Жарт
Марічко! Марічко! Дай списати!
Шепіт Лесі рознісся по всьому класу, і Марина Вікторівна відірвалася від свого щоденника, який заповнювала.
Титова! Заспокойся, ну! Пиши сама!
Марина Вікторівно, ну складно ж! Леся, як завжди, не шукала довго слів.
А хто казав, що має бути легко? І взагалі, Лесю, у Марічки інший варіант. Так що звертатись до неї марна справа.
Як це? Вона ж на першій парті сидить!
А отак! з усмішкою відказала Марина Вікторівна, пародіюючи Лесю. Я їй окреме завдання дала.
Ну ось! Це несправедливо! Леся на мить замовкла, схилившись над зошитом, але вже за мить почала сканувати клас у пошуках можливого «рятівника».
І ніхто не побачив, як Марічка стиснулася за партою, боячись підняти очі чи навіть перевести подих.
Вчителі добре знали Марічка була для всіх паличка-виручалочка. Яка вже голова дісталася цій дитині! От і користуються нею всі, кому не лінь. А спробуй відмов одразу образиться півкласу.
А Марічка не була злою. Вона інколи давала списати, але слухала маму, яка радила робити це обережно, щоби не накликати біди.
Марічко, казала мама, ти в мене дуже добра дівчинка. Але й про власні інтереси маєш дбати. Щоб поступити туди, куди хочеш, треба хороший атестат. Не псуй його через дурість тих, хто правила не може вивчити.
Так, материні слова правильні, а Марічка тихо зітхала. Як же важко бути відмінницею у класі, де всім усе однаково
В цю школу Марічку мама перевела після того, як розлучилася з батьком дівчинки. Ох як багато причин було! Серед них і те, що у новій сімї батько Марічки вже виховував сина, який народився… ще до того, як батьки розлучились.
Дорослі мовчали дитині нічого не пояснювали. А Марічка сиділа у своїй кімнаті з альбомом, старанно закарлючуючи сторінки чорним олівцем листок за листком, щільно, не залишаючи жодного промінчика.
Вперше малюнки побачила бабуся.
Ви що наробили? До чого ви дитину довели?!
Вона була мамина свекруха, але чомусь завжди ставала на сторону Ольги.
Весь в батька! Той теж гуляв, скільки ми жили… Характер такий, що сказати. Гидкий зітхала. Як дві краплі води схожі, на жаль. Тільки мій чоловік завжди повертався і без дітей.
І ви його прощали?
А що було робити, Оленко? Любила я його… Та й знала, що й він мене любить. Інакше б не повертался знову й знову.
Важко було простити?
Сказати «важко» нічого не сказати. Я й не простила до кінця, швидше мучилася. Тепер думаю навіщо? Для кого? Та вже не повернеш нічого. Знаєш, подякуй долі, що твій чоловік народив дитину «на стороні». Бо інакше Я тебе бачу, Олю. Ти така сама, як я… Прийняла б його назад, так?
Не знаю Боляче дуже…
Розумію. Та й Марічка зараз між молотом і ковадлом. Дитину шкодуйте! Син мене не чує і не почує. Але ти розумна… Подумай, що зробити, щоб Марічка не страждала. Вона ж ні в чому не винна…
Ви праві. Винні лише ми…
Тоді Оля зробила те, чого від неї ніхто не чекав. Посадила шестирічну доньку перед собою і все чесно пояснила.
Марічко, ми з татом більше не будемо жити разом.
Чому?
Ми розлучаємося. Тепер будемо удвох ти і я. А з татом будете бачитися у вихідні чи коли буде час. Марічко, не плач! Глянь на мене! Тато залишиться твоїм татом! Я обіцяю!
А ти? Марічка стирала сердиті сльози з щік. Дорослі такі дурні! Завжди все по-своєму!
А я? Я завжди з тобою!
Не йди
Тільки зараз Оля зрозуміла, якої темряви боялася її донька, зафарбовуючи усе чорним олівцем.
Минув час, доки Оля змогла пояснити дочці, що відбувається, і пригасити цей страх. Зрештою, все ніби устаткувалося. Марічка бачилася з батьком нечасто, та й цього їй вистачало, щоб зрозуміти: пішли не від неї, а від мами. Батько й надалі балував доньку, вже з Олею домовилися так, щоб Маріччина інтереси не постраждали. Нова мачуха Ірина була доброю, дітей любила, і з нею дівчина теж ладнала. Марічка їздила на море з татом, бавилась із братом та мирно співіснувала з татовою дружиною ніхто нічого не ділив.
Та відбиток на серці Марічки залишився. Інколи думала: може, тато пішов, бо їй чогось не вистачало? З Іриною він спокійний, ростить сина, ще й хоче дітей. А її, Марічку, чомусь виховувати не хотів… Може, вона була «не така»?
Мама з бабусею не раз казали: це все не так, тебе ж усі люблять! Але сумнів як червяк точив душу, не даючи певності.
А цей червяк дуже полюбляв причаїтись і виринати саме тоді, коли Марічці була потрібна впевненість.
Спершу це було непомітно. Подумаєш, ноги підкошувалися, коли в першому класі її викликали декламувати вірш.
Тиждень Марічка вчила коротенький вірш з мамою, розповідала його перед дзеркалом і була впевнена: зможе. У садочку грала головні ролі. Проте перед мікрофоном на святі щось пішло не так все забула. Сльози котилися по щоках а сказати не змогла ані слова…
Завуч, що вручила мікрофон, присіла поруч, погладила по щоці і прошепотіла:
Потім розкажеш?
Марічка кивнула.
На щастя, Марина Вікторівна не забула. Після уроків чекала на Марічку біля входу.
О, ось ти! Розкажеш мені віршика? Дуже хочу послухати!
Ніби дрібниця дитя не прочитало вірш. Але для Марічки це було питання честі. Вона випросталася, відпустила мамину руку і наче прочеканила вірш так, що вчителі навколо гучно аплодували.
Молодець! Я знала, що ти зможеш!
Але ж… Я ж не змогла… очі знову налилися слізьми.
Як це не змогла?! Ще й як змогла! Бачиш, скільки слухачів? І всі тобі аплодували! І зовсім неважливо, коли це було зараз чи на лінійці! Ти молодець, Марічко! Запамятай!
Цей момент вона збереже в памяті. Коли ж у старших класах Марина Вікторівна стане класною мамою, Марічка буде вдячна долі. Знала ця людина «своя», підтримує, зрозуміє.
Марина Вікторівна й справді дбала про дівчину.
У вас дуже чутлива донька гарна, розумна, але крихка, казала вона матері. Бережіть її. Не думали перевести її до математичного ліцею? Тут у неї застій. Їй ліпше буде серед однодумців. А в нас… просто звичайна школа. Всім по суті байдуже до знань. А Марічка намагається не виділятися з-поміж інших, а це все одно, що накрити її трьома ковдрами та ще й загорнути тугіше. Розумієте?
Оля розуміла, але поки що не могла нічого вдіяти. Ліцей далеко, їздити нікому. У татовій сімї чекали на дитину, бабуся хворіла, а сама Оля працювала на двох роботах, збираючи гроші на більшу квартиру. В однокімнатній їм уже тісно…
Потерпи, Марічко. Трохи впораюсь з усім, тоді вирішимо це питання, добре? втомлено закривала очі мама, обіймаючи доньку перед телевізором.
Мамо, не хвилюйся. Я потерплю…
Як у школі?
Та… Нормально, Марічка намагалася відповідати бадьоро, хоча думала інакше.
«Нормально» не котить! Оля починала смішити, лоскотати доньку. Ну, розповідай! І щоб до дрібниць!
Марічка реготала, відбиваючись, але зрештою все розповідала матері.
Не можна сказати, що у класі її цькували. Але за спиною завжди чулося:
Знову Марічка висовується! Чули, як на історії відповідала?! Після таких відповідей нам «десятки» й не світять! Могла б і по-людськи відповідати!
В обличчя цих претензій не звучало до певного часу.
Марічко, десять хвилин! Я нічого не встигну! сердитий шепіт Лесі таки змусив витягнути чернетку і передати їй.
Марина Вікторівна у той момент відволіклась на повідомлення й усе пропустила.
Вадим, сусід по парті, тихенько підсунув зошит, щоби Марічка могла переглянути умову задачі Лесиного варіанту.
Дякую, шепнула Марічка й обвела пальцем помилку.
Пояснень не треба було. Вони з Вадимом сиділи разом ще з молодшої школи і розумілися з півпогляду. Кілька цифр, легкий кивок і Вадим виправив усе.
Чернетка Марічки перекочувала до Лесі. Тиша протрималась до кінця уроку.
А після дзвоника почалось пекло.
Ти взагалі нормальна?! Сидить як стовп! Кінець чверті! У мене нічого не зроблено, а ти?! Подруга, називається! Леся гупала кулаком по краю парти.
Леся, ти не права! спокійно відповіла Марічка, хоч усередині все стискалось від образи і злості.
Чому вона всім завжди щось винна?!
Слова про лиса то від бабусі. Вона завжди заміняла лайки на більш безпечні вирази й не дозволяла Марічці матюкатися.
Ти ж дівчина! А не вантажник з порту! Тримайся за себе чемно!
Бабусю, ти ж теж дівчина, а часом сваришся! Я чула!
Я вже списана дівчина, мені можна й папіроску, й слова, а от тобі не личить, Марічко! У твоєму віці негарно. Повір, знаю, про що кажу! Для дівчини це не «родзинка»
А що ж тоді?
Дещо інше! Не змушуй називати речі своїми іменами.
От згадала, що ти дівчина! Марічка давилася від сміху.
Ото ж бо! Хоча б інколи треба про себе нагадувати…
І ось зараз дуже хотілось вилаятися, як Леся з компанією, але щось у середині зупиняло.
Лесь, відчепись! Вадим, похмуро збирав у рюкзак книгу з фізики. Звідки це у тебе, що всі тобі винні?
Бо друзі так не чинять! Леся ще раз гупнула по парті. «Захисник» з тебе! Сама ж списуєш, Вадиме!
Брешеш! Марічка не втрималась. Що ти вигадуєш?! Вадим усе сам! Я лише іноді допомагаю. І взагалі! Допомогла тобі що ще треба?!
Зібрала свої речі, відсунула Лесю й вибігла з класу, бо от-от заплакала б при всіх.
Леся не пішла за нею, пробурмотіла лише проникливо:
З тобою все зрозуміло, Марченко. Побачимо ще танці Скромнішою треба бути…
Вони не розмовляли кілька днів. Клас насторожено чекав: що ж придумає невгамовна Леся?
Ніхто не мав фантазії більше, ніж Леся. Достатньо було одному переступити їй дорогу і життя ставало пеклом.
Марічка думала: що ж буде? Леся здивувала.
Марічко, досить! Вже два тижні мовчимо давай миритись! усміхнулась. І так щиро, що Марічка вже майже забулася.
А дарма Лесина образа не іржавіла. І от коли Марічка знайшла у рюкзаку дивну записку і подумати не могла, що це має відношення до Лесі.
«Марічко! Ти мені дуже подобаєшся! Вадим»
Почерк дуже схожий на Вадимів. Як вона могла знати, що Леся допомагала тиждень Галині Андріївні носити твори, знайшла хлопця з потрібним почерком, перемовилась із подружками з паралельного і ось він, жарт: записка зі зізнанням.
Ну що, Марічко, тепер поплачеш! Не одна я сумувати буду! Леся заштовхнула записку в рюкзак і застебнула його.
У роздягалці біля спортзалу було порожньо. Марічка відпрацьовувала подачі мяча, а подруги Лесі її відволікали.
Марічко, ну що ти так слабо? Давай ще!
Ніхто не подавав виду, коли Марічка знайшла записку.
Що це таке? Ого! вигукнула Леся. От ти тихоня! Дівчата, дивіться! Вадим закохався у Марічку! вона розмахувала запискою по роздягалці. Ось тепер буде весело!
Леся, віддай записку!
Гаразд! Але, мабуть, стратегії не треба! Вадим! вибігла до хлопчачої роздягалки і почала стукати.
Марічка зблідла.
Про те, що їй подобається Вадим, знала лише мама і її особистий щоденник.
Це погано, мамо?
Чого ж?
Та ще ж рано…
Для кохання не буває рано, Марічко!
Це справді любов?
Напевно, ще закоханість. Це прекрасно переддень кохання.
А як?
Уяви, що стоїш на порозі і заглядаєш у шпаринку. А там, за дверима і радість, і щастя, і біль, і навіть, на жаль, ненависть…
Чому, мамо?
Бо кохання найсильніше з усіх почуттів. А ще найцікавіше. Але і страшне. Людина шукає його все життя, бо боїться залишитися самотньою… А знайти й справді складно! Але навіть просто стояти на порозі вже диво! Запам’ятай це. А найбільше щастя це ти для мене, доню.
Тепер Марічка берегла свою таємницю, як найкоштовнішу вазу.
Але Леся все вирахувала по виразу обличчя, руху, як Марічка одразу свернула записку. Не подумай вона про крик Лесі зрозуміла б, що Вадим не міг її підкинути: він грав у волейбол з Марічкою в одній команді.
Хлопці вибігали з роздягалки, сміючись з Лесиних вигуків і Марічки, яка від страху притислася до стіни.
Що тут відбувається? Марина Вікторівна з’явилася раптово, і у класі настала тиша.
О, Марина Вікторівна, у нас новина! Леся поцілувала записку й підкинула вгору. Ти ба парочка!
Лесю, що ти вигадуєш? в очах у МВ потемнішало.
Записка! Її Вадим написав Марічці! Зізнався у почуттях.
Ледь народжений смішок відразу стих.
Тихо! строго промовила МВ, повертаючись до Марічки. Марічко?
І чомусь у цей момент Марічка згадала ту вересневу лінійку, і впевнений погляд МВ: «Тобі нема чого лякатись! Ти впораєшся!»
Якось виникло, що Марічка вийшла наперед, зупинилася біля вчительки, яка дивилась на неї… ніжно.
Леся забрала у мене записку. Я не хотіла, щоб її бачили.
Я все зрозуміла. Вадиме? звернулась МВ до хлопців.
Так! Це я написав!
Вадим відштовхнув друзів, підійшов до Лесі й вирвав записку.
Не гарно читати чужі листи, Лесю.
Брешеш! верескнула Леся, зрозумівши, що жарт провалився.
Не буде ані знущання, ані глузування, ані цькування. Марічка залишиться собою.
Леся й не здогадувалась, що ця гордість це страх.
Але саме в цю мить усе змінилося. Маріччине підборіддя піднялося, а відчуття тяжкості змінило легкістю. Ось-ось підніметься й полетить.
Леся? МВ нахмурилась.
Що?! Це був жарт! Він бреше
Віддай! Вадим забрав записку, згорнув і вклав у долоню Марічці. Тримай! Більше не показуй нікому того, що я для тебе пишу, домовились? Марина Вікторівна, у нас сьогодні твір? Галина Андріївна обіцяла. Я ще не готовий!
Молодець, що чесно! Буде! Але тему я попрошу іншу сучасну, актуальну. Хутко всі в клас! Дзвінок же був, а ви досі не зібрані!
Сьомий «В» зірвався, вже не звертаючи увагу ні на розчервонілу Лесю, ні на щасливих Марічку з Вадимом, ні на маленьку білу записку в кулаці дівчини.
Її вона обережно вклеїть до свого щоденника. Берегтиме до весілля, щоб потім вручити Вадиму.
Тримай, чоловіче!
Що це, дружино?
Наш початок…
Ти мені настільки довіряєш?
Все одно ти й так все знаєш!
А що мені ще невідомо? Вадим пригорне Марічку, не зважаючи на крики гостей «Гірко!».
Пам’ятаєш, як я розповідала тобі про закоханість? Про поріг і відчинені двері?
Ага!
Я перейшла цей поріг. І навіть двері зачинила. Я більше не закохана.
Як то? Вадим здивовано глянув на Марічку.
А ось так! Я кохаю тебе зрозумів?
Тепер зрозумів! Гірко?
Гірко!
