Колись, у маленькому селі під Полтавою, жила собі стара Ганна Червонь, славна на все село господарка. На схилі віку завела собі вона цуценя української вівчарки. Песик ріс і хату стеріг, і двір нікому чужому не давав зайти. Їв він з миски, наче змітало хтось вітерцем тільки піднесеш, а вже кінця-краю не видно тій їжі. Чухав спину об деревяну огорожу так, що дошки аж тріщали. Бувало, і спробує за Ганною бігти, коли та повз нього проходила то й ледь із ланцюга не зірветься. Бо цуценяті ж треба було хоч якось нехай і розважитися.
Та минув час, і старенька не дожила кількох років до девятої десятки. Зникла з її подвіря веселощі, засумував і пес під вишнею. Приїхали діти та внуки до материного дому, а там на ланцюгу сидить собака, дивиться з надією у вічі. І по погляду його видно: ласкаво гостям тут раді. Не щодня ж у дім одночасно зїжджаються цілі кошики вітамінів і всіляких смаколиків.
Думали довго куди ж пристроїти собаку. Приспати шкода, жити поруч лячно, пустити у світ ні по-християнськи, бо світ і так нелегкий, щоб таких випробувань йому додавати. Вирішили дати собаку в добрі руки. І якщо треба ще й доплатити гривнями. Бо для людини, яка візьме під опіку цього волохатого страхопуда, нічого ані шкода.
Знайшли Петра чоловіка, який з юності мріяв годувати собаку з бідона та за вухами його граблями чесати. Дивацькі мрії бувають у людей. Викликали ветеринара.
План розписали докладно: приспати собаку снодійним, швидко перевезти у новий дім, перехрестити нового господаря та свічку за здоровя, а, може, й за упокій запалити. Всяко могло статися.
У визначений час ветеринар приїхав з рушницею. Усі ці лікарі неабиякі сміливці. Рушницю спорядив шприцом із снодійним і одним пострілом відправив вірного друга у царство сну. Відчепили ланцюг, поклали на брезент і поволокли у машину.
Посадили собаку у багажник, який з салоном разом. Сам ветеринар сів спереду все ж професіонал, має мати зручне місце. Новий господар водив, а ззаду всі рідні бабусі сиділи. Їдуть, балакають, а тим часом, пес прокидається.
Підвів голову, дивиться допитливо скрізь люди, сидять, розмовляють. Ветеринар з круглими, наче місяць, очима дивиться, новий господар теж не зводить з нього погляду навіть дорогу забув, що тримає кермо.
Оце так цікаво! подумав пес.
Чи є там рай? подумали родичі.
Собака ж миттєво вирішила: чекати нічого, залазити у салон поближче до людей. Поки новий господар намагався відкрити двері та вистрибнути хоч і був за кермом, йому вже було начхати. Пес усіх полизав і рідню бабусі, й нового господаря, бо ж ніби рідна душа, і ветеринара хоча той і стріляв. Людина то дрібниця в порівнянні з любовю пса.
От так дізналися всі, що людожером його вважали даремно. Далі всю дорогу їхали мокрі з голови до ніг: зверху від собачих поцілунків, а знизу від хвилювання й переповнених емоцій у момент пробудження собаки.
Ось така і була у мене рідна та найулюбленіша дача й кожна стежинка на нашому подвірї…
