Я йду до молодої! урочисто промовив дідусь, 65 років від роду, намагаючись стулити у валізу віку свій старенький картатий плед, який ну зовсім не хотів покидати знайомі пенати.
Віталій Петрович виголосив цю фразу так, наче не до котлети йшов, а відкривав нову Америку, і голос у нього був, як у ведучого лотереї за радянських часів розраховано на ефект вибуху.
Але вибуху не сталося.
Його дружина, Галина Сергіївна, зосереджено прасувала на прасувальній дошці його парадну сорочку. Пара з праски, як пародія на вулкан, вперто пхалася у повітря їхньої хрущовочки, але атмосфери катастрофи не створювала.
Чула, Віталію, спокійно відповіла вона, навіть не позирнувши на чоловіка. Труси з флісом поклав? На вулиці листопад, твоя молода тобі нирки не підлатає.
Віталій Петрович завмер, з вовняною шкарпеткою у руці, як кіборг у роздумах над сенсом буття. Він був готовий до всього битого посуду, криків, падіння в обморок чи шантажу дітьми.
Але питання про труси розбило весь драматизм.
До чого тут ті труси, Галя?! з відчаєм вигукнув він, аж лице налилося кольором української калини. Я ж тобі про любов, нове життя, ренесанс, Галя!
Він таки запхнув того пледа, наляг там на валізу, як дачник на капусту, і застебнув замок той жалібно скрипнув, нагадуючи суглоби самого Віталія Петровича.
А ти мені про труси! Така ти вся земна, Галя, суцільна буденність… перевів подих. А там політ душі! Молодість! Свобода!
А імя у тої молодості є? поцікавилась Галина, акуратно повісила сорочку на плічка й протягнула чоловікові. Чи теж просто «зайченя» у телефоні записана?
Її звати Уляна! вигнувши спину й трохи вирівнявши ногу, промовив Віталій. Вона не просто жінка, вона муза!
Галина лише хмикнула. Добре знала, що лірика для Віталія це хіба тости на іменини.
Ну Уляна так Уляна. Гарне імя, знизала плечима. І скільки весен твоїй музочці?
Двадцять вісім! гордо блиснув очима він.
Галина Сергіївна навіть праску відклала. Дивилася на чоловіка, як на старий комод, у якого одвірки тріснули, а ти все одно тягнеш його на дачу.
Віталію, сказала вона тихо, але відчулась у тембрі козацька твердість. Тобі шістдесят пять. Ти з унітаза не встаєш через радикуліт, дієта номер пять, як у депутата То чим ти вражати збирався двадцять восьмирічну Уляну? Вірші читати?
Та не твоє діло! хапнув валізу за ручку. Ми ще поїдемо світом, гулятимемо під місяцем! Я ще ого-го!
Тягнув чемодан до дверей, але той уже важчий за колгоспного бичка. Спину звело, але мужньо витерпів. Не мав падати в очах колишньої (майже вже колишньої).
Таблетки від тиску не забудь, секс-гіганте, кинула Галина під носа, розправляючи наволочку. В комоді у верхній шухляді вони, і мазь для спини там.
Мені ніц не треба! пробурмотів, хоча тиск уже забивав сам барабан. Біля неї я знову на тридцять! Квартира твоя, я благородний!
Дякую, годувальник, кивнула вона. Ключі поклади і сміття прихопи.
Смертельний удар. Де ж драма? Де сльози? Просто «сміття не забудь».
Він гордо одягнув кепку, схопив пакет зі сміттям і ступив у сіру імперію підїзду, де тхнуло котячими пригодами та смаженою бульбою.
У кишені затремтів телефон може, Уляна? Готується з Європи прямий ефір? Дістає є!
«Любий, ти де? Я вже столик у «Пузатій хаті» забронювала! Але мамі треба ліки. Скинь пять тисяч гривень терміново, при зустрічі віддам!»
Віталій задумався. Пять тисяч… Вчора три на таксі. Позавчора дві на інтернет. Тиждень тому десять на «курси креативного мислення»… Дежавю.
Ворота ліфту відчинились. Віталій глянув у дзеркало: на нього дивився поважний дід у кепці, з обличчям кольору стиглого буряка.
«Я йду до молодої…», повторив подумки. Тепер це звучало так собі, без героїзму.
На дворі вітрюган, дощ чужою рукою сковує плечі. Лавка на зупинці, як крижана, Віталій сідає, дістає телефон: перевести гроші чи ні? У додатку 4800, і пенсія після вісімнадцятого…
Хай йому грець, стиха кинув.
Пише: «Улянко, рибко, на карті мало. Привезу готівкою, маю схованку».
Відповідь прилетіла миттєво: «Віталь, ну ти як дитина! Позич, знай! Мамо погано! Як любиш знайдеш!»
У голові хтось тихенько протягує: Віталь… як кота сусідів.
Мимоволі згадав, що ніколи її по відео не бачив: у неї вічно інтернет поганий, камера в ремонті, а фотки як з «Vogue».
Вирішив зателефонувати. Довгі гудки. Відбила.
«Не можу говорити, я плачу!»
Сидів на зупинці, тиснув у руці ручку валізи, взуття промокло, машини летіли, окропляючи. На душі сирість, як на вулиці.
«Ну що? Перевів? Якщо ні можеш не приїжджати. Мені не треба чоловік, який не може вирішити елементарна питання».
Віталій Петрович глянув на екран, букви плавали, як вобла в колгоспній ставці.
До тями його привело слово «Галя». Як учора спокійно намастила маззю спину, як котлети варила ті, що ненавидить, та їсть: заради печінки.
Як знає, де його шкарпетки, краще за нього.
У голові пустка і уявний запах чужої Уляниної квартири: диван, на який ти чужий, запах, до якого треба звикати. Так само як і до фрази «дай ще пятсот».
А якщо під лопаткою стрельне буде мазати, чи одразу втікне?
Віталій Петрович піднявся, коліна шкварчали як жарені шкварки. Автобус на кінець міста рушив а він лишився. Постояв, розвернувся, потягнув валізу додому.
Повернутися подвиги. Ліфт не працює, чекають три поверхи «щастя». Доки піднімався, ледь не помер від задишки.
Перед дверима стояв, наче під судом. А якщо Галя образилась і замки поміняла? А ключі… лишив як лопух на тумбочці!
Дзвонить раз, другий.
Галю! Відчини! сипить.
Тихо клацає замок, на порозі Галина Сергіївна, незворушна у халаті й домашніх тапках.
Стоїть Віталій Петрович мокрий, капці чорні, кепка в руці, з обличчям у сльозах великого розчарування і сорому.
Я… Галя… Там дощ… Я забув… почав, але язик заплутався.
Галя подивилася, на валізу глянула, зітхнула.
Сміття викинув, я так розумію? запитала.
Він зиркнув на руку пакета нема, зостав на лавці.
Забув, видихнув.
Галина покачала головою, відійшла, пропустила його:
Заходь, Дон Жуане. Чай холоне. І в кошик зразу у тебе ноги всі в багнюці.
Він зайшов у знайому прихожу. Запах свіжої білизни й мазі для суглобів найкращий аромат на світі.
Вмився, стер сльози й сором.
На кухні Галина вже наливала чай у його велику кружку. Котлети парові чекали на тарілці.
Галю, прошепотів він, сідаючи. Пробач мене, старого дурня…
Їж, коротко відповіла, не обертаючись. Остигне.
Правда! Яка там Уляна, яка муза? Я без тебе й страховий поліс знайти не можу…
У папці в шухляді, відгукнулася вона. Головне, спектакль вдруге не влаштовуй. Повернувся і добре.
Котлета здалася смачнішою, ніж будь-який делікатес у ресторані.
А твоя Уляна… збрехав, рятуючи хоч трохи честь. Курить вона й лається!
Галина глянула крізь окуляри, посміхнулась у куточку.
Просто жах, серйозно сказала. Такий естет, як ти, не міг таке винести!
Саме так! вилетів з нього. Сказав їй: «Шановна, ваш словник мені не до смаку!»
Він зітхнув.
Загалом, зрозумів свою помилку. Пустка там, Галино. Вакуум.
Добре, що на зупинці зрозумів, а не в РАЦСі, кивнула дружина.
Підійшла, подала тюбик мазі.
Спину прихопило?
Та трохи є.
Знімай сорочку. Давай, намажу.
Він, морщачись, слухняно схилився. Її знайомі сильні руки мазали так, що аж щипало. Але це приємно щипало.
Галя, пробелькотів він.
Що?
Ти знала, що я повернуся?
Звісно, знала.
Чому?
Вона хлопнула по плечу:
Бо ти, Віталію, в чемодан не поклав ні трусів, ні шкарпеток, ні ліків. Лише плед і мою стару шубу, яку я просила віднести в хімчистку.
Він завмер.
Шубу?!
Шубу. Я бачила. Ти ж без окулярів як кріт. Думав, не вирахую?
Пауза зависла. Дійшло: «Йшов у нове життя з Галиною шубою і пледом».
Він сміється. Смішно до сліз потім він кашляє, потім знову сміється.
Галина теж ледь не засміялась:
Ну ти «гуцул із чемоданом», погодилась. Доїдай котлету. Завтра на дачу банки в підвал тягнути. Там і фітнес отримаєш!
Поїдемо, Галю, поїдемо! кивнув він, витираючи сльози: тепер уже від сміху.
У телефоні знову «Уляна»: «Мама помирає! Скинь тисячу!»
Він натиснув «Заблокувати». Видалив чат. Поклав телефон екраном униз.
Галя, раптом надихнувся, а може, ну їх, ті банки? Давай просто шашлик пожаримо? Я сам замариную! З цибулею, як ти любиш.
Галина зиркнула здивовано: Віталій біля мангалу як Джеймс Бонд у бібліотеці.
Шашлик? А печінка?
Чорта з нею, з печінкою. Життя одне!
Він взяв її в шершаву долоню та незграбно поцілував.
Дякую, Галя, що відкрила.
Вона руку відпустила, не різко, а навіть із теплотою.
Їж, Дон Жуане, і не розтягуй задоволення, буркнула.
А надворі дощ як з відра, вітер, та в кухні тепло і пахне чаєм, маззю і власним домом.
Віталій Петрович дивився на Галину і думав, що двадцять вісім років це красиво, але хто ще терпітиме, як ти тягнеш її шубу у валізі, й пустить назад?
Галю!
Що?
Шубу в хімчистку таки треба здати. Я завтра віднесу.
Віднеси, погодилася вона. І чемодан розбери, і плед дістань ноги мерзнуть.
Віталій кивнув, з апетитом відкусив котлету.
Життя йшло собі далі і було навіть не таке вже й кепське.
