Дороге задоволення
Олено, знову?! Скільки вже можна? Я працюю тільки на твого кота!
Кіт, якого Олена намагалася засунути в переноску, таки вислизнув у неї з рук, гепнувся на підлогу, після чого стрімголов шугонув у куток коридору і почав казати тужливі оду своєму життю. На вигляд Базиль, так Олена колись давно романтично охрестила цього сусідського бродягу, вирішив дорого здати свою сумнівну, як на думку Романа, долю.
Давно бо Базік (так вона лагідно називала пухнастого друга) вже більше десяти років жив у їхній хаті. Скільки йому насправді років, Олена достеменно не знала. Підібрала його на вулиці, і явно не кошеням. Тоді Базік був уже сповна дорослим котом хоч і жвавим, як на класичний київський «двортерєр».
Якраз до ветеринарної клініки у Львові вони з мамою, Марією, носили того кота, закутаного в стареньку мамину хустку.
Рятуйте його!
Де ви те чудо взяли? ветлікарка нахмурилась. То ж якийсь базарний кіт!
І що з того? Він мій! Дивіться, як йому кепсько! Чого стовбичимо? У мене в гаманці гривні не такі, як у тих, хто сюди скотиш-командирів водить?
Марія Степанівна Шевченко була впертою жінкою, що рідкість. Така вже доля: вирости та виховати дитину без чоловіка, доглядати двох стареньких і тягнути все це на одну виховательську зарплату в дитсадку. Хто тут зуби не наростить сам собі!
За себе вона вміла постояти, але з серцем була, як козацька мати для всіх і котів, і дітей, і навіть собак, яких трохи з дитинства побоювалась.
Проте Марія, попри суворий підхід, залишалася душею доброю. А ще дивовижно вміла домовитися з ким завгодно. Не галасувала і не кипятилася, але знала якийсь таємний перемикач у голові опонента. І справу зазвичай кидали бо співчували, жаліли, чого там. І хотіли знов дякувати, вибачатися і йти собі.
Тільки в родині її дар чомусь не працював. Бо чоловік той змився після весілля за тиждень.
Ну й ще довго витримав! кепкувала мама-Марія.
Ніби досі на душі було. Але Олена тоді вирішила: щось тут не те й, мабуть, варто звикати вирішувати все самій. Тим паче коли зясувалося, що вона носить під серцем маленьке диво.
Народження доньки чекала більше, ніж зимових свят. Свята в її житті як котів на вулиці: двоє або четверо, якщо пощастить. А тут справжнє свято!
І знову мама не підтримала.
Треба тобі той клопіт, Оленко? Ти гарна, молода, може, ще мужика якогось вхопиш. А так сидітимеш на макаронах і перловці, дитину тягтимеш ледь-ледь. Діти це дорого! Запамятаєш, рано чи пізно…
А ми хіба інакше жили, мамо?
Отож! І що з того доброго?!
Олена вагається, але точки над «і» розставляє бабуся Палажка. Зявляється ні з того, ні з сього у Львові, викочує з сумки селянського рушника з якоюсь дивною акуратністю і каже:
Рости, Оленко. Я гроші знайду й допоможу. А старий у селі сам справиться, якось же…
І на столі стільки гривень, що Олені в житті не снилося.
У селі під Львовом якраз проклали дорогу, дідко продав хату, на ці гроші зібрали на невеличку квартиру, святкували.
На! Йдеш народжувати на добро! бабуся лише рушник випрала і поклала в пакунок на пологи.
В тій чотирикімнатній старій «хрущовці» треба було робити ремонт. Та веселі хлопці зі Стрия, під наглядом бабці, зробили все чітко й китицю не залишили зайвої. Коли Олена вперше зайшла в свою кімнату, не витримала й розридалась:
Чого ревеш? Радіти треба! бабуся махнула на сльози рукавом і потягла пізнавати кухню.
Коли народилась Руслана (сама українська, рідна дівоча імя!), Олена рішуче вирішила, що своє дитинство від зеркала не віддзеркалить. Кричати не буде, родичам кисіль у мізках варити не дозволить.
Бабуся важливіша за мене?! заводилась мама-Марія, з дитиною нянчиться, а я навіть прийти не можу!
Приходь, але не кричи, мамо Русланка лякається.
Відповідь: Так я ж голос лише піднімаю!
Мамо То не «голос»… То грім і блискавка ледве не плакала Олена.
Думала: я буду іншою мамою. Та легко сказати, значно складніше зробити.
Руслана з дитинства не вередлива, але знала, чого хоче:
Мамо, а цукерку можна?
Русланко, після обіду!
А взагалі?
Не можна.
Ладно Тоді потім цілих дві можна буде?
Після обіду звісно, цілих дві.
Завдяки дрібницям, Руслана вчилась впливати на людей не криком, а чарівною усмішкою та дипломатією. Бабусю розчулювати як три копійки витратити:
Бабусю, ти не злись! Морщинки будуть
Що? припиняє бурчати навіть Марія Степанівна.
Бабуся, дід, мама разом, доки не прихворіла бабуся. Лікарі тільки руками розводили, але вона своє прожила, казала: страшно залишати сімю, особливо старого.
Саме тоді в хаті Руслана притягла кота. Кіт зявився і зникла донька. Руслана просто загубилась дорогою зі школи додому, а знайшлася лише тоді, коли Олена вже готова була дзвонити в поліцію.
Дівчинка ледве сіла на лавку, але тягнула крізь сльози до мами кота. І мама, не вагаючись, кинулась з ним до ветеринарки.
Ну все, сказав лікар, обробимо, вилікуємо тільки прививки зробіть і паспорт оформіть, а то ваш кіт як босяк якийсь.
Рахунок виявився універсальний гривні висипались з гаманця Олени, і їй вже довелося кроїти бюджет: на ліки, на подарунок Русланці на день народження, ну і на комуналку бодай щось залишити.
Але вечір додав ще одну турботу: Руслана, яка мала б вже спати, підійшла тихо й обійняла матір.
Мамусю, не треба мені подарунків. Можна, я залишу його? Він буде мені як подарунок
Базік, мов за командою, примостився під маминими ногами, і в коробку більше не ліз. Звісно, залишився.
Дивно, але вуличний кіт швидко притерся до рутини. Не шкодив, стариків любив біля бабусі взагалі не відходив.
Тільки після витрат на кота Олена подумала: «Та годі. Жити на виховательську ставку з двома пенсіями вже перебір». Зважилась залишити дитсадок і стати нянею в гарній сімї (подруга підсобила), все пішло вгору передавали «з рук у руки», з роками зарплата зростала, і працювати ставало, не те щоб легше, але приємніше.
Завжди після роботи Олена чухала Базіку вухо:
Дякую, пухнастий! Без тебе я б не наважилась.
Кіт мурчав у відповідь, але завжди приглядав за Русланкою на уроках, біля кухні, де треба, втішав і у важкі миті, і коли не стало бабусі, а згодом і дідуся.
Ну а потім мамі Олені раптом випав щасливий шанс вдруге вийти заміж на цей раз за гідного чоловіка, Миколу, який її цінував, не слухав скиглення тещі, і навіть став їй у пригоді: авто дав, з дачею допоміг.
Тепер мама Марія виходила з підїзду, гордо здіймаючи ящик з розсадою:
Зять приїхав, на дачу везе!
Руслана, вже студентка львівського коледжу, залишилась жити сама у своїй квартирі. Саме туди й завела хлопця, Петра.
Нічого собі! Руслано, ти що княжна? Тут же розмаху хоч футбол грай!
Та які «хоромы»! Просто просторого
А це що за чудовисько?!
І з кімнати вилітає сердитий Базік, шипить, кидається на не прошеного гостя.
Забери його, будь ласочка!
Наче слухає, але кота з Петра не змусиш потоваришувати. Петро кота терпіти не може, ганяє навтіки при нагоді, а після року співжиття почав відкрито бурчати.
Що ти за господиня, Руслано? Борщ вода, а кіт просто кулька шерсті! Я на себе стільки не витрачаю! Для чого цей пенсіонер у хаті?
Петре, Базік наша родина! не відступала Руслана.
Яка моя?! Мені таке «щастя» безплатно не треба! Ще раз і виставлю за двері!
А саме в той ранок Руслана дізналась, що вагітна. Промовчала. Але коли Базік знову не дотерпів і треба було їхати до клініки, терпіння Петра лопнуло.
Досить! Вистачить з мене цієї качалки на хвості! Геть із мого помешкання!
Тільки разом зі мною! спокій, як рукою зняло.
Будь ласка! Я тут більше не виживу з вами обома!
У цю мить навіть повітря стало гірким і незворотним, як стара гуцульська лампа. Ще вчора Руслана розмірковувала: залишатися заради дитини чи ні, а сьогодні вже все стало очевидно.
Вона мовчки дістала з кишені його ключі. Вручила разом з сумкою. Відчинила двері.
Я чекаю на дитину. Мені не можна хвилюватися. Навіть кіт це розуміє. Піди, будь ласка. Потім поговоримо. Жити разом я вже не можу. Яка буде доля кота, така і моя буде як людини, що тобі набридла.
Петро навіть не почув про дитину все ще думав, як скоріше позбутися кота. Руслана акуратно вмостила Базика у переноску.
Їдьмо лікувати твої хвороби, друже. От побачиш, все буде добре!
Кіт одужав і відтепер, хоч раз на рік, мав власну оздоровчу мандрівку до ветклініки. А маленька Оленка донька Руслани стала найбільшою любовю старого кота і дозволяли їй такі фамільярності, що навіть козаки на Січі б здивувались.
Коли Руслана порадилась із мамою щодо імені для дівчинки, одразу почула:
З батьком порадься, дитя ваше спільне. Жити разом не будете, але треба старатись для дитини.
На диво, Петро тримав слово: донька в гості завжди бажана, два кролики, у кожного вдома свій. Дві ліжечка, дві бабусі баба Марія й баба Валя.
Любов у них була спільна і маленька Оленка щиросердно навчила всіх, що дорослі можуть сваритись і не вміти миритись, але для дитини мають бути разом.
Лише старий Базік знав усю правду про маленьку Оленку. Але мовчав. Не тому, що казати не міг, а тому, що і так було ясно: якщо мама-кішка лагідна, й у кошенят життя буде теплим і щасливим.
А нове життя таки приходить у світ завжди з маминим пальцем на дитячій щічці, і так тихо, що хочеться і сміятись, і плакати водночас.
Привіт, моє малятко Я так тебе чекалаНа веранді старого дому, з якого все й почалося, сиділи разом три покоління жінок, а поряд розтягнувся на підстилці Базік трохи кволий, але все та ж шкапка на лапах. Оленка, маля з копицею модних косичок, тихцем клала долоню на його живіт і тихо шепотіла:
Дядю Базіку, ти будеш жити завжди, бо ти справжній.
Мама Руслана змахнула неслухняну сльозу і прошепотіла так, щоб чула тільки Олена:
Найдорожче в світі це ті історії, які проживаєш заради любові. Іноді вони довші за котячі девять життів.
Олена легенько сміялась:
Дорого не значить марно.
Пані Марія, у своїй непіддатній часу сукні, клацнула насіннячко, мовляв:
Радійте! Колись і коти, і люди знають: половина витрат це на щастя.
І вже вечірній Львів напустив на вікна золотого світла, а Базік, муркочучи тоненькою струною, стиха зітхнув:
Життя як дорога додому. Головне щоб ідучи не відчувати себе зайвим.
Оленка, ніби у відповідь, ніжно поцілувала його в сірий вухо, пригорнулась до мами і прошепотіла:
У нас завжди буде дім. Ти і я і навіть старий кіт.
В цю мить на старому підвіконні вигравало світло двох ламп: однієї з бабусиного села, іншої купленої спеціально до приїзду онуки. Бо поки горять ці лампи, і люди, і коти завжди знайдуть дорогу одне до одного.
І це було найдорожче задоволення у світі.
