Вчора мій хлопець сказав мені:
У суботу збирається братва. Ти зможеш заскочити до мами чи кудись відлучитись?
Я завмерла з чашкою чаю у руці, неначе раптово серпанок вкрив усе навколо, і слова зависли в повітрі, як кульбабові парашути.
Владиславе, знову?
Та невже це вперше? Раз на місяць ми збираємось, ти ж знаєш, він промовив, але губи його рухалися, ніби відірвані від голосу.
Я знала. Раз на місяць до нас у київську квартиру на Позняках приходять його друзі, всі у шкарпетках з вишитими візерунками, грають в настільні ігри, варять домашній узвар і перетворюють кухню на поліський ярмарок. І щоразу Влад просить мене залишити наш простір, ніби я лиш гість. Минуло вже два роки разом у цій однокімнатній квартирі. Мені тридцять один, йому тридцять чотири. Його приятелям від тридцяти до тридцяти пяти, у них усіх вже є дружини й кохані. Але чомусь тільки я змушена кожного разу лишати дім, як птах, що проганяється з гнізда.
Я мандрую: до бабусі у Жмеринку, до батьків на Борщагівку, до Ганни подруги ще зі школи. Я, немов дівчинка, яку на ніч відправляють “у гості”, доки дорослі у нашому спільному помешканні дозволяють собі таємничі розваги. І щоразу я почуваюсь, ніби стала повітряною подушкою, яку витягають лиш на ніч.
Перший “день без жінок” відбувся мов у сні, де сходи ведуть у різні боки.
Півтора року тому, коли ми тільки зїхалися, Влад сказав:
У суботу прийдуть хлопці, гратимемо “Колонізаторів”. Можеш кудись зникнути?
Я кліпала очима, слова прокидалися повільно:
А чому? Адже це і мій дім.
День без жінок, вимовив він, і на стінах спалахнули тіні вусатого козацтва з мушкетами, чоловіча вечірка, нічого особистого.
А інші дівчата йдуть?
Ні, але кожен живе окремо, а ти зі мною незручно.
Я подумала про свіжий хліб у подруги, погодилася на перший експеримент. Повернувшись, Влад був як сонях на світанку задоволений:
Дякую, що підтримала! Було файно.
Місяць потому все знову. Ще місяць знову. Політ по колу, як дзвіночки на часнику раз до мами, раз до бабці, ще раз до подруги. Півтора року я циклічно покидала власну квартиру заради “чоловічих зустрічей”, не розуміючи: це сон чи реальність?
Одного разу мене пробило, як блискавка: інші дівчата не залишають своїх гнізд, коли до їхніх хлопців приходять друзі. Я запитала у Катерини, дівчини Івана, одного з Владових приятелів:
Катерино, а ти куди зникаєш, коли хлопці задумали настільну ніч?
Вона скривилася, ніби вперше почула слово “матриця”:
Нікуди. Я вдома, вяжу шкарпетки чи дивлюся щось в телефоні. Вони в другій кімнаті.
А тебе не просять звільнити дім?
Для чого, це ж моє житло.
Запитала ще у Наталки й Соломії. Вони мов рибки: “Ми залишаємося”.
Тільки я, як несправжня, лиш раз на місяць випаровуюсь з дому.
Я згодом спитала Влада:
Чому з усіх жінок лиш мене кожного разу прошено піти?
Він чухав потилицю, тіні від пальців малювали на стінах химерні візерунки:
В них по кілька кімнат, у нас одна. Тобі буде тісно.
А я люблю в навушниках читати. Мені не тісно.
Поїдь. Так буде зручніше усім.
Всім, але не мені.
Що принижує: не те, що я йду, а те, що мене щоразу виганяють з дому, за який я плачу половину комуналки ті самі гривні, що пахнуть кавою і проїзними.
Я їду крізь нічний Київ з торбинкою, і моя бабуся щоразу питає:
Ти знов посварилася?
Та ні, просто Владів день чоловічого братерства.
А ти чому не вдома?
І в кімнаті відчуття, що речі розчинені, як цукор у компоті.
Я приїжджаю до батьків. Мама здивована, як на кота, що знову вліз у квітник:
Ти ж учора була?
У Влада день без жінок.
Її мовчання густе, як манна каша.
Мене ображає: я не прошу ресторанного лавру, не канючу поїздок до Карпат чи Одеси, погоджуюсь на каву раз у місяць у “Пузатій хаті”. Жодного разу не були разом на відпочинку. Я лише прошу лишатися вдома бодай зрідка, але це вже, виявляється, надмірна вимогливість.
Один раз на місяць ти можеш поїхати, каже він. Це ж не так важко.
Не важко, мов у сні: зібрати засоби для сну, покинути дім, ночувати у родичів, щоб Влад мав вільний “день без дівчат”.
Але навіть таке скромне прохання для нього вже межа.
Нещодавно мама Влада Віра Іванівна з Рівного дізналась і здивувалась:
Ти їдеш? Чому? Це ж твій дім. Стань частиною гурту, познайомся з хлопцями!
Я лише хитаю головою:
Їхній день без жінок. Я там зайва.
Вона дивиться, зіщулює губи:
Ти його жінка. Чому він тебе уникає? Як тінь.
Може, я тінь? Я вже майже не знаю цих друзів. Відчуття, що у хвилини їхніх зібрань стіни стоншуються до прозорої марлі, і я можу сховатися, зникнути.
Може, легше тікати, ніж пояснювати: “Мене просять вийти, бо Влад запросив хлопців”.
Далі, як у нічних мареннях, усе перевертається: коли Влад не йде до друзів, його просто не кличуть. Весілля у трьох уже відгуляли Владу навіть не зателефонували.
Чому тебе не запросили? питаю.
Може, забули…
Чи, може, вони не такі близькі, як здається, думаю я.
Влад кличе їх, я йду, а вони навіть на такі події його не чекають.
Мабуть, я боюсь: якщо стану вимогливою, Влад піде. Мене так хвалять за поступливість, що я, здається, гублю себе.
Знову субота, знову натяк:
Може, зїздиш до батьків?
Я мовчу. Думаю: поїхати лишитись тінню у власному житлі; залишитись роздмухати бурю сварки й осуду.
Що гірше, забути себе чи втратити його?
Але з цього сну я починаю прокидатися. Я розумію: так бути не може. Ці двері мусять залишитись відчиненими для мене.
Жінки, чи відправляють і вас у гості, поки чоловіки розважаються вдома?
Чоловіки, навіщо у танці півнячих ночей просити дівчину піти зі своєї квартири?
Жінки, чи зустрічали ви тих, хто тішиться вашою “нетребувальністю”? Чи залишилися ви самі з голими стінами за цю ціну?
Чоловіки, якщо ваші друзі до себе на свята не звуть, а ви кличете це справжнє братство? Чи марево минулого?
