Слухай, розповім тобі, яку історію нещодавно пережила наша знайома, Ганнуся. Сиділа вона в офісі десь на Русанівці, вся у роботі розбирає якісь договори, рахунки, накладні, усе акуратненько складає по папках, в блокнот щось занотовує. В офісі тиша, хіба що чути, як хтось із сусіднього кабінету впівголоса перемовляється або клацає клавішами. Сонячні промені пробиваються крізь жалюзі, смуга світла по столу чисто дитяча радість.
І тут дзвонить телефон. Ганнуся здригнулася, глянула на екран мамка телефонує. Дівчина аж застигла на секунду. Мама завжди дзвонила тільки ввечері, коли додому йде з роботи, а зараз лише третя година. Що ж могло трапитись?
Взяла слухавку, каже «Алло, мамо, що сталось?». І чує у відповідь: «Ганнусю, доню, ти можеш приїхати прямо зараз? Дуже важливо!». Ну прямо чує по голосу, що мама хвилюється, ледь не тремтить вся. Всередині у Ганнусі щось стислося, вона миттю вимкнула ноут, відсунула документи, ніби вони стали зайвими.
Ти себе зле почуваєш? питає насторожено.
Та ні, все нормально, заспокойся. Просто поговорити треба. Дуже. Терміново.
Ганнуся вагається робочий день ще триває, справ зависла купа. Але після такого тону відмазатись ніяк, вдома щось точно негаразд. Обіцяє, що буде через годину. Але тут мама додає «А краще швидше бо тут люди вже чекають».
«Люди чекають»? У Ганнусі одразу десяток думок у голові промайнуло. Але сперечатись не стала мама сказала «тепер і негайно», значить, треба їхати. Склала документи до сумки, кинула телефон і гаманець, на плечі піджачок і до шефа. Він, на щастя, чоловік з розумінням, махнув рукою: «Іди, Ганю, свої домашні справи важливіші». Вийшла, таксі через додаток замовила, поки чекала, ще раз мамі дзвонить: «Може щось купити?», а та лише «Та нічого, просто приїдь».
Виходить вона з офісу, а сама мало не біжить. Голова забита питаннями, і вона намагається не накручувати себе. За пять хвилин підїздить таксі сідає, диктує адресу на Воскресенку і дивиться на годинник, ніби поспішає врятувати світ.
Їхали сорок хвилин. І якраз на годиннику сорокова хвилина, підїжджають до рідної багатоповерхівки. Розрахувалась з водієм гривнями, звісно ж, із «Скарбнички». Піднялась ліфтом, вже ключ дістає, а тут двері відчиняє мама виглядає така стривожена, аж за руку Ганну хапає: «Заходь скоріше!».
В прихожій відчувається мамківський запах свіжих булочок з ваніллю свято чи не свято, а смаколики завжди готує на особливий випадок. Ганну прохоплює здогад: щось не так, атмосфера напружена, а тут ще ці булочки
Скинула кросівки, проходить до зали і зупиняється. За столом сидить… хто б ти думала? Тарас. Та сама дитяча «страшилка» син мамчиної подруги Марії, з яким Ганну з шести років кликала про себе «мамцюлин синочок». Той незграбний хлопець, що у дитинстві все кидав, запинався, сумував. А тепер сидить перед нею, щось мляво усміхається, сорочку собі поправляє.
Поряд тітка Марія, в неї очі світяться від радості, наче на весіллі власного сина.
Привіт, Ганнусю! підвівся Тарас, намагаючись бути впевненим.
Та бачились і достатньо, відказала вона, схрестивши руки і ховаючи подив за спокійною маскою.
Питає у мами:
Мамо, то навіщо був весь цей терміновий цирк?
Мати вдає ніби нічого особливого. Возиться зі скатертиною, хусточки вкладає…
Ми з Марією тут подумали… Ви ж знайомі з дитинства, дорослі вже. Кожен на ногах
І що з того? хмуро питає Ганна, навіть не намагаючись приховати нерозуміння. Я роботу кинула, колег підвела і заради чого?
Тітка Марія вривається з промовою:
Наш Тарас такий хороший став, робота в інституті, своя квартира на Троєщині…
Ми просто хотіли, щоб ви ближче познайомились, каже мама, але в очі дивитися не хоче.
Ганна вже відчула почалась стара пісня про «долю», про «зручно і надійно». Всередині її розбирає лють, але тримається:
Мам, я вдячна, що ти хвилюєшся, але своє особисте життя якось сама вибудую.
Тарас починає з себе витискати:
Може, не треба так різко? Ми ж навіть не поговорили.
Тарасе, ти чудовий, але ж ми навіть у школі не особливо товаришували. І нічого не змінилось. Не можу уявити, що між нами може бути щось більше за дружбу.
Парубок схилив голову і обережно провів рукою по шиї, ніби дійсно щось давить.
Але якщо спробувати… Раптом все вийде
Ти непогана людина. Але це не підстава бути разом. Любов не за графіком і не тому, що так мамам хочеться, відповіла Ганна вже спокійніше.
Відчула, що камінь з душі трохи зсунувся. Перепросила, сказала що йде і це буде чесно, а не гра в чужі очікування.
Мама тягнеться за рукавом:
Доню, почекай, ми ж як краще хотіли.
Мамо, поговоримо іншим разом, коли ти захочеш справді слухати, а не влаштовувати вистави. Я мусила повернутись на роботу, та й узагалі, не треба так більше, добре? Я ж через тебе хвилювалась.
Вийшла надвір, вдихнула свіже повітря після дощику й відчула, що в грудях стало набагато легше. Як же мамка не зрозуміє, що всі ці «сватання-неочікування» ніколи не спрацюють? Вона ж з дитинства мала власну думку, й у коханні, і у житті взагалі.
Іде Ганна парком. Там жінки з колясками, діти кричать, дідусі з бабусями на лавках гріються. Краплі з дерев падають, а вона й не зважає взуття би не намочити. Дзвонить мама. Берети слухавку.
Ганнусю, чого втікла? Ми ж поговорити хотіли!
Мамо, я не можу виходити заміж тільки тому, що ви з Марією двадцять років дружите. Це серйозно. Я не проект.
Чому одразу заміж, просто поспілкуйтеся… він приємний хлопець, надійний.
Хороший, але не мій. Ну невже це так складно прийняти?
А хто ж тоді твій? Три роки одна, ні гуляти, ні закохуватись що, чекаєш на принца?
Мамо, я не планую сидіти вдома, працювати й нічого не бачити. Але вибір зроблю сама, добре? Люблю тебе, але уяви собі: щастя у всіх своє.
Після цієї розмови Ганна розуміє, що мамка хвилюється не через Тараса, а через неї саму як там дочка, чи буде комусь потрібна, якщо мама постаріє.
Кілька наступних днів навіть думати не хотіла про той вечір. Робота в агенції забирала всі сили: запускали новий проєкт, метушні повно. В офісі першою вставала, останньою йшла, документи, кошториси, переговори. Ввечері сил лишалося тільки на душ і ліжко.
Але вночі, коли місто затихає, подумки все поверталась до тієї кавалькади з «сватанням». Жаліла не себе а маму, що сказала різко, але як інакше поясниш?
У пятницю отримала повідомлення від колеги запрошує на день народження: «Будуть класні люди, приходь, познайомлю, потанцюємо!». Вагалася так хотілося б просто лягти з книгою чи серіалом, але… знаєш, самотність іноді накриває.
Пішла. Вечірка у затишному кафе десь на Позняках цегляні стіни, деревяні столи, на вікнах гірлянди. Заходить повно гостей, пахне кавою, булочками, музика легка, всі сміються й балакають. Іменинник помічає, махає рукою, обіймає: «Нарешті! Я думав, не прийдеш!»
Вирішила розвіятись, вітаю!
Потім одразу пропонує приєднатись до компанії біля вікна: мовляв, гарні люди, буде цікаво. Взяла сік, приєдналась за столом якась весела розмова, сміються з анекдотів. Незчусься, поруч вже хлопець, з такою щирою, відкритою усмішкою.
Привіт! Ти, мабуть, Ганна? Я Остап, працюю з Марічкою.
Так, приємно познайомитись.
Виявилось, що він з аналітичного відділу, навіть підрахунками займався для її проєкту.
Вести розмову було напрочуд легко. Остап не лише розумний та грамотний у робочих справах, а й багато що цікавого розповідав і слухати вмів, і жартував влучно.
Потім у кафе стало шумно, компанія за сусіднім столом сильно реготала. Остап запропонував:
Може, вийдемо прогулятись? На вулиці свіже, порозмовляємо спокійніше.
Вийшли: над головою зорі, навколо вечірній спокій, навіть машини несуться кудись всліпу.
А що робиш у вільний час?
Читаю книжки, у кіно ходжу зрідка, бігаю по набережній. А ти?
Я люблю подорожувати. Минулого року був на Закарпатті гори, вино, справжнє життя, гостинні люди.
Почав розповідати і так живо, що Ганна, здавалось, сама бачила ті карпатські стежки та деревяні хатки.
А ти куди любиш вибиратися?
На море. Люблю запах хвиль та солоний вітер. Але виходить нечасто робота…
Треба це виправляти! підморгнув Остап. Може, наступного літа разом поїдемо?
Вона аж розсміялась:
Ти не очікуєш, що я так одразу скажу «так»?
Головне щирість. Мені з тобою цікаво. Давай спробуємо пізнати одне одного. Без поспіху.
Домовились тільки квапитись не будемо, добре?
Як скажеш! Може завтра на каву?
Чому ні? Домовились.
Вертається додому, не встигла ще роззутись, як знов дзвінок мама. Тепер Ганна відповіла одразу.
Привіт, доню. Як ти?
Все клас! Була на вечірці, познайомилась із хлопцем.
О, розкажи! Який він?
Нормальний. Розумний, веселий. І найприємніше до мами, якщо щось не так, не біжить! сміється Ганна.
Мама теж сміється, вперше за довго:
Значить, я дарма хвилювалася?
Не зовсім дарма, але тепер можеш не переживати так сильно. Я розберусь. Чесно.
Домовились. Люблю тебе.
І я тебе, мамо.
Посиділа ще трішки біля вікна. За шибкою мерехтіли вогні Києва, десь у дворі сміялись дівчата, у кафе за рогом тихо грала музика. Дихнула на повні груди. Все йде так, як потрібно без сватань по розкладу чи чужого сценарію. І від того на душі стало по-справжньому тепло.
