Ох і суворий же ти, Володимир Іванович! Недарма тебе всі у селі Бурлакою прозвали! Усмішки від тебе не дочекаєшся. Глянеш лиш і мороз по шкірі. Заморозило тебе, чи що? Чому ж тобі життя не миле?
Пелагея ще щось бурмотіла, але Володимир уже не слухав. Забрав свої покупки з прилавку єдиного в Новій Петрівці магазину й попрямував до виходу.
А твоя Лілюся до матері приїжджала недавно. І малого привезла. Чуєш, Володимир Іванович? А якщо то твій син? Так і буде бігати безбатченком, га? Глянь, ну вилитий же ти!
Слова наздогнали Володимира на порозі магазину, змусивши ледь не перечепитися через поріг. Однак озиратися він не став: навіщо? Все одно всім не доведеш нічого тут і так кожен усе знає, а чого не знає додумує. Своє життя на загал він ніколи не виставляв. А й не треба. Справи ті з Лілею то вже їхнє. Чужим тут місця нема.
Яскраве весняне сонце, якесь надто вже спекотне, обсипало обличчя Володимира теплом і змусило примружити очі. Тяжкі повіки впали, наче з каменю зроблені. Не відкриваючи очей, він ступив раз, другий, а тут вже й крик малий:
Обережно!
Хлопчина підбіг до ґанку магазину й підхопив на руки двох цуценят, що возилися на сходах.
Не розтопчіть, будьте ласкаві!
Кірпатий ніс, темні очі з важкими віками й вушка як у Володі стирчать, що треба! Як не крути, а подібність є. Не дарма ж баби в селі язиками тріпочуть. Хоча Володимир був певен: хлопчисько, що зараз так пильно на нього дивився, йому не син. Ну, принаймні не такий уже й рідний.
Вам не треба цуцика? Дивіться які в нього лапи як у вовка! Кмітливий виросте.
Володимир лише головою похитав і пішов у бік замість потрібного провулку ближче, там й ноги відмовили служити. Припав плечем до вязового паркану Смирнових, намагаючись ловити лабіринти повітря й не збагнути, як далі дихати.
За що тобі таке, Господи? Чого вона знов приїхала? Чого того хлопця привезла, який міг би бути йому сином, якби все склалося інакше? Може, Олег її все-таки кинув?
Думки сунули валом, серце пропускало удари як тоді, сім років тому. Памятає все, прокляте! Не звеліти йому, не примусиш мовчати хоч помри.
Люба Смирнова рипнула хвірткою, здивувалася:
Вовка! Що з тобою? Погано? Ходи, допоможу! Чи Іллю кликати?
Ласкаві руки обвили йому плечі. Володимир розплющив очі.
Не треба, Любище! Дякую Я зараз, ще трошки
Куди ж ти підеш, бідолаха! Давай на мене опершись! Ось так! Обережніше! Ей, ну важкий ти, Володю Іванычу! Серце своє не знущай! Хто за тебе відповідатиме я? Скажуть потім, що лікар недогледіла. Ти ж мій пацієнт, не забув? А тепер не підводь мене! Давай, я поміряю тиск, укольчик дам будеш свіжий, як огірочок із грядки.
Ноги вже Володимира не слухалися, але ж Люба жінка з характером. Вона його майже волоком затягла у двір, зачинила хвіртку й гукнула:
Ілля! Поможи!
Далі згадки Володимира тьмяніли. Очнувся він уже на дивані, щось давило на груди, дихати важко думав, кінець прийшов. Але, розплющивши очі, мимоволі всміхнувся.
Кудлата сіра кішка Мурка лежала біля нього, вилизуючи кошеня. Решта вертілись просто в нього на грудях.
Мурка наша людей відчуває! Як до тебе дітей своїх притягла то чоловік ти добрий, Володю, підмітила Люба, відклавши доччині зошити у бік.
Дяка, що вже краще! Пульс вирівнявся, нормальний. Але ти, Володю, більше так мене не лякай. Швидка сюди через болото не пробереться, рятувати не буде кому. Дожити тобі ще треба не все своє порішував.
Які в мене справи? Зірка й Полкан весь спадок.
Корова в тебе перша красуня, треба доглядати. А якщо захворієш що з нею станеться?
Тільки тепер Володимир помітив: у хаті штори задернуті, світло горить.
Котра година, Любка?
Лежи! Пізно вже, додому не пущу тут заночуєш. І не нервуйся, корова твоя в порядку.
Любка обняла чоловіка й подалась на кухню, а Ілля сів поруч із Володимиром.
Погано тобі?
Та є трохи Сам не втямлю що
Ще б не було! Ліля, авжеж.
Не рви душу, Ілля, Володимир відвернувся і якраз тут натрапив на зелені розумні котячі очі.
Бачиш? Навіть Мурка це чує. Звір, а розуміє Вона сюди кошенят тягне, щоб тебе заспокоїти. Нам би таке вміння лиш би відчувати, а не все в собі тримати. Ну скільки ще зможеш носити в собі це добро? Видно ж, ти з тих, хто сам собі суддя й порадник, живеш як можеш. Але бачу я погано тобі, Володю.
А тобі воно треба, Ілля? Своїх клопотів мало?
Та вистачає. Але ж, коли мені, бува, потрібна була допомога ти ж мовчки прийшов і зробив. Мені тепер і треба віддати, як-то кажуть, борг добром. Дай спробую.
А як тут поможеш? Яке там
Бабця моя навчала: біду треба виговорити, є кому добре, нема викопай ямку й закричи туди. Не тримай у собі, бо знищить. Ти стільки років мовчиш Я й не питав, але нині зглянувся, як Любка з тебе душу назад витягає, й зрозумів: ну його це діло Бурлака, бурлакою, а ми не вовки ми люди. І одному в світі гірше нема.
Ілля згадав їхнє дитинство.
Памятаєш, Володю, як до нас у сьомому класі перейшов? Давно ж це
Ще б пак
І вже ми сиві, а досі кожен по своїх кутках. Ніби разом, але як біда всі мовчать. Не по-людськи Я давно мав поговорити.
Дякую Володимир обережно погладив кошенят на грудях і почав: Що тобі розповідати, Ілля? Соромно мені, як чоловіку. Таке не те що з хати, з думки не витягнеш. Знаєш, як я Любу любив. Перед твоїми очима все було і в школі бігав за нею, і з армії повернувся тільки до неї. Ти й у РАГСі поряд стояв. Все знаєш.
Знаю. Але чому так, що жили разом і раптом бац! Ліля в місто, а ти на хутір? Памятаю, як твоя мама корову продавала й ревла, а чому сказати не могла.
Вона й справді не знала. Я сказав, що Любу розлюбив. А батьки тоді мене ледь не відцуралися
Володько, щось тут не те. Ти, як любив її, так і досі любиш
Володимир зціпив зуби, відвернувся. Уже не було чого плакати все виплакано давно, коли вошивав по лісі, мов злий звір, кликав Лілю, а тоді падав і ревів, як мала дитина. Ані пробачити, ані жити без неї
Я й досі не вірю Не про Лілю це, щоб пішла наліво.
Володимир видихнув і глянув чорними очима:
Я сам бачив, Ілля. Сам! Якби хтось розказав не повірив би
Ілля аж присвиснув.
Ох не знаю Розповідай, як там було все.
Все плутано, Ілля, з самого початку до кінця. Вона брехала: казала, тільки мене любить, а сама Через неї я не просто без дружини лишився, а взагалі без сімї. Батьки зі мною не розмовляли, родина відвернулася. А в нашому роду силу цінують. Який же це чоловік, якщо жінка іншого вибрала?
Розбиратись треба. Ти ж памятаєш на два місяці в місто поїхав Вона й була найпершою, хто підтримав ідею з фермою. А як повернувся
Усе сталося всередині хати, Ілля, хіба таке на люди виносять? Прости, важко й досі
Справ з головою Але на кого вона могла таке зробити? На Олега?
На Олега. Мій двоюрідний брат. Сам бачив, стояли на кухні він її цілує, а вона не відступає
Тут Мурка, мирно муркочучи, раптово вигнула спину й грізно побуркотіла під носа, лиш Володимир шевельнувся.
Вибач, Мурко! Не хотів
Природа своє візьме. Мати завжди дітей боронить, хоч би ще й не народилися. А Ліля як дітей хотіла А я до лікаря йти вперто не хотів. Думав зі мною все гаразд. А воно як склалось
Годі! Може, ти вже й сам усе порахував а то надумував, чиї це діти.
Я міг би й на калькуляторі порахувати. Не збігається.
А тоді що?
Олегова мати, Тамара, мені все вияснила, коли Люба народила.
Як воно було насправді?
Коли я повернувся, Олег обійняв її. Все. Я не розпитував і пішов на хутір.
А чи не зарано ти зробив висновки? Може
На цих словах з кухні виглянула Люба:
Я зараз укол тобі зроблю, Володю! Потім відпочинеш!
Володимир лише махнув головою і, отримавши укол, провалився в сон.
А Ілля тихцем покликав дружину:
Все чула?
Все
Що думаєш?
Хожу спати не буду. Піду до Тамари, потім до Лілі. Далі зволікати нема куди серце в Володі слабке, не витримає.
Любка схопила куртку й побігла, а Ілля виніс стілець на ґанок та задумався.
Ех, життя Думав, щастя вхопиш, ан, ні! Перо в руках, а щастя ходу! І ми з Любкою всього натерпілися. І батьків поховали, і сина втратили А дівчаток потім як подарунок І Любка через це все досі до Ліленого хлопця спостерігає, немов його мама.
Ільля перевіряв Володимира періодично: той спав спокійно. Ільля кутався в плед, поки не розвиднілось, аж Люба повернулася.
Від її обличчя стало ясно новин багато:
Володька це таки його син, Ілле! Тамара призналася мені.
Як змогла?
Я пішла до Лілі. Та розповіла, що вже вагітна була, коли Олег її поцілував. Просто Володі не сказала, боялася три викидня вже пережила, думала: буде чи не буде дитина. Але обидва мовчали, як справжні бурлаки! А Тамара ота вже змія, все підстроїла через старі образи на сестру. Хотіла помститися!
Раптом Люба кричить:
Ох, як злі люди бувають Звір і той кращий.
Ілля обійняв її:
А далі?
Ліля на імя Сергій назвала. На честь дідового. Таня пробачить Тамарі коли-небудь, але нехай їде з села з сином. Доклалося всім і Лілі, і Володі, і всім родинам
Ай, а люди ж Якби ще раніше все сказали, менше було б страждання. Але ж так у нас: будуть мовчати, мучитися, з оладків би можна смажити! Я зла страшенно!
А я б поїв, до речі!
Йди голитися, а я вже тобі організую сніданок, посміхнулася Люба.
Сонце вже ніби пішло по душі селу розливалося золотом.
Володимир, тримаючись за поручні, вийшов на ґанок, прищурився й почув:
Ти, часом, не мій батько?
Хлопчина сидів там із цуценям.
Дивіться які лапи! Виросте з нього справжній пес, як думаєте?
Володимир зітхнув, опустився поруч і потріпав цуценя по потилиці.
Такий пес буде хоч зараз на виставку!
Чорні очі хлопця дивилися навпростець.
Володимир невпевнено поклав руку сину на плече й шепнув:
Так. Я твій батько, Сергію
О, то добре! Ходімо додому мама сніданок готує, і бабуся вже прийшла. Обіцяла, що сьогодні візьме мене на конюшню. Можна?
І тут щось скисло й розрівнялося всередині Володимира, наче вузол розвязали. Несподівана легкість, нові сили і голос став упевненим, хоча трохи хвилювався:
Можна, Сергію! Ходімо, в нас із тобою ще стільки справ, синку! Стільки справ
Село Нова Петрівка потопало у сонячному ранку. Життя таки має смак. Якщо не солодкий, то вже точно не водяний.
