Щоразу, як Остап заходив до Соломії, з нею відбувалися дивні речі розум її ніби розпливався в меду, волосся розпускалося, а щоки світилися щастям, такого чистого й підневільного, як від весняного сонця. Відразу починалася незрозуміла квапня ховала під подушки сукні, які перебирала, чекаючи його, витягала з волосся бігуді, мчала у ванну, мастила губи помадою, примружувалася до дзеркала так, ніби бачила тисячу яскравих снів. Потім, обовязково у всій тій своїй палаючій красі, урочисто виходила до нього, змішана з ароматом бузку і чайної мяти.
А чого ж не бути Соломії щасливою? Дивуйтесь самі. Соломія все життя одна заміж не встигла, лише залицялися кілька місяців із Віталієм, а потім той виїхав із Тернополя десь на батьківщину, відому хіба що старовинними колядками. Був Віталій її то з Закарпаття, то з Чернівецької області Соломія й не знала напевно, а працював він тут на базарі, ким саме теж таємниця.
От і поїхав принц із життя Соломії, лишивши її ледь вагітною. Стільки, що вона сама не знала; може два тижні тому. А коли Віталій й перестав приходити ночувати й більше місяця не зявлявся, прийшла до Соломії проста мудрість: Ось і все. Я тепер не одна.
Добре, що народила хлопчика. Який гарний! Хоч світло вимикай наче зоря з неба впала. Бо Соломія була справжньою українською красунею, а Віталій ніби з вишитої сорочки зійшов.
Дитина їй дісталася спокійна-преспокійна. Малий спав цілий день, а коли прокидався, тягнув до себе Соломіїну груди й смоктав із такою сосередженістю, мов із неї калина цвіте. Добре, що в Соломії того молока, як у поважної молочної корови з села вистачило б і на двійко дітлахів.
А хворів малий мало звали його Станіслав, на честь Станіслава Боклана, бо Соломія, була вагітною, якось випадково на іншому каналі побачила Тіні забутих предків і так упізнала у князі його риси. Інших варіантів не було: батька звали Віталієм, то й записали: Станіслав Віталійович Біденко. Соломія повторювала це прізвище подумки, й воно звучало, як найкраща лірична пісня.
Станіслав був світлим як сонце. Коли треба було готувати вечерю чи прибирати, Соломія стелила ковдру на підлозі, обгороджувала її стільцями, садила малюка в центр, вручала стару сумку, кілька бігуді та клаптики тканини. І малюк граючись, мовчав. Ніби це й не дитина а казкова іграшка. Одного разу він застряг головою між стільцями, намагався вилізти, але ані слова не вимовив, крізь щоки вередував, тільки рученятами товстими намагався розсунути деревяні ноги меблів.
Зростав Станіслав із легкістю. Соломія спокійно відпускала його до двору, тільки наказувала: кожні десять хвилин підбігай до вікна їхня квартира була на першому поверсі і гукай: Мамо, я тут! Але годинника дитина не мала, тому підбігав значно частіше, ніж треба, тричі на хвилину, та кричав, аж поки мати не визирала й не кивала. А він не йшов далі, просто стояв.
Чого ж ти не граєшся?
Ти мені не посміхнулась, відповідав хлопчик.
Тоді Соломія посміхалася щиро, з теплотою, не тому, що треба, і син повертався на двір.
Одного разу, гукаючи мамо, я тут!, Станіслав зявився на подвірї з кошеням.
Мамо, тьотя дала мені це кошеня, гордо сказав він. Сказала, зветься Омелян. Ще сказала, що ти рада будеш і щоб ми з тобою його берегли.
Станіслав стояв такий чистий, що Соломія не могла втримати посмішку. А потім мовила:
Омелян, мабуть, їсти хоче. Ідіть обидва додому, налью молока.
І син із кошеням помчав у підїзд. Станіслав щасливий. Омелян поки ще ні.
Так і жили утрьох світлими, як літній вечір. Поки Соломія не познайомилася з Остапом.
Остап був їй під стать не молодий, але й не старий, ніколи не був одруженим, серйозний, міцний. Працював на меблевій фабриці, добре заробляв. Щосуботи приходив із нічлігом, небагатослівний, їв багато, пив трохи. До його приходу Соломія завжди ставила пляшку холодної горілки в морозильник, а до неї маленьку чарку з товстим дном, ту, що йому особливо подобалася.
І ось усе повторюється, мов у напівзабутому сні. Остап привітався зі Станіславом за руку вже в передпокої, сів на диван у кімнаті, чекаючи, поки Соломія закінчує свій тихий ритуал. Потім вони всі разом точніше, вчотирьох, бо й Омелян на колінах у Славка дивилися телевізор, а після того йшли обідати.
Традиційно всі лягали відпочити, збираючись увечері гуляти парком, де цвітуть каштани і шепоче торішнє листя.
Коли Соломія зачинила двері в Станіславову кімнату і лягла поруч із Остапом, голову на плече поклавши, він уперше завів мову про шлюб:
Думаю, поживемо поки в тебе. А далі переїдемо, щоб було просторіше. Або я свою квартиру буду здавати. Додатковий прибуток, сама розумієш От тільки, знаєш що, Соломіє Котів я не люблю. Доведеться віддати твого Омеляна
Омеляна, поправила мати, напружено слухаючи.
Так Омеляна, кивнув Остап, помовчав, серйозно й гучно додав:
А Славка до моєї матері у село відправимо. Долина там гарна, повітря свіже, школа є. Та й ми з тобою ще молоді своїх наробимо, цілий дитячий садок!
Голова Соломії на Остаповому плечі зробилася важкою і нерухомою, мов камінь між двома краплинами сонця. Мовчали обидва, поки вона не встала, соромязливо, ніби він її голою ніколи не бачив, закуталася в халат, підійшла до його речей, взяла штани, подала йому й тихо мовила:
Так Ось твої портки На, вдягай і рушай
Куди?..
До мами своєї, в село. На чисте повітря. А нам, трьом, у нашому парку повітря і так вистачаєОстап мовчки натягнув штани, ще якусь мить стояв біля дверей, розгублений, потім скрипнув замком і зник. У квартирі стало просторо й тихо. Через кілька хвилин із кімнати визирнув Станіслав заспаний, з кошеням на руках.
Мамо, ми вже гуляємо?
Соломія опустилася навколішки поруч із сином, обійняла його і Омеляна, притискаючи обох до серця, а щоки її знову світилися чистим, підневільним щастям. На кухні клекотіла вода час заварювати чай із мятою та збиратись у парк, де каштани розсипають свої світанкові зорі.
Вона більше не чекала чужих принців і не ховала сукні від самого життя. У теплій тиші, поміж ароматом бузку і сміхом Станіслава, Соломія вперше зрозуміла: її родина вже повна, а щастя це просто коли троє сидять за столом, і під ногами муркоче улюблене кошеня.
