі шанс, вісім років.
Я кивнув.
Його слова, знайомі.
Татку Тобі було зле?
Дуже.
Чому не казав мені?
Я подумав.
Сам не міг того сформулювати. Коли тебе не ображають, не виганяють, пояснити важко. Особливо дочці, яка бачить його нечасто й завжди при параді.
Соломія раптом встала, обняла мене міцно і тепло. Я секунду не знав, що робити, а потім обійняв у відповідь. Її голова тхнула грушевим шампунем, тим, який вона любила ще з підлітків.
Ти не дурний, шепотіла вона. Тітка Тетяна помиляється.
Я тихенько розсміявся.
Добре чути.
Допили вино. Соломія розглядала креслення, питала про садибу. Я показував фото Ярини Гнатюк. Вона каже: «Схожа на тебе». Я знову дивлюсь на фото. Може.
Соломія пішла о пів на дванадцяту. Пообіцяла приїхати наступної суботи.
Позмивав стакани, прибрав креслення. Постояв у вікна.
Трамваї вже не ходили, було пізно. Двір синій від ліхтаря, лише в одному вікні світло, мелькає людина.
Подумав, що треба б Ярославу подзвонити щодо конструкцій, але вже пізно зранку.
***
Захист був у конференц-залі фірми. Замовник серйозний, із групою юристів та радником з культури, що ставив гострі питання. Я відповідав, Ярослав додавав раз він питав про терміни доставки деревини, я чесно сказав: знайдемо потрібний ліс встигнемо, ні три тижні плюс. Радник насупився, я додав: «Краще зараз чесно, ніж потім пояснювати затримку».
Він кивнув. Чомусь саме це йому сподобалось.
Після стояли у коридорі. Ярослав тримав папку з кресленнями.
Думаю, погодять, прорік.
І я так думаю.
Він глянув, у коридорі було людно.
Хочеш повечеряти? Поблизу є затишне місце. Відзначити.
Я глянув на нього.
Хочу, відповів.
Ми йшли Деснянкою, зимовим Києвом зі снігом на дахах та старими підїздами. Ярослав ішов поруч, трохи нахиливши голову. Говорили про балкові конструкції, про радника, про те, що в грудні темніє рано.
Кафе маленьке, спокійне, деревяні столи, важкі штори. Замовили гаряче і по келиху червоного. Говорили не тільки про роботу про місто, книжки. Я вперше не стежив за годинником.
Коли виходили, він затримав мені пальто просто так, звичний жест. Я не надав цьому зайвого значення. Чи надав, але не відразу.
На вулиці він мовив:
Радію, що ми працюємо разом.
Я відповів:
І я.
Пішли кожен до свого метро.
***
Записую це, дивлюсь у вікно тихий київський двір, світло в одному вікні. За вісім років я навчився чути в собі голос, за яким треба йти, навіть якщо з ним страшно і важко. Краще жити своєю ілюзією, ніж чужою істиною. У цьому вчорашньому листопаді я, здається, нарешті зрозумів: навіть з дрібниць виростає ціла нова доросла свобода.
