Лежала на дивані Світланка, у стелю втупилась не спиться їй, хоч плач. Та відпускають тебе ці тривожні думки, як там твоя єдина малеча хворіє? Ну хто ж мене змусив її у той садочок тягнути? Посиділа б іще день вдома, дивись, не підхопила б оцю гидоту
Серце зсудомило, дихати стало нічим. Світлана підвелась, підійшла до вікна. Над містечком нависло сіре червневе небо; третій день із короткими перервами сипле стандартний осінній дощик, тільки що в червні. Зітхнула вона тяжко. В ліжку заворушилась Каська застогнала, і тут же кашель рубанув. Мати підскочила до неї, лоба гарячого торкнулась і без градусника ясно: температура знов стрибнула. Тихцем включила нічник, дістала йому градусник, притиснула доні під пахву.
Сорок! Боже, та що ж із тобою робити?!
Каська розплющила очі.
Мамо, мені зайчик…
Зараз, моя золота… розпечена, звичайно
Прокинувся Сергій, сів поряд. Світлана заходилася готувати наступну порцію жарознижувального, проте марно температура трималась. Тільки на світанку, коли подвіря освітив миготливий синій проблиск, підїхала швидка і забрала Світлану із Каською просто до лікарні.
Медсестра поглянула на бліду, наче воскова, і перелякану маму, тихенько торкнулась її руки та впевненими рухами всунула Касьці у вену маленьку голку з крапельницею.
Та не переживайте ви так, зараз усе полагодимо. Все буде гаразд.
Світлана лише зітхнула. За якийсь час малій насправді стало легше. Розплющила очі, попросила пити. Світлана озирнулась із сусіднього ліжка за нею спостерігали неймовірно великі, аж морські голубі очі худенької, прозорої малої років шести. Світле волосся у неї висіло клаптями на гострих плечах, колготки діряві на носках, футболка до дір замучена. Під ліжком замість капців кросівки в синіх бахілах.
Привіт.
Доброго дня. Ви вночі приїхали?
Ага, киває Світлана.
Як вас звати?
Я тьотя Світлана, а це моя Каська. А тебе?
А мене Вірочка.
Ти давно тут?
Давно. У пятницю вже випишуть.
Ну, це ще ж далеко, нині тільки понеділок!
А мама твоя де?
Та нема Вона давно померла, коли я малявкою була. Тато став пити, й він помер теж. Мене забрали у дитбудинок.
Вірочка зітхнула по-дорослому:
Я там була, а тут усе краще. І годують, і старші не обзивають.
Віра підвелася з ліжка, вдягаючи свої кросівки.
Там уже сніданок скоро. Вам принести?
Не треба, кізонько, я сама.
Світлана мовчки дивилась їй вслід, а серце стискалося від болю. На тому ж ліжку, інша жінка споглядала Вірочку і зітхнула, перекидаючи погляд:
Гарна дівчинка, тихенька, ласкава. От не пощастило їй
Світлана не встигла відповісти задзеленчав телефон.
Алло.
Як ти, доню? Як Каська?
Мамо, ми в лікарні.
Йой, Боже ж ти мій, що сталося?!
Не хвилюйся, температура стрибнула, збили, кажуть бронхіт. Зараз спить.
Бідна моя зірочка Яка ж це лікарня? Приїду! Що привезти?
Мамо, тапки свої забула і Касьці піжамку рожеву. Та мам, тут є дівчинка з дитбудинку. Привези шампунь, мило. І ще в тебе лишились речі Соні?
Яка ще дівчинка, донько?
Потім розкажу. Привези майки пару, халатик, лосини. І найголовніше капці кімнатні, десь на шість років, є?
Привезу, звісно!
Наступного ранку Каська веселішала, вже гасала по палаті з новою подругою. Світлана нишком вислизнула у коридор, зловила медсестру.
Скажіть, у Верочки ніхто не буває?
Та ні, до виписки заберуть і все.
А їй купатись дозволено?
Медсестра сумно посміхнулась:
Та можна й треба! Тільки руки не доходять
Увечері щаслива, до блиску вимита Вірочка в красивій піжамці й нових рожевих капцях з вишитими веселими собачками світилася щастям. Усі подаровані Світланою речі вона склала під подушку, а тапочки під матрац.
Вірочко, чого ти речі ховаєш? здивувалась Світлана.
Щоб не поцупили
Жінка зітхнула важко.
Коли вимкнули світло, Віра заплющила очі й уявила, як іде вона по сонячній, зеленій вулиці за руку з маленькою Каською, а за іншу її тягне тьотя Світлана. Якби в неї теж була мама й тато! Щоб гладила її по голівці, цілувала на ніч, вдягала в теплу, мяку піжаму Щоб тато підкидав до самого стелі, а вона сміялася!
Вона б старалася посуд і підлогу б мила, Каською б няньчилася, вчила літери й цифри. Лиш би любили. Лиш би була мама
Вона зітхнула. У дитбудинку її не били, але вихователька Олена Іванівна постійно жахала криком. Діти дражнились, крали речі й їжу. Нещодавно Віра на кухні впустила тарілку з кашею. За це її посадили у темний, брудний комірчин, під замок. Вітя Петренко їдко прошепотів: «От дурна, тепер із пацюками сидітимеш!» Віра боїться пацюків. Їй здавалося, вони ось-ось вискочать просто на неї. Вона довго плакала, поки не втомилась, присіла на холодну підлогу, там і застудилася. Почався кашель і її привезли сюди
Від цих згадок очі наповнилися слізьми, вони текли гарячими річками по щоках Віра схлипнула Але раптом хтось легенько погладив її по голові. Відкрила очі.
Тьотю Світлано
Ой, маленька моя, не треба Не плач, все буде добре От побачиш.
Світлана підхопила дівчинку в обійми, пригорнула. Віра затихла добре їй було так, ніби це й справді мама обіймає, гладить по голові
Тьотю Світлано?
Що?
Якби ви були моя мама
І сльози текли вже по щоках самої Світлани. Вона прийняла рішення миттєво. Не розумом Серцем. Лиш залишилося поговорити з усіма.
Мама зрозуміла й підтримала, навіть свекруха сама в дитинстві сиротою росла. А от чоловік налякався.
Ти з глузду зїхала? Ти хоч розумієш, що це на все життя?!
Розумію! І ще одне як цього не зроблю, все життя совість гризтиме, розумієш?!
Він відвів очі:
Я хочу на неї глянути.
Добре.
Увечері в хол до дітей вони вийшли разом. Сергій підхопив Каську на руки, поцілував:
Ти моя сонечко, як я скучив!
Повернувся до дружини. Вона не зводячи погляду з чоловіка мовила:
Ну от, знайомся, Верочка. Це дядя Сергій.
Вірочка кивнула, глянувши вологими глазенятами.
Доброго дня!
І тобі, привіт. Радий знайомству.
І я
Сергію щось защемило під серцем. Він подивився на Світлану, очі вологі. Кивнув
Через кілька місяців під дитбудинок, де жила Вірочка, підкотилась автівка. Вийшли Світлана з Сергієм. Діти липнули до вікон.
Вірка, Вірка, ану, глянь, твої приїхали!
Щаслива Вірочка вибігла назустріч своїй новій сімї.
Привіт, Вірочко! Ми за тобою! Додому?
Маленьке серце тріпотіло від щастя:
Так, матусю!
