Наталка все ніяк не могла знайти свого щастя. Вже майже сорок років, а вона досі сама-самісінька. І розуму їй не позичати, і гарна, і робота чудова, і зарплата пристойна а жіночого щастя нема.
Її батьки, Ганна Петрівна й Іван Михайлович, дуже переймалися донькою. Підтримували, як могли, переважно морально. Матеріально Наталка і сама їм допомагала, але вони завжди відмовлялися.
Живи з нами, донечко, хата велика, місця всім вистачить! А гроші згодом знадобляться, коли знайдеш своє щастя, казали Ганна Петрівна та Іван Михайлович.
Щовечора вони шкодували Наталочку, коли та, зморена з роботи, приходила додому.
І нікому тебе, бідна наша, крім нас із батьком, пожаліти, бідкалася мати.
Ось не стане нас, то тяжко тобі буде, одна зовсім! Нікому й поскаржитись! Потрібно тобі, доню, щастя своє шукати, додавав батько.
І сідали вони втрьох до телевізора. Так із року в рік і день у день крутилося те Наталчине шукання щастя біля екрану. Нудьга страшенна!
Особливо дивно було чути від батька: Ось не стане нас. Наталка у Ганни Петрівни та Івана Михайловича зявилася, коли їм виповнилось лише по девятнадцять. З великого кохання побралися! Тож зарано було говорити такі речі.
Ще коли Наталка навчалася в університеті, зустріла вона хлопця Віталіка. Був він кремезний, трохи незграбний, смішний. Де не пройде, там обовязково щось зачепить чи розібє.
Ганна Петрівна піджартовувала над ним кликала Віталік-розбивач тарілок або ходяче лихо.
А Іван Михайлович кумедно показував, як Віталік косолапить і намагається все впіймати, що падає.
Ні, доню, це невдаха: все, що йому до рук потрапить ламається чи валиться! Не твоє це щастя! поступово відмовляли вони доньку від Віталіка.
Вода камінь точить: із часом Наталка й сама стала вважати Віталіка невдахою.
Але помилилися батьки: Віталік закінчив університет, відкрив свою юридичну фірму, одружився з дівчиною, якій його незграбність здавалася чарівною. Просто Віталіку потрібно було більше простору. Ось тепер вони живуть не в квартирі, а у власному будинку під Києвом.
Наталчине щастя ще десь ходить, треба знайти! втішали і доньку, і себе Іван Михайлович з Ганною Петрівною.
А сімя у них, правду кажучи, була хороша, дружня. Ось недавно всі разом у Єгипет їздили. Тепер щовечора переглядали фотографії: як відпочивали, гостювали, навіть що їли і що пили! Гарний був відпочинок.
Там Наталка познайомилася з чоловіком на імя Роман. Він був із Білорусі.
І цього залицяльника батьки Наталки висміяли, як завжди:
Оце так роман із Романом із Білорусі впав нам на голову! кепкувала Ганна Петрівна.
А Іван Михайлович напхав подушку під сорочку та ходив по номеру, показуючи, який Роман товстий.
Наталці навіть кривдно було за хлопця: він був просто кремезний, не товстий. А ще цікавий співрозмовник знав багато про зірки й вечорами показував Наталці сузіря.
Вперше наперекір батькам Наталка залишила Роману номер телефону.
Та коли повернулися додому й Ганна Петрівна почула, що Роман з Наталкою ще спілкуються, заявила:
Курортні романи то несолідно! Нічим добрим вони не закінчуються!
Не важливо, що ні в Наталки, ні в Романа немає родин головне, що роман цей курортний! Дорога в нікуди!
Шукай своє щастя, доню! Ми у всьому підтримаємо, ти завжди на нас можеш розраховувати! запевняв батько.
Влітку разом їздили за місто, на дачу під Броварами: річка, природа, чаювання під яблунькою в садку, шашлики під альтанкою. Все своє і фрукти, і городина. І сусіди з дач часто заходили на посиденьки.
Якось до сусідів приїхав син Денис із малим хлопчиком років пяти, Антоном. Обидва світловолосі, голубоокі й веснянкуваті, навіть вушка однаково стирчать.
Сусіди потім розповіли, що жінка Дениса залишила його та пішла до якогось бізнесмена. А хлопчина тому бізнесменові не потрібен надто вже схожий на тата. Якби був схожий на матір ще півбіди! А батькового малюка в домі терпіти не став.
Ось так і залишився Денис із синочком.
Наталці дуже сподобалися і Денис, і Антон. Було в них щось по-дитячому і щиро людяне. Між Денисом і Наталкою, здається, щось пролетіло, і Антошка до неї тягнувся щирою душею.
Ганна Петрівна знову з іронією ставилася до симпатії доньки:
Денис всю моркву зїв, одну лишив! Доню, певне ж його батьки нарочно сюди покликали, щоб із тобою познайомити! Навіщо тобі чоловік із причепом?
Він же невдаха! Чи покине гарного чоловіка жінка, та ще й з маленькою дитиною? повторював батько.
Тату, а гарного чоловіка й не страшно залишити з дитиною! Значить, переконана, що не спяніє, дитину не занехає! уперше заперечила Наталка.
Ні, Наталочко, не твоє це щастя! Шукай своє! Нам би хотілося власних онуків пестити, а не чужих! Щоб тримати за маленькі ручки, слухати, як топотять маленькі ніжки по хаті
Зачинилися Ганна Петрівна і Іван Михайлович, сусідів цуралися, перемовлялися гострими словами. Посиденьки на дачі припинилися.
А все літо вони сиділи з чаєм під яблунею й сумували, що Господь чомусь не дає Наталці жіночого щастя.
А Наталка щиро полюбила і Дениса, й Антона, але й батьків теж дуже любила, не хотіла їх засмучувати. Почувала провину за те, що її кохання не те і не та людина, яку б уявляли батьки. Так і поїхали втрьох із дачі, коли літо скінчилось, додому, у київську квартиру.
Батьки, люблячи доньку, восени старались навіть не згадувати про Дениса й Антона.
Якось Наталка на вулиці побачила маленьке руде кошеня. Притулилося під колесо машини, налякане й мокре. Кошеня так жалібно нявкало Воно було зовсім самотнє ні мами, ні захисту. Наталці воно нагадало маленького Антона.
Якось автоматично підхопила кошеня, сховала під куртку байдуже, що мокре й брудне. Головне зігріти.
Вдома висушила його рушником, налила в блюдце молока.
Сіла на кухні на підлогу, спостерігаючи, як рудик жадібно лакав і смішно качав язичком.
Бідолаха, який же голодний, подумала Наталка.
У дверях зявився Іван Михайлович з газетою, за ним і Ганна Петрівна. Стояли, дивилися похмуро, без співчуття лише розгубленість і роздратування.
Що тепер з цим робити? нарікали.
Кошенятко наївся, задоволено позіхнуло, походило і зробило калюжку.
Наталка навіть серветку не встигла взяти, як Ганна Петрівна закричала:
Геть забирай цю нечисть! Воно ж всю квартиру роздере, меблі зіпсує! Іван, скажи доньці наша хата не для блохастиків!
Та ми ж усі кошатиной провоняємось! Люди повз хату навіть проходити не будуть! погоджувався Іван Михайлович.
Мамо, тату, та воно ж мале! Купимо кігтеточку, до лотка привчимо! Погляньте, яке гарненьке! благала Наталка.
Але ні строгі тато з мамою не дозволили.
Забери, доню, і відвези в притулок. Якщо не приймуть, пригрози, що до газети звернешся! кричав Іван Михайлович.
Мовчки взяла Наталка кошеня і вийшла за двері.
Було боляче й образливо на сорок років немає нічого свого: ні чоловіка, ні дітей, ні власного дому. Досі навіть кошеня не може собі завести Їй конче треба власне житло хоча б малесенька кімната, щоб бути собою.
Замість притулку зазирнула в перше-ліпше агентство нерухомості. Досить швидко знайшла однокімнатну квартиру, де дозволяли утримання домашніх тварин. Заплатила гривнями.
Вперше відчула себе господаркою. Купила улюбленцю все необхідне. Ветлікар сказав: дівчинка, приблизно два місяці. Наталка назвала її Веселка.
Якось одразу відчула себе трохи щасливішою. Дивлячись на Веселку, згадувала завжди маленького Антона й його тата Дениса.
Минуло кілька тижнів і раптом задзвонив телефон. Не сподівалася. Хоч батьки з Денисом і сусідами геть посварились, Денис усе ж зателефонував.
Привіт, як ти? Антон хоче щось сказати, почулося в слухавці.
Наталко, ми сумуємо! Приїзди до нас, ми з татом чекаємо!
Добре! Тільки я з собою кошеня візьму, можна? запитала Наталка.
В слухавці засміявся Денис:
Та хочеш увесь цирк Притули! Ми за тобою заїдемо, кажи адресу!
Ось так нарешті Наталка і знайшла своє щастя, наперекір усьому. Тепер вона щаслива із Денисом, Антоном і Веселкою. А скоро в Антона буде ще братик або сестричка яка різниця!
Про батьків Наталка не забуває. Любов до них залишилася міцною. Часто телефонує Ганні Петрівні та Івану Михайловичу, щоб просто сказати: У мене усе добре. Я знайшла щастя.
Звісно, не таке щастя, яке їм хотілося. Але її власне.
Можливо, Ганна Петрівна з Іваном Михайловичем колись таки приймуть це і перестануть кричати в слухавку: Повернись додому, зараз же!
Тоді й для них настане мить потримати маленькі рученята та почути, як малесенькі ніжки радісно тупотять по квартиріА Наталка, обійнявши маленьку Веселку, стояла біля вікна і дивилась, як вечоріє за містом. Над горизонтом розгорнувся справжній весняний захід небо переливалося всіма барвами, мов її руде кошеня. У кімнаті тихо погукувала пральна машина, з кухні долинав аромат свіжозавареного чаю, за стіною лунав дзвінкий сміх Антона.
Вона раптом відчула її дім наповнений життям. І не було більше гіркоти чи самотності, ані суворих батьківських вказівок, тільки тепло, спокій і впевненість у завтрашньому дні. Наталка знала: щастя це не завжди голосні свята, не ідеальні сценарії з фільмів і навіть не велика родина за столом. Це радість простих моментів, власного вибору, щирої любові до тих, хто поруч.
Денис приніс їй чашку чаю, Антон обережно потримав кошеня на руках. Всі разом вони дивилися, як за вікном тихо замерехтіли перші зорі.
Ти щаслива? шепоче Денис.
Наталка киває і шепоче у відповідь:
Так, зараз по-справжньому.
І в ту мить вона розуміє: для неї настало справжнє домашнє літо з теплом, світлом і найріднішими людьми поруч. А доносторонній світ, з його очікуваннями і порадами, хай зачекає. Її щастя тут у мяких кроках малих ніжок, у муркотінні Веселки, у люблячих руках і в тихому впевненому серці.
Вона вдячно усміхається самому життю і, нарешті, дозволяє собі бути щасливою.
