16 березня
Здається, інколи моє життя можна було б розповісти у двох словах: «Ніколи не вистачало». Чому я про це пишу? Бо сьогодні знову прозвучало те саме: «Не вийшло у вас нормально дітей виховати. Ось у Сашка Микита»
Памятаю своє дитинство мама мені пишалася. Вона часто ставила мене за приклад старшому братові, хвалила. Ми жили скромно, але всі у нас було, що потрібно. Не дозволяли собі зайвого, але й не страждали. На щось велике завжди доводилося збирати. Купили навіть автівку має старенька «Таврія», яку тато власноруч ремонтував, якщо щось ламалося.
Коли Олександр закінчив школу, поступив до Київського університету. Більша частина татової зарплати йшла на його навчання, оренду маленької кімнатки на Дарниці, навіть на харчування. Я бачила, як батьки тягнуть останнє. На моє навчання грошей не залишалося, тому мені казали: «Другої киянки не потягнемо. Є університет і у нашому місті, вступай тут.»
Я вступила у Черкаський національний, одразу пішла підробляти, спочатку курєром у вихідні, потім офіціанткою у невеличкому кафе біля дому. На бюджеті навчалася, на одяг заробляла сама, харчі додому інколи купувала. Ще мити підлогу, готувати усе на мені.
Молодчина, Настю, вдома допомагаєш, навчаєшся, працюєш! казала мама. А ось Сашко не може працювати у нього серйозне навчання, викладачі вимогливі, дуже втомлюється.
Я теж втомлююся ночами курсові пишу, намагалася пояснити я.
То ж не одне й те саме! Дома і є дома.
Потім було так: Сашко закінчив на «червоний» і залишився шукати роботу у Києві. Мама з татом знову економили, віддавали йому гроші, навіть коли у Черкасах стали економити на усьому. Робота у столиці була, але не така, на яку він розраховував. Та ось син одружився з донькою начальника. По зальоту, як зараз згадую
Зявився у брата син Микита, теща купила квартиру на Позняках, тесть підвищив зарплату, зявилася перспектива. Батьки заспокоїлися.
Я теж вийшла заміж. Не за сина керівника, простого інженера Михайла з нашого міста. Квартиру разом купували, не нову, «хрущовку», самі робили ремонт.
У нас народилася донечка Даруся, а потім неочікувано близнюки, хлопчики Ілля і Левко. Було складно, але ми раділи кожному дню, не скаржилися, діти росли, пішли у школу.
Батьки вирішили відсвяткувати 35 років спільного життя. Раніше не могли дозволити собі нічого через брата, а тепер таки наважились.
Олександр приїхав з сином, дружина не змогла, але передала подарунок сертифікат на побутову техніку. Посудомийна машина мама аж світилася від щастя! Весь вечір хвалила гостям, показувала справжня гордість.
Наш із Михайлом подарунок, путівка до Трускавця для двох, загубився на фоні посудомийки. Дорого коштувала понад 18 000 гривень, але особливого захвату не було.
Потім все змінилося. При кожній нагоді мама порівнює: «Сашко у Києві, справжня людина, спромігся: квартира, машина, дитина» Дітей у нього один. Мовляв, не треба було мені трьох Зате в квартирі у брата пилосос-робот, мультиварка, лампи з датчиками руху, посудомийка, розумна побутова хімія ну і господиня! Все чудово.
Мамо, ми самі все робимо, діти допомагають, відповідаю, але ні, знову: «А в Сашка А от у Сашка»
Час летить. Наші діти виросли. Вступили у місцевий університет мама навіть тут не втрималась:
Не вдалося вам гарно дітей виховати, не такі вони, як Микита у Сашка!
Мамо, у нас діти добрі. А про Микиту ти не все знаєш ми були у них в гостях, там все не так казково. Побачили, що хлопець росте на всьому готовому, ледве не невихований.
Не наговорюй! Ти сама нічого не добилася, і діти звичайні Навіщо стільки? Вже злидні!
Мене проймає гіркота. Я працюю у хорошій фірмі, Михайло теж зробив карєру, але ж не у Києві, а дещо в Черкасах! Квартиру самі купили, хоч і без хатньої робітниці й пилососа за двадцять тисяч. Просто посудомийка та проста мітла.
Не минає й місяця, як мати знову натякає: «Сашко не може надсилати вам гроші, у нього самі великі розтрати! Він спромігся, а ти ніхто!»
Минув рік. Якось брат приїхав додому, ніби в гості. Виявилось назавжди. Його дружина подала на розлучення, з роботи вигнали, син Микита вибач, але, мяко кажучи, розперезаний. У нашому місті знайти роботу не зміг: зарплати смішні у порівнянні з Києвом.
Мама знову просить: «Настю, треба відкрити бізнес, Сашко не може працювати простим інженером!» «Вирішили? Дійте». «Від тебе потрібна допомога. Кредит, гроші Ви ж не у Києві, нічого не треба!»
Мамо, в нас троє дітей, треба міняти машину, ще ремонтувати кухню.
Машина зачекає Гроші для Сашка важливіші.
Я дивлюся у вікно, затискаю сльози.
Мамо, чому для вас так важливо, щоб я жертвувала всім? Ви ж і будинок продали, щоб брат вчився у Києві! Тоді не змогли позичити на візок для дітей, коли я просила! А ми до нього в гості не їздили передавали тільки посилки.
Він потребує допомоги Йому нічого не залишилося. Навіть машини, квартиру з рук випустив. Микита її розбив.
Я більше не можу мовчати.
Так бізнесу він не відкриє, а гроші програє. Ми не маємо з чого знову давати, у нас на все спільне. Я не маю ані копійки зайвої на дітей, на вас, на кожного щомісяця відкладаю трохи. Що, мені знову в борги лізти заради брата? Тепер ваша квартира продавайте, допомагайте!
Так і сталося. Батьки продали трикімнатну, придбали малесеньку однокімнатну у передмісті. Решту грошей теж віддали Сашкові. Він знову подався у столицю.
Жодного бізнесу не вийшло. Мама знову дорікає мені «ось Сашкова сестра ніхто!». Але на ремонт у новій квартирі просить грошей у мене.
Я відповідаю: «Ця квартира ж буде для брата. Свого часу він оцінить. Якщо він такий успішний хай зробить ремонт!»
Грошей у брата не стало, і він повернувся жити до батьків. У однокімнатній було тісно ліжко-розкладачка стояла просто на кухні біля вікна. А колись був серед «людей». «Не на ту конячку поставили», так у нас кажуть.
Що ж. Я більше не почуваюся винною ні перед братом, ні перед собою. Мої діти щирі, гарні, виховані у любові. Я тримаюся. Відчуваю, все найкраще починається саме зараз.
